За того часу чоловік якраз довчався в одному з найкращих університетів найрозвиненішого регіону під високим склепінням. Якось, повертаючись після другої години ночі додому, він проходив повз цілий ряд освітлених крамниць, звідки повиносили на хідники напхом напхані сміттям контейнери, заввишки майже в людський зріст. В одному з них, зіп’явшись на задні лапи, рився невгамовний величезний пес; усе варте поживи він кидав зграї значно менших, але ще гарніших собак. Чоловік зупинився, тривалий час спостерігав за ними. Якийсь цуцик спустився вниз, кинувся під машину, котра мчала на швидкості вісімдесят п’ять-дев’яносто кілометрів. Пес метнувся вслід за автівкою; біг, допоки через тридцять п’ять-сорок метрів малий не викотився з-під неї… Машина одразу щезла з виду. Несамовитий вереск бідолахи розчинився у вуличній темряві. Великий пес також пропав з очей. Тієї ночі чоловікові снилося, як люди із псами постійно потрапляли під машини. Потім залишалися лежати на асфальті спотворені до невпізнання так, що заледве чимось відрізнялися одне від одного. Автівки ж і далі байдуже влаштовували свої жахливі перегони. Проснувшись, чоловік вирішив збиратися в дорогу, виїхав через три дні.
Коли він починав учителювати в одній із тутешніх шкіл, у вухах ще лунав пронизливий гавкіт цуцика.
Навіть не подумавши зібрати скло, чоловік, прислухаючись до його тріску під ногами, попростував до дверей, вийшов, подався до школи. Замислений, він лише згодом зауважив, як учні — то вже були дорослі парубки, що вчилися діловодства — неспокійно ворушилися за партами.
Відтепер він уже не виходив із хати, де оселився, найближчої до шкіл, що містилася на початку найвищого ряду прибережних будинків. Решта вчителів були остров’янами. Одні мешкали на узбережжі, другі — на пагорбі. Школи ж стояли в значно безпечнішому місці — між верхнім кварталом та прибережним. Так його запевняли. І оскільки чоловік не мав власного житла, то йому радили поселитися в одній зі шкіл… Проте він не послухався цих порад. Люди розповідали, що раніше мешканці пагорба пишалися своїм прибережним походженням. Але, вочевидь, давно забули про нього. Адже прожили нагорі багато років. Чоловік не чув, щоб тут хтось зверхньо ділив людей на горішніх та прибережних. Водночас, чим більше мігрантів з інших островів осідало в прибережних кварталах, тим сильніше, мабуть, жителі пагорба почувалися в дискомфортній меншості. Тому хтось щороку переселявся з рівнини на пагорб. Утім і верхні, і долішні мешканці сурово вимагали від нових поселенців дотримуватися правил життя на острові. Та й поготів.
Цьому вчителеві землетрус не здавався реальною загрозою. Але він бачив, як нові поселенці, можливо, налякані в душі колишніми землетрусами й на власних островах, із легкістю проймаються відчуттям небезпеки, яке їм навівають остров'яни; трохи дивувався, однак старався цього не показувати.
Остров’яни бачили своє становище так: якщо рано чи пізно ще раз відбудеться землетрус, і побережжя розсиплеться вщент та затоне в морі, якійсь частині його мешканців, можливо, і вдасться врятуватися, але пропадуть усі корабельні, пристані й пекарні; тоді горішні жителі, котрі вціліють разом із будинками, знову залишаться голодними та беззахисними. Щодо прибережних мешканців, то вони, певна річ, боялися загинути вкупі зі своїми пекарнями та корабельнями, тому ніколи не нехтували пропозиціями — бодай і нечасто-густо — перемістити свої підприємства нагору.
Разом із людьми більшало й справ; на незайнятість чи переобтяженість ніхто не скаржився. У вчителя також роботи було ні багато, ні мало. І зарплатня, і її купівельна спроможність начебто залишалися на одному рівні. Украй обмежений у своїх потребах, він вочевидь зменшив витрати ще дужче, зважаючи на те, як мимохіть досяг успіху у своєму прагненні оголюватися, аж тут його статки почали зростати. Спочатку він дивувався такому несподіваному повороту, згодом занепокоївся, урешті — злякався.
