Це сталося через чотири ночі потому. Ми сиділи вдома. Надворі вже трохи потепліло, і двері, які вели в садок, були ледь прочинені. Ми так накурили, що дим від цигарок витіснив би вугільний, якби той линув знадвору. Нас зібралося вісім осіб. Ми обговорювали книжки та статті, сперечалися. Аж раптом я звернув увагу, що італійська сім’я, яка мешкала по сусідству, щось розглядає на вулиці біля ліхтарного стовпа. Італійці нагиналися, придивлялися додолу, випрямлялися й розмовляли, знову нагиналися, знову придивлялися. Я занепокоївся. Мій кіт гуляв надворі. Може, з ним щось скоїлося? Я вийшов у садок. Дві жінки, одна — літня, друга — молода, стояли трохи позаду й дивилися. Тим часом чоловік молодиці навіщось длубав довгим дрюком землю. Я не міг нічого розгледіти, оскільки кінець дрюка ховався за муром. Отже зачекав. «Годі!» — озвалася потім молода жінка. Літня кивнула головою. Чоловік, ніби закінчивши якусь важливу справу, узяв руки в боки. Вони досі дивилися додолу. Потім усі троє зненацька здригнулися. Щось викинулося на мур і завмерло. Я глянув разом із ними. То був їжак. Імовірно, їжак, якого я бачив тієї ночі. Я вирішив, що не буває історій, у яких за чотири ночі в одному й тому ж кварталі зустрінеш двох різних їжаків. Мою оповідку можна було написати, вирішивши тільки так… «Мамо, дайте вашу хустину, — попросила молода жінка літньої. — Немає іншої ради, окрім як… Нам треба обмотати й зв’язати його». Чоловік штрикав їжака дрючком, щоб той і далі згортався в клубок та не втік; затим, і далі штрикаючи, перевернув на спину. Вони так могли легко вбити їжака. Як і цілком очевидно: щойно, власне, це й намагалися зробити. Навіщо їм його вбивати? «Облиште! — закричав я. — Per favore! Облиште тварину!» Напевне, мій голос прозвучав надто дивно. Жінки зиркнули на мене; чоловік, завагавшись, ще раз торкнув їжака дрюком. «Ну-бо, Рензо, зостав його, годі, годі!» — загукала молодиця; взяла літню жінку під руку, і вони обидві пішли, відвертаючи від мене очі. Чоловік знехотя подався за ними. «Хай йому грець! Такий суп могли зварити!» — буркнув він. Я аж оторопів. Про суп із їжака я навіть не додумався б. Тож вилаявся услід італійцям їхньою ж мовою. Але ті вже мене не почули. Чому й порадів. Їжак, що потрапив на міські вулиці, не вартий лихих слів. Звідки тим людям знати, що я з ним заприятелював? Перевернутий на спину їжак, заледве відчувши, що небезпека минула, спочатку заборсався. Потім, угамувавшись, незбагненним чином скотився з муру додолу. Мабуть, він упав долілиць, бо, блискавично промайнувши під ліхтарем, побіг на протилежний бік тротуару. Зник з очей. Ми трохи поговорили про їжака. Я розповів, як зустрів його тієї ночі. Відтак перейшли на інші теми. То був їжак, про якого ще напишуть. Або ж після цього могли написати. Безсумнівно, він побачив світу; на його долю випало чимало пригод. Він заслуговував на ціле їжак-наме.[10] Можливо, тому, що кінець їжакових мандрів прийшовся на каструлю для супу, я не захотів тієї ночі ставити себе на його місце. Я вирішив, що їжак-наме так не пишеться та, не задумуючись над двома різними смислами цього умовиводу, заснув. Через кілька днів я розповів про їжака в листі до Франсуа. Дитя Парижа, він, либонь, досі не побував і в Африці. Хоча я не знаю, чи є їжаки в Африці та чи вештаються вони саванами, але ще не чув і не бачив, щоб вони тинялися паризькими бульварами. «Напиши-но про це», — прийшла від нього відповідь. Писати було й добре, і приємно: як їжак подався у світ; що розповів би, якби повернувся до рідного гнізда — я повинен був те все розкрити. Поміркувавши, я дійшов висновку. Їжак розповість про таке: Вирушивши в дорогу, я не втримався. Коли б іще мені випала така нагода? Окрім того, потім я збагнув: це і є смак мандрів. З одного боку — у тебе болить душа за покинутих, з другого — аж до спазм у животі відчуваєш їжаків, до яких треба повернутися. За цим усім відкривається дорога, простір, світ…Ти не марнуєш часу, цінуєш кожну мить, з другого ж боку, як-не-як, повертаєшся зі своїх подорожувань додому… Гаразд, я казав — нагода… Я вже знав, що більше не побачу батьків. Всі три доби, які провів у них, я не міг заснути від страху, не міг бодай на хвилину вилізти надвір, щоб подихати свіжим повітрям. Їхній двір був найнебезпечнішим місцем у світі. Одного дня, можливо, якийсь кіт чи пес, а можливо, ні; утім, неодмінно хтось із людей зауважить їх, спіймає та роздере на шматки. Або ж з’їсть, або викине з домівки на купу виритої землі. Навіть якщо цього не станеться, їхнє серце довго не витримає життя в такому страсі й швидко зупиниться. Я вже не застану їх живими, хай і вибрався б туди ще раз…
