— Уставай і берися творити, так було і так має бути; й ім’я твоє буде нехай Верґілій, час твій настав!

Так сказав янгол, і був він страшний у своїм милосерді, у скорботі своїй утішливий, недосяжний у тузі своїй; ось що почув він із уст цього янгола, почув тою мовою, що живе у простій земній мові, й, чуючи це, на ім’я своє названий і з ім’ям цим пов’язаний, він іще раз поглянув на заколисаний обшир, що розкинувся між берегами, на хвилі безкраї хлібів, на хвилі безкраї вод, осяяні першим навкісним промінням прохолодного ранку, на осяйну прохолодну близькість, на осяйну прохолодну далеч, поглянув на це, й так солодко стало йому пізнавати усе й не пізнавати нічого, знати все і не знати нічого, відчувати усе й не відчувати нічого, так солодко стало усе забувати, так солодко в сон без сновидь поринати…

Він прокинувсь і одразу відчув, ніби щось прогаяв; як і тоді, коли засинав, так і тепер це було відчуття радше фізичне, щоправда, досить раптове, і, здогадавшись, що поряд із ложем його хтось є, він водночас відчув, що через цю присутність у нього щось розладналося; вслід за першою хвилею здогаду накотилася друга, і з нею нарешті він трохи прийшов до тями, згадавши, що з настанням світанку мав намір поквапитись на берег моря, щоб знищити там «Енеїду», і що тепер це робити вже пізно. Тож він спробував урятуватися втечею — втечею в сон, до свого янгола, можливо, сподіваючись навіть, що отой чужий погляд, який він і далі відчував на собі, — це погляд зниклого янгола. Та ба, він, певна річ, помилявся, надто виразно вже він відчував тут, просто перед собою, чужу присутність і, власне, аби лиш її прогнати, хоч і не втрачаючи останньої іскри надії побачити янгола, спросоння спитав:

— Ти — Лісаній?

У відповідь почулося щось нерозбірливе, а голос був зовсім чужий.

У ньому щось мовби зітхнуло.

— То ти — не Лісаній… Іди собі.

— Пане… — Голос був нерішучий, майже благальний.

— Потім…

Ні, хай ніч не минає, світла бачити він не хотів.

— Пане, прийшли твої друзі… Чекають…

Та марно. І світло так ріже в очі… А в грудях чигає кашель, ось-ось ладен вирватись, тож розмикати вуста небезпечно.

— Друзі?.. Хто?..

— Плотій Тукка і Луцій Варій, приїхали з Рима тебе привітати… Хотіли з тобою побачитись ще перед тим, як їх покличуть до Цезаря…

Світло різало в очі. Гострі пучки вересневого сонця з південного боку навкоси протинали еркер, теплом його сповнюючи — теплом і світлом вересневого ранку, і покій, хоч сонячні промені в нього й не проникали, все ж не лишився байдужим: від світла він протверезів, а від тепла став просто огидним: мозаїка на темній дзеркальній підлозі була геть занечищена, громіздкий канделябр із зів’ялими квітами і свічками згорілими мав занедбаний вигляд. А там далі, в кутку, виднівся стільчак — нужда і спокуса. Тут болить, там починає боліти… А друзі нехай зачекають.

— Треба спершу прибратись… Поможи мені.