Його статки росли, мов на дріжджах. Він не розумів цього. Усі способи, котрі міг вигадати, щоб розтринькати гроші, тільки загнали б його в цілковиту безвихідь. Щось купуючи, чоловік або завдав би собі зайвих клопотів, за власним висловом, одягався б там, де мав роздягтися, або привернув би до себе громадську увагу. Його запідозрили б у божевіллі чи гадали, що збирає гроші, бо не довіряє острівному ладові, або ж зібрався вкласти їх у товар. Як чужинець він відрізнявся й від переселенців із сусідніх островів. У його країні знали і що таке безгрошів’я, і що таке, наживши добра, розоритися та почати все з нуля… Натомість тут ці уявлення жахали. Чоловік аж дотепер жив поза рамками тих строгих правил, які застосовували до переселенців на початку й лише потім — пом’якшували. Тому наразі знову виставити себе чужинцем означало перевернути догори дригом той уклад життя, який він вибудовував роками. Хоча чи справді він його вибудував, чи обмежився тим, що так гадав? Чоловік почав ламати голову й над цим запитанням.
Добігав кінця травень. Наближалися канікули.
Того ранку, відсунувши з прочиненого вікна фіранку, що вберігала від мух, чоловік відчув, як кімнату заполонив дивний запах. Чи то саду, чи то залізниці, чи то авторемонтної майстерні. Або ж це були окремі запахи, які линули з різних місць. А втім сполучалися в один-єдиний запах. Чоловік, згадав садки, згадав залізниці, згадав авторемонтні майстерні; картини з різних періодів його юності збігалися в уяві, воскресали перед очима. Потім накладалися одна на одну, зливалися в суцільне полотно, що разом із далеким дитинством убирало в себе й море, і запахи, і звуки, і людей цієї нової батьківщини, розчиняло це все в надзвичайній гармонії. Роздертий на шматки чоловік немов знову склався докупи. Ця мить довершеності, либонь, тривала всього кілька хвилин, поки він на повні груди вдихав запах із вікна. Коли ж учитель, переповнений щастям цієї довершеності, відійшов від вікна до крану, то навіть не подумав, що з такого відчуття треба роздягнутися, що це відчуття вирве йому з грудей найважливіше. Він отямився вже після того, як випустив із рук склянку; тільки дорогою до школи… Зненацька добрав розумом, що склянка розбилася. Але було запізно. Те щастя довершеності, те відчуття власної цілісності вже проникло в душу. Найважливішої миті йому не вдалося роздягнутися. Склянка стала розплатою за його гріхи, однак після цього годі щось удіяти. Він навіть не одразу зауважив, як учні неспокійно заворушилися за партами. Гнітючі думки обсідали з усіх сторін… Таке з ним відбувалося вперше.
На цьому острові божевілля не обростало жартами. Воно вважалося найстрашнішим гріхом, найстрашнішою недугою. Чоловіка зіштовхнули б у море зі скелі на тому кінці острова. Хоча тут майже не коїлося злочинів та не застосовувалися важкі покарання, це було єдиним законом, що не вкладався йому в голову. Остров’яни також уважали ту кару несправедливою, проте чомусь наполягали, що наразі від традиції не можна відмовлятися заради власного здоров’я; дана тема навіть не обговорювалася.
Чоловік перебрав у голові всі можливі варіанти, як позбутися цієї напасті. Звикнути до лиха, котре краяло серце, і жити з ним далі, не порушуючи довкола в’ялого спокою, що його вимагали острівні закони, — це було останнє рішення, яке він, проте, відкинув. Чоловік чудово усвідомлював, що тільки втікає від проблеми, а не намагається позбутися її… Тож вирішив учинити зі своїми грішми те саме, що робили й з божевільними.
Того вечора він піднявся на пагорб, пішов до скелі. Загорнені в хустинку гроші неначе обпікали йому під сорочкою шкіру. Прийшовши, чоловік завагався. Як тільки він зараз викине гроші, цього ніхто не підгледить, але невідомо, куди їх віднесе вода. Якщо хтось знайде ті купюри, то розповзуться плітки, а його жахала сама думка, як приєднуватися до цих теревень так, начебто вони цікаві, ще й не червоніючи. Дивуючись, що не передбачив цього раніше, він подумав: «У такому разі гроші потрібно закопати». Чоловік дістав із кишені складаного ножика, відірвав від землі величезний камінь; упріваючи, видлубав яму, закопав гроші, вирівняв ґрунт, поклав камінь на місце та аж застрибав на ньому від радості. Поки стемніло, він задоволено спустився додолу; повечеряв, посидів у кав’ярні, трохи попрацював та вклався спати. Чоловік проспав непробудним сном. А вранці, відсунувши з прочиненого вікна фіранку, що вберігала від мух…
