о символ, що поглинає простір, о ця краса, що поглинає простір

завдяки єдності внутрішніх і зовнішніх меж, яку сама і породжує,

завдяки самодостатності нескінченно обмеженого,

о, ця нескінченність обмежена, ця туга людини;

так відкривається їй краса — як дійство двох меж,

а межі, і зовнішня, й внутрішня —

чи то лінія обрію, чи то грань однієї клітинки єдиної, —

пролягають поміж скінченним і нескінченним,

далеко-далеко, а проте ще в земній стихії, а проте

ще в земному часі, навіть самі обмежують час і визначають його тривалість,

його тихомирну тривалість на грані простору,

але часу вони не поглинають,

вони — лише символ, символ земний поглинання часу,

лише символ поглинення смерти, але вже не саме поглинання,

то межі усього людського, яке ще не вийшло за власні межі,

а тому — і межі всього нелюдського;

так відкривається людям все дійство краси —

і його сутність, і сутність самої краси:

нескінченне в скінченному,

примарна земна нескінченність,

а тому — лише гра,

гра в нескінченність, гра земної людини в її земній минущості,

гра у символи на останній земній межі,

краса, гра в собі,

гра, в яку грає людина із власним символом, щоб так

бодай символічно — інакше не вийде — втекти від страху самотности, —

солодкий самообман, яким себе знову і знову тішать,

утеча в красу, гра у втечу;

і ось відкривається людям застиглість прикрашеного світу,

нездатність його розвиватись, обмеженість його досконалости,

яка неминуща лише у повторенні, й тому

цю досконалість примарну знову і знову

потрібно відшукувати,

так відкривається людям гра самого мистецтва, цього слуги краси,

відкривається відчай його і відчайдушні потуги

зі звуків, зі слів, із каміння, із фарб —

з буття тлінного щось нетлінне вчинити,

щоб сподіяний простір

віки пережив

як красою позначений пам’ятник для поколінь прийдешніх;

просторотворче мистецтво у кожному образі,

безсмертність у просторі, а не в людині,

і тому не зростає вона і не розвивається,

творити приречена лиш досконалість, що не зростає, а тільки повторюється, що повік не досягне самої себе, і в своєму зростанні що досконаліша, то відчайдушніша,

о мистецтво, приречене вічно вертатися до джерел у самому собі,

і тому черстве,

черстве до людських страждань, бо для нього вони — лише тлінне буття, лише звук, лише слово, чи камінь, чи колір —

засіб шукати красу і відкривати красу

у невпиннім повторенні;

і відкривається людям краса як жорстокість,

дедалі більша жорстокість невгамовної гри, що

обіцяє у символі втіху від нескінченности,

втіху солодку, яка зневажає пізнання

земної примарної нескінченности й навіть

здатна бездумно призвести до мук і смерти,

бо чиниться гра ця у сферах замежних краси,

лише зору досяжна, лише часу досяжна,

одначе не людяності, не людському обов’язку;

так краса відкривається людям — як закон, недоступний пізнанню,

фальшива краса, що сама себе узаконила,

задля власної вигоди,

самодостатня, непідвладна оновленню, розвитку й розквіту,

правила гри її — втіха,

солодка, розпусна, похітлива втіха, і гра ця, загравшись красою,

красою напоєна, красу напуваючи, не знаючи змін,

вершиться на грані реальности,

щоб збавити час, але не позбутись його,

погратися із випадковістю, але не здолати її,

і нескінченно ця гра повторяється, нескінченно триває, однак

уже від початку на невдачу приречена,

бо лише людське — божественне;

