бо сміх —

то богів і людей привілей,

породжений первісно Богом, що пізнав сам себе, привілей,

породжений із його німотно-здогадного передзнання,

з його передзнання про власну знищенність,

з його передзнання про знищенність усього творіння, в якому

він, сам творець і частина творіння, чинить своє буття і,

світ пізнаючи, підіймається до самопізнання, з якого породжено сміх,

і підіймається вище,

повертаючись до передзнання;

о богів, о людей народження, о смерть тих і тих,

о їхній початок і їхній кінець, повік нерозривні,

о, то знання про богів небожистість породжує сміх — знання, спільне для Бога й людини,

воно постає у бентежно-бентежливій, прозористій

спільності зоні,

що демонічно спинається між потойбічним і поцейбічним,

щоб у ній, у похмурій цій зоні демонів,

могли і любили стрічатися Бог і людина,

й коли в колі богів першим належить сміятися Зевсові,

то сміх у богів викликає людина,

точнісінько так,

як у коловерті неспинній жартівливо-поважного упізнавання

поведінка тварини викликає в людини сміх,

точнісінько так,

як Бог віднаходить себе у людині, а людина себе — у тварині,

і людина підносить тварину до Бога,

а Бог повертається через тварину в людину;

Бог і людина поєднані в тузі, та перед сміхом безсилі вони, бо це — гра,

у якій первобутньо-раптово змішалися всі до одної сфери

й улягли її доленосним правилам,

гра, у якій первобутньо-раптово первобутнє сусідство відкрилося,

гра велика сферичного хаосу,

божественна гра, яка нищить красу і руйнує порядок,

лиховісно поєднує божественність творення й творіння самé,

і радо приписує їх випадковості;

гнів і жорстокість богоматері мудрої,

розвага і звага Бога, що зневажає пізнання і нехтує ним,

заливаючись сміхом,

бо розвага така в швидкоплиннім об’єднанні сфер (до того ж

без найменших зусиль до пізнання, чи запитання,

чи без будь-яких інших потуг),

це — самозречення, безтурботне і легковажне зречення і віддання

самого себе

на поталу випадку, на поталу часу,

на поталу чомусь неждано-гаданому, чомусь негадано-жданому,

на поталу несподівано радісному передзнанню і,

як на те вже пішло,

смерті;

розвага у чомусь незвіданім, розвага велика така, що вслід за розгромом останніх

решток законности заради розваги, за сплюндрування порядків, мостів і меж

заради розваги,

за сплюндруванням застиглостей простору й їхніх красот,

за сплюндруванням краси простору

настає предковічний і довічний уже

поворот

до безмежно непізнаванного, невимовно безмовного, що ні мостів не знає, ні

простору,

де переплутані всі відмінності,

де переплутане Боже передзнання з передзнанням людини,

де розпадається їхнє спільне творіння,

даль предковічну плюндруючи й до себе її наближаючи,

плюндруючи даль предковічну довселенського творива,

плюндруючи образ довселенського творива у безпам’ятстві, що

недоступне передзнанню навіть Бога,

плюндруючи до споконвічної невпізнанности, у якій

реальне і нереальне,

живе і безживне,

путяще і непутяще

необачливо знов поєднаються,

плюндруючи нерозгадане царство Ніде, де

у водних глибинах плавають зорі

і де жодна річ не лежить так далеко від решти,

щоб не бути із рештою разом,

і кумедно усе тут розкидано й зібрано, випадкові поєднання і випадкові

взаємопородження,

кумедні

у плині часу геть однакові випадковості,

й однакові стада богів, і людей, і тварин, і рослин, і зірок,

змішані і перемішані поміж собою;

сплюндроване царство Ніде, царство сміху,

зі сміхом дощенту сплюндровано хаос світів,

немовби повік не було тої клятви творіння, якою

Бог і людина взаємно обітницю склали —

пізнання обітницю і порядку, що творить реальність,

обітницю помочі, цього обов’язку, що накладає обов’язок;

о, це сміх зради,

сміх віроломства, безжурного і безтурботного,

це те, що до вселенського творення ані добра, ані обов’язку не визнавало,

о, це він —

спадок недобрий, в якому таїться сміх, це паросль розколу,

з якою приходять на світ усі до одного творіння,

це невикорінна паросль,

що прозирає уже у безхмарно-усміхненій мудрості,

з якою творіння одвіку чарівливо ґрацію власну являють,

прозирає в одвіку безжальній певності, з якою

красою хизується навіть потворність,

на далину обертаючись, гідну жалю і в жалю застиглу,

і прозирає навіть за далиною зовнішньою й за далиною внутрішньою, обох їх поєднуючи,

прозирає на кумедно-жахливій поверхні безпросторово-безмежного простору, на яку

краса, щойно досягне межі всіх часів, виливається, виливаючи

свою найзаповітнішу, щонаймудрішу мудрість,

це її вроджене, знову і знову нею породжуване, безвиразне, безформне, безмежне творіння,

яке нею породжене, яке з неї ллється, яке з неї порскає, —

сміх,

довселенського творення мова, —

бо ніщо не змінилося, ох, не змінилося; та застигло і німо, занурившись глибоко в небесне склепіння, чигало, бубнявіючи сміхом, клятвопорушення; та в недоторканному зорянім хорі, запліднюючи землю мовчанням, сам запліднений земною мовчанкою, чигав у величному сяєві незмінного існування світу, у видимому, так само як і в невидимому, й у красі, що переливалась у спів, чигав, здригаючись від напруження, нестерпний, мов та сверблячка, чигав, ладен грозою вибухнути, задушливий сміх, краси рідний брат, чигала, на грозу сподіваючись, спокуса всередині і зовні, вона обвивала його і в ньому сиділа, цей вияв і втілення жаху, ця довселенського творення мова, неподоланности мова, яка ніколи не мала чого долати, цей безіменний простір, де вона мала домівку, ці безіменні зорі, що стояли над простором, ця безіменна, ні з чим не пов’язана і безвиразна самотність у мовному просторі перемішаних сфер, у просторі неминучого скону краси усілякої, і, красою милуючись, та вже в обіймах нового простору, від жаху тремтячого простору, він, тремтячи від жаху й сам, нараз усвідомив, що реальність уже недосяжна, що вороття вже нема і не буде оновлення, що зостався лиш сміх, який нищить реальність, ба більше, що оголена сміхом цілісність світу, по суті, реальности справжньої взагалі вже не має, що відпала потреба у відповіді, відпала потреба в обов’язку пізнавати, відпала потреба аж так сподіватися на