Це звучало коректно і переконливо, та слова Плотія «покашляй, покашляй» заспокоювали все ж таки краще.

— Ух, — знов озвався Плотій, — протряслись цілу ніч. Це ж не сон — щоразу, як стануть міняти коней, то відразу й розбуркають… Підвід сорок, не менше, було лиш у нашій валці, а скільки ж іще понаїхало їх від учора — сотня, либонь, а то й більше…

Чи не приїхав і Плотій на одному з отих селянських возів? У нього добродушне, грубувате обличчя, як у старого селянина, і саме таким його можна — не тільки можна, а й треба! — і уявити: сидить він на возі, голова вперлася підборіддям у груди й похитується, і хропе чоловік, аж гай шумить.

— Так, я чув, як ви їхали…

— І тепер ось ми тут, — мовив Плотій, знову нагадуючи своєю позою весляра.

— Їхало багато людей… дуже багато.

— Не розмовляй, коли нападає кашель, — сказав Луцій, поправляючи складки на своїй тозі, які трохи пом’ялися в нічній поїздці. — Не можна тобі розмовляти… Хіба ти забув: лікарі завжди це тобі забороняли!

Та ні, він не забув, і Луцій казав, певна річ, доброзичливо й щиро, попри його елегантну позу; та саме ця поза завжди його і дратувала, змушуючи заперечувати!

— Дарма; якби Цезар не взяв був мене із собою до Мегари, я б не занедужав узагалі… Це все лише через цю спеку, під час святкувань сонце смалило там просто нещадно…

За цю довгу тираду кашель віддячив йому ще одним нападом, і в роті він миттю відчув присмак крови.

— Помовч, — кинув Плотій.

Та мовчати йому не хотілося, до того ж він раптом збагнув, що Плотій сидів у тому самому кріслі, де доти спав хлопчик, і з уст несподівано злетіло запитання:

— Де Лісаній?

— Ім’я грецьке, — мовив у роздумі Луцій. — А хто це такий? Ти кажеш про нього? — І показав на раба, що тим часом відступив до дверей і тепер, як і доти, чекав із застиглою міною там.

— Ні… не про нього… про хлопчика.

Плотій ураз пожвавішав:

— Виходить, ти привіз собі хлопчика-грека… О, тоді, далебі, справи у тебе не такі уже й кепські… Ти ба — хлопчик-грек!

Та хлопчик… він зник. Але на столі ще і досі стояла чаша — слонової кости, оправлена сріблом, різьблена, — і в ній ще було навіть трохи вина.

— Хлопчик… тут сидів хлопчик…

— Тоді хай вернеться… поклич його, покажи його нам!

Та як же його покличеш, коли він уже зник?! До того ж він зовсім не хоче його показувати.

— Я мав з ним туди, на берег…

— «Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю, втомлених сон підкріпляє…» — почав цитувати Луцій, але відразу й похопився: — Але сьогодні ти цього не робитимеш, любий Верґілію, з такими пристрастями потерпи вже, поки видужаєш…

— Атож, — потвердив Плотій зі свого крісла в еркері.

Про що вони кажуть? Ні, не те це, не те… Він їх уже майже не слухав.

— Де Лісаній?

Плотій обернувся до раба і наказав:

— Приведи хлопчика!

— Пане, тут немає ніякого хлопчика.

Але ж уночі від дверей, саме звідти, до нього звертався хлопчиків голос і щось шепотів йому, а тепер ось там стояв раб, і він, вдячний тому за підтримку — адже раб допоміг йому відвернути загальну увагу від того близького й далекого голосу, — покликав його до себе:

— Підійди, я хочу встати.

— Не треба, лежи, — рішуче промовив Плотій. — Скоро сюди, я гадаю, прийде уже лікар, він огляне тебе в постелі. Оці твої витівки… вони лиш на шкоду твоєму здоров’ю… Не варто вдавати, нібито в тебе якісь там нагальні справи, просто ти хочеш сховати від нас свого хлопчика.

А може, цей раб прийшов замість хлопчика? Може, хлопчик прислав свого друга, цього крем’язня, щоб він переніс жертовний дар на берег?

— Візьми скриньку. — Він почув власний голос, ту ж мить сам злякався того, що почув, і ту ж мить метнув оком на друзів — відреагують чи ні?

І справді: Плотій, хоч який вайлуватий, аж підскочив у кріслі, а Луцій, що стояв ближче, ступив до ложа, щоб, як лікар, помацати у недужого живчик.

— Верґілію, любий, тебе лихоманить, угомонися.