Отоді я вирішив не повертатися додому, поки трохи не помандрую. По суті, ще тієї ночі, коли вирушив у дорогу, цебто коли вибрався зі свого гнізда, я зразу вийшов на проспект попереду замість того, щоб прослизнути на ділянки під забудову, які позаду нас. Таким чином я вже подовжив свою подорож на півночі. Мені треба було дістатися житла матері до появи місяця, я ж зробив це з першими сонячними променями, хоча біль почав пронизувати мені не тільки очі, а й серце. Я й не здогадувався, які небезпеки чатують на мене поблизу маминого гнізда, але ж рідні любили мене та, виливаючи душу, ридали ридма. Дорогою мені попадалися й люди, і машини, які вмить з’являлися, умить щезали, лунав гуркіт, і світло так засліплювало очі, що паморочилася голова. Добряче наблукавшись цим проспектом, я врешті збагнув, що не туди потрапив, тож подався знову попід деревами, кущами та загорожами до материного гнізда. Проте мені не хотілося повертатися тією ж дорогою, ще й тим самим проспектом. Я й налякався того великого проспекту і прагнув побачити інші місця. Але де ховається справжня небезпека, їжак ніколи не знає. З тобою анічогісінько не скоїться там, де оберігався, однак усе довкола місця, куди добираєшся заради мами, аж кишить істотами, що шикуються в чергу, аби вбити їжака. Я мав пройтися й іншими вулицями, пізнати усіх своїх ворогів. Якби вони напали на мене та вбили, то ніколи до вас не повернувся б. Та й ви тепер гадали б, як зарадити скруті. Певна річ, я не з тих, що пруть напролом… Я мав стерегтися. А якби зустрівся віч-на-віч зі смертю, то оборонявся б і зійшовся в герці. Нам, їжакам, дуже важко в цьому світі. Усім іншим, либонь, значно легше. Псів та котів нікому переслідувати! Хто на них нападе? Від кого їм утікати? Зрештою, звідки нам, їжакам, навіть про таке знати… Що тут скажеш? В одній із казок, котрі мені розповідав дід, ішлося про таку річ, як «море». Це щось схоже на воду й починається там, де закінчується суша. На краю світу. Дід і сам не бачив того «моря»; він також чув про нього з казок від свого діда, а той — від свого. Гаразд, а чи ж я, зайшовши на край світу, бачив те море? Це, звісно, божевілля. Звідки мені побачити те, чого ніхто не бачив. Та і якби воно там було, ми досі почули б про нього від мандрівників. Таки безумство або ж надія… Звісно, мені не траплялося такого. Відмовився навіть від самої гадки побачити. Я також розповідав про «море» внукам, кажучи, що почув про нього від свого діда. Можливо, хтось із них чи з їхніх онуків колись добереться туди. Хтозна… Хоч що, це вже буду не я. Отож, як розповідав: машини вмить появлялися, умить щезали… Я збагнув, що потрібно бути обережним і не наближатися до них. Супроти них я анічого не вдіяв би. Так що пішов вулицями, де їздило якнайменше машин. Під одним із мурів мене загнали в куток троє людей. Та я ж колючий, як і всі їжаки. Тож скрутився в клубок і наїжачився. Хоч які велетні були ті люди, а таки не справилися зі мною через голки. Вони перевертали мене дрюком на спину, я втікав, вони знову робили те саме. У них такі дрібні ротики, ще й так високо розташовані. Я не міг збагнути, як вони мене збираються з’їсти. Відтак згадалося, що розповідала мама. Вони роздерли б мене на шматки й викинули? Окрім того, їх було троє. Чим я міг наситити трьох здорованів? «Або ж вони повсідаються їсти та пересваряться між собою, тоді дам драла, — міркував я. — Або ж мені не жити. На цьому все скінчиться…» Проте людці невгамовно штрикали мене. Більше вони нічого не робили. Я вже почав