і людині відкривається так сп’яніння красою

як гра, вже від початку програна,

програна всупереч рівновазі непроминущій, в якій вона чиниться,

всупереч необхідності, з якою вона приречена щоразу повторюватись,

програна, бо неминучість повторення — це заразом

і неминучість програшу,

і неминуче завжди йдуть у парі

хміль від повторення і хміль від гри,

той і той у полоні тривалости,

той і той невиразні й похмурі,

той і той не годен зростати, зростає лиш їхня жорстокість,

а справжнє зростання,

зростання знання у людини, яка пізнає, — вершиться воно у часі, воно

тривалістю не обмежене і від повторення вільне,

воно час розгортає в безчасся, і це безчасся

поглинає усяку тривалість, стаючи все реальнішим,

рве і долає всі межі, крайні внутрішні й крайні зовнішні,

позаду лишаючи символ за символом, і хоч краса

не втрачає отак останню свою символіку,

хоч незмінно-недоторканні останні її пропорції,

але так само незмінно оголяється й тлінність земна її гри,

нікчемність земного символу,

і, захмеліла від себе самої, краса, протверезівши,

вже не стримує туги своєї і розпачу,

і лишається протверезіле «я»,

пізнання утративши і в непізнанні себе втрачаючи, —

«я» і його убогість…

і сам він, кого осявало світло оцього «я» — цього символу, цієї краси, цієї гри, цього дійства, — назустріч кому з доконечною неминучістю світло леліло від крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж світу, від крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж ночі, тож дійство усе це він ніс у собі, ховав у собі й воднораз був у гущі його, в обіймах простору неминучости, межового простору його «я», в обіймах межового простору світу, символу його безпро-сторовости, в обіймах простору гри, простору позамежної близькости, простору краси, простору символів, який кожною своєю клітиною викликає запитання, а проте відкидає усі запитання й ціпеніє в обіймах усіх просторів заціпеніння, — і сам він, заціпенілий, задихаючись від заціпеніння, він відчував, він усвідомлював, що жоден із цих просторів не сягає за межі отого прозірчастого шатра, напнутого поміж верхом і низом, що всі ті простори — ще у проміжному царстві, над яким нескінченність іще не владна, що межують вони вже, либонь, із нескінченністю, хоч самі їхні межі ще й належать до царства земного; о, ця ще земна стихія, ці володіння краси, ця земна, ще земна нескінченність! Це вона його й обійняла, вона полонила; його ув’язнив простір земного дихання, але вивільнив з простору сфер, із простору дихання істинного. І він, відчуваючи цю ув’язненість, відчуваючи в ній причину всякого заціпеніння, причину заціпеніння подиху, відчував доокола вибухову потугу, що впиралась ув’язненню, відчував неминучість, невідворотність вибуху, відчував її до глибини свого «я», до глибини душі, до глибини свого дихання і недихання; він знав про цей вибух і відчував його, знаючи і відчуваючи, як назріває вибух у ньому самому й у світі, як вибух у ньому чаїться і воднораз його обступає, він відчував його просто фізично як щось таке, що підстерігає його фізично, щось таке, що душило за горло його й увесь видимо-невидимий світ, не даючи дихати, і все ж це була якась демонічна спокуса, що витала у ньому самому й довкола, що котилась на нього бурхливими хвилями, накривала його з головою і бурхала в ньому, — щось безтілесно-тілесно, спокуса пустошення і спустошення, погрому й розгрому, спокуса відмовитись від себе самого, віддати себе на посміх, віддати себе на поталу, відчуваючи, як душить у горлі, як забиває дух, стрясаючись від холоду й жару і все ж не втрачаючи надії на визволення. Так відчував він готовність зачаєну — готовність до вибуху і до стрибка, наближення предковічно-незвіданого падіння в непам’ять, так він це знав, так відчував, так собі цього бажав у сливе первобутньому бунті супроти заціпеніння, супроти того, що сподіялось, супроти шкаралущі обмеженого простору, супроти незгоди й незлагоди, супроти всього іще сущого, але водночас і супроти туги, цієї глибинної суті усякої гри і краси; о, була це спокуса страшної жаги первобутньої, страшна нетерпляча жага пустити з вогнем все на світі і навіть сам світ, пустити з вогнем власне «я», що стрясалося від жаги іще глибшого, іще прадавнішого знання, о, це було відчуття, це було передчуття, це був здогад, ба більше — пізнання, для нього це стало пізнанням і навіть самопізнанням, бо із простору щонайглибшого передзнання, який прийняв його у свої обійми, на нього востаннє зійшло усвідомлення, і він, мов уражений громом, ту ж мить зрозумів, що розпад і крах краси — то просто голий сміх, а сміх — неминуче-рокований розпад краси світової, зрозумів, що сміх — то одвічний супутник краси й повік нерозлучний із нею, що він усміхом світиться в ній на нереальній межі позамежної далі, та потім грімким перекотом виривається з неї на поворотній межі її тривалости, виривається громохким, громовим нищителем усіх часів, демонічною силою всезагального нищення, — сміх, суперник краси світової, відчайдушна заміна за втрачену віру в пізнання, сміх, цей кінець надаремної втечі в красу, цей кінець надаремної гри у красу; о туга за тугою, о гра зі грою, втіха тлумити втіху, туга подвійна, гра подвійна, втіха подвійна, і сміх — то щоразу утеча зі сховку, щоб позбутися гри, позбутись світів, позбутись пізнання, це розпад і крах світової туги, це нескінченности нетерплячка, що не дає спокою горлянкам людським, це розпад і крах у красі заціпенілого, застиглого простору, це зяюча прірва, в невимовній безмовності котрої губиться навіть ніщота, від німоти здичавіла, здичавіла від сміху, але поки що також божественна;