А Плотій звернувся до раба:

— Поглянь, де там лікар!.. Хутчій!..

— Не треба мені вже ніякого лікаря. — Він сказав це також проти власної волі.

— Не тобі це вирішувати!

— Я помираю.

Запала мовчанка. Він знав, що казав правду, та його це, на диво, не дуже розчулило. Він знав, що навряд уже чи й доживе до вечора, але на душі в нього було рахманно, немовби він бачив перед собою ще цілу вічність. Він був задоволений тим, що це сказав.

Гості, мабуть, також розуміли, що тут не до жартів; він це відчував. Минуло чимало часу, перше ніж Плотій озвався:

— Ти марно не ремствуй, Верґілію, до смерти тобі ще так само далеко, як оце й нам із Луцієм… Тоді що вже казати мені? Я ж бо старший за тебе, на всі десять років, та ще й грець може вдарити…

А Луцій мовчав. Він опустивсь на стілець біля ложа й не зронив ані слова. Поправити складки на тозі він, як сідав, геть забувся, і це мало зворушливий вигляд.

— Я помру і вже, мабуть, сьогодні… Але доти я ще спалю «Енеїду»…

— Це блюзнірство!

То був справжній крик, і вихопивсь він у Луція.

І знову запала мовчанка. У покої було по-вересневому тихо і ясно. За вікном промчав вершник — певно, котрийсь із гінців імператора. По бруківці лунко прогримкотіли копита, відтак їхній чотиритактний цокіт потонув у далекому гомоні міста. Десь коротко крикнула жінка — мабуть, гукнула дитину.

Плотій важко й розгонисто заходив по кімнаті, то вперед, то назад, волочачи за собою поділ тоґи, і зненацька вибухнув:

— Як хочеш померти, то це — діло твоє, ми тобі на перепоні не станемо. Але «Енеїда»… вона вже давно діло не лише твоє, тож вибий собі з голови ці дурниці! — І його очі, заплилі жиром, несамовито зблиснули.

Аж дивно, що Плотій реаґував оце так несамовито, адже поміж ними двома давно вже дійшло до мовчазної згоди (хоч до кінця вони один одному ніколи й не вірили), що їхні тривалі розмови про врожаї та худобу — куди важливіші, аніж нескінченні оті балачки про мистецтво й науку, які часто заходили при Меценатові, Луцію і ще багатьох із їхнього кола. Отож те, що Плотій тепер надавав такого великого значення тому, бути чи не бути «Енеїді», не в’язалося з їхньою згодою, не в’язалось з уявленням про таку річ, як чистота сумління, що її втіленням для нього була особистість сільського аристократа Плотія Тукки; тому стерпіти це було уже годі.

— Світ не збідніє і не розбагатіє на кілька віршиків; щодо цього ж бо в нас із тобою, Плотію, незгод не було ніколи.

Луцій поважно похитав головою:

— «Енеїда» — не кілька віршиків, ти так не кажи.

— А що ж вона таке?

Плотій засміявся; сміх його був досить роблений, та все ж таки це був сміх.

— Поети, Верґілію, мають одну давню ваду: скромністю напрошуватись на похвалу, і поки людина уперто тримається вад своїх, вона не боїться нічого, — промовив Плотій.

А Луцій додав:

— Невже ти і справді волієш почути це ще раз? Кому знати найкраще, як не тобі: велич Риму і велич твоєї поезії вже невіддільні!

У грудях знялося й зависло густою хмарою якесь невиразне невдоволення; ці двоє ніяк не хотіли збагнути того, що збагнув простий хлопчик; та його рішення остаточне і непохитне, і треба було їм це довести.

— Ніщо нереальне лишатися жити не має права.

Ці слова він промовив поважним, твердим і повчальним тоном, і Луцій, здається, нарешті збагнув, про що йдеться.

— Тебе як послухаєш, то виходить, що й «Іліада» та «Одіссея» — теж нереальні? О Гомер, о наш божественний! А як щодо Есхіла, як щодо Еврипіда? Це все — нереальність? Скільки імен, скільки творінь я маю тобі ще назвати, які вже становлять навічну реальність?

— Для прикладу, трагедію «Фієст» або епос про Цезаря такого собі Луція Варія, — не стримався, щоб не вкинути, Плотій, і його сміх знову став просто сміхом добродушного товстуна.

Ці слова зачепили у Луція болючу, дуже болючу струну, і він, трохи кисло всміхнувшись, сказав:

— Сімнадцять вистав «Фієста» — це, звісно, ще не доказ його навічної цінности, але…