міркувати: може, їм нащось потрібні мої голки. І геть розгубився. Потім почулися крики. Мої кривдники відразу зникли. Переді мною стояв якийсь чоловік; було зрозуміло, що кричав він. Лиходії вочевидь злякалися його, раз утекли. «Усе, кінець, — вирішив я. — Цей мене з’їсть». Я очікував, що ті хоча б пересваряться, аж тут вигулькнув інший. Окрім того, цей занадто близько нахилився до мене ротом. Ті ж лише перевернули мене на спину. Я почав дригатися. Якби я вдав із себе мертвого, може, він не захотів би мене їсти? Та звідки мені знати: люди їдять нас мертвими чи живими? А ще він міг бути з тих, котрі просто вбивають… Оскільки від нього ці люди втекли, то це мав бути дуже могутній чоловік. Я чекав. Душа опинилася аж у п’ятах. Той і не поворухнувся. Певна річ, він збирався раптово кинутися на мене, тож готувався розбігтися. Переляканий ущент, я смикнувся вбік, перевернувся та втік. Згодом зупинився й подумав. Якщо цей чоловік одразу не напав на мене, то не тому, що не міг з’їсти. Отже, йому не смакували їжаки. Оскільки ж не споживав їх сам, то не хотів, щоб поласували мною й інші. Це достоту, як я сам не їм черв’яків і не даю їсти вам… Потім я ще чимало мандрував, але людей, бігме, уникав. Не всі вони вбивають їжаків, це очевидно. Серед них є й ті, що просто не люблять нас. Скажу, що не всі люди вороги їжакам. Але як розпізнати: хто чим дише? Я маю голки, моя природа така. Тільки-но хтось наблизиться — скручуюся в клубок. Хай це буде пес, хай — кіт, хай — людина… Натомість людей за одним разом не можу пізнати. Кігтів вони не показують, можливо, їх і немає. За решту істот — набагато незграбніші. Проте від цього не легше: я нітрохи не знаю, чого від них очікувати, та спантеличуюся перед ними. Їхня сила, а то й голки криються в інших місцях, проте не знаю, де саме… Можу тільки сказати, що, забачивши людину, скручуюся у клубок і настовбурчую колючки — це єдине, що знаю, достеменно знаю. Ми, їжаки — такі. Такими народжуємося, такими помираємо. Чим довше живемо, тим краще, либонь, навчаємося вчасно випинати голки. Ви, певне, не забули: серед нас донедавна жив сусід, який повторював: потрібно почекати перед тим, як наїжачуватися; виставити голки, не збагнувши, хто йде: чи друг, чи ворог — старомодно, і це потрібно визнати. Я тоді також почав йому вірити. Дивно те, що вірю й досі. На початку минулої зими скривавлений небіжчик звисав поміж зубів того хижого звіра, але, як на мене, це ще не доказ, що він помилявся. Можливо, він загаявся і пізно вистромив голки, добре не розрахував часу; до того ж, як ви всі, власне, знаєте, хижак був не схожий на жодну з відомих нам істот; імовірно, він пригнався звідкілясь здалека, адже ми більше не бачили ні його, ні схожих на нього… Той хижак — я вам розповідав — мабуть, хитріший або ж кровожерливіший за всіх ворогів, яких ми знаємо. Ми, їжацтво, повинні бути напоготові, але мусимо прислухатися й до слів цього сусіда: пора вже відмовитися від думки, що у світі — самі тільки супостати. Ми не відаємо, чи маємо друзів. А чому? Бо навіть цим не цікавилися. Заледве хтось наблизиться до нас… По суті, я це сказав… Наразі я нездатний відповісти на це важливе запитання. Але знаю одне: пора долати наш страх. Та щоб подолати його, нам треба мандрувати, стикатися зі справжніми небезпеками й шукати шлях до порятунку від них. Вирушаючи в дорогу, я гадав, що перетинатимуся тільки з ворогами, але натрапив і на друзів. Чи завжди ми маємо час, щоб розпізнати друга? Я й сам певен: немає в нас стільки часу. Але якось я йшов вулицею разом із псом. Той спочатку підбіг, обнюхав мене, поколов носа моїми голками. Став. Я висунув голову, глянув. Він не напав. Я почимчикував, він — також. Потім він забігав наперед і чекав мене. Згодом я так само вчинив із котом. Ми пройшли разом пів вулиці. Скажу, що ніяких нападів не було. Вирушивши в дорогу, щоб кинути виклик ворогам, я дізнався, що на ній можна зустріти й друзів. Головне — розрахувати час… вернуться Наме(тур., перс.) — у східній літературі — книга, епос, епічний твір, багатий описами, тощо. (Прим. перекладача). |