Тамуючи кашель, що знову нестерпно, до болю душив йому груди, перекотив через край свого ложа, спустив на підлогу ноги, сів і нахилився всім тілом вперед — низько-низько, аж згорбився; знов нагадала про себе й надокучлива втома від лихоманки — нагадала спочатку у звислих ногах, поповзла звідти вгору, легенькими хвилями, поштовх за поштовхом розійшлася по тілі, щоб запопасти урешті й голову, і його погляд, знеможений втомою, немовби силкуючись щось дуже важливе добачити (навіть, можливо, самé джерело лихоманки), повільно і зморено, невідчепно-причепливо спинився на голих ногах, на їхніх пальцях, що машинально неначе за щось ухопитись хотіли й ніяк не могли вгамуватись… Ох, невже ж вони знов почнуть жити окремим, своїм власним життям — руки, ноги, чуття й відчуття? І, хоч почути від раба довірчих пояснень аж ніяк не випадало, погляд, в якому стояло запитання, благально потягся до нього, потягся сливе мимоволі, сливе проти власної волі, та вмить розчаровано й згас, бо на обличчі слуги-азіата — віку непевного, ніс картоплиною — на цій непроникній личині не відбилось нічого, що можна було б прочитати як відповідь, — нічого, сама лиш сувора покора й покірна суворість, яка терпляче, але й гордовито чекає наказу, чекає, коли ж гість цей високий віддасть його і нарешті зважиться встати. Та, схоже, саме це гість зробити й не міг, адже повсюди, не лише в його тілі, про себе нагадували суперечності й нелади, вони панували в світах, і, не усунувши їх, годі було поворухнути бодай рукою чи ногою. Хто хоче підвестися, хто хоче поквапитись на морський берег, щоб здійснити там жертвопринесення, той не повинен вершити це за таких суперечностей і внутрішніх чвар; щоб гідно, як і належить, здійснити жертвопринесення, і жертводавець, і його жертва мають бути у бездоганному стані, а він тут не мав навіть змоги переконатися, чи в скриньці усі ще є згортки, тобто чи вся до останку поема таки готова до знищення, чи, може, який-небудь згорток за ніч уже зник… Хто про це скаже? На скриньці усі ремінці, певна річ, затягнені міцно, надійно, тож ніхто її не відкривав, шкода й гадки… Та й хто ж обісмілиться ці ремінці розпустити й торкнутись жертовного дару? Суперечності й нелади в тілі, в руках і ногах, суперечності й нелади в світі… Чи повернеться єдність, чи варто на це сподіватись? Він очікував, і раб також очікував, але нетерплячки не виказував жоден. Та раптом знадвору хтось досить рвучко відчинив двері, і до покою ступили, не церемонячись, Плотій Тукка і Луцій Варій — певно, їм набридло чекати, а може, вони за дверима почули, що він вже прокинувся. Він сховав ноги знову під ковдру.

А Плотій уже від порога заходився, як завжди, гучно виливати свою щиру душу:

— Нам сказали, ніби ти занедужав і зліг; ми цілісіньку ніч, як скажені, мчали сюди, й що ж ми тут бачимо? А те, що ти нишком-тишком зібрався чкурнути з постелі! Ти завше так робиш, ще добре, що ми застали тебе взагалі… Ну, то як тобі, власне, ведеться? Дяка богам, вигляд у тебе нівроку, не згірший, ніж років десять тому, горішок міцний ти… А тепер ось у тебе знов лихоманка і кашель, ну звісно, ми таке знаємо… А якби поспитав був у друзів, то вони тебе в це несосвітенне плавання таки не пустили б! Ми почули про нього від Горація, згодом; йому ти про це не побоявся сказати, бо знав, що він тобі поперек шляху не стане; на умі в нього тільки одне: його віршики! І чого ти, цур тобі, у тих Атенах не бачив? Ну звісно, ти про це жодній душі нічичирк, щастя твоє, що Цезар устиг ще знайти тебе й вернути назад… Авґуст — він мудрий, як завше, а ти… О, тобі й море саме по коліна, як завше… Тож тепер у нас, друзів твоїх, морока: підняти тебе на ноги!

Важке його тіло шумно упало в крісло, і він умостився у ньому, наче весляр у човні чи візник на козлах — зігнувши у ліктях руки і стиснувши кулаки, а його почервоніле, заплиле жиром обличчя, все в родимках і з підборіддям подвійним, і далі променилося щирістю.

Худорлявий і сповнений гідности Луцій Варій, який узагалі не любив сідати, потерпаючи за бездоганні складки на своїй елегантній тозі, лишивсь, навпаки, стояти у своїй звичній позі: одна рука вперта у клуб, друга, під прямим кутом зігнута, повчально піднесена вгору.

— Верґілію, ми дуже за тебе тривожились.

У ньому, попри готовність до смерти, раптом прокинувся звичайний у такім стані острах недужого.

— І що ж вам про мене сказали?

І напад кашлю, що його він чекав і боявся, відразу, немовби випереджуючи відповідь, струсонув його тіло:

— Покашляй, покашляй, — заспокійливо мовив Плотій і потер свої очі, запалені після нічної поїздки. — Вранці людині потрібно прокашлятись.

А ось Луцій заспокоїв його коректніше:

— Востаннє ми чули про тебе уже добрий тиждень тому… Авґуст написав Меценатові, що застав тебе досить недужим і вмовив разом із ним повернутись, а сьогодні сенат засідає з нагоди його дня народження, і Меценат відлучитись не міг, тож ми залюбки зголосилися зустріти Авґуста, а заразом, при нагоді такій, і з тобою побачитись… Ото й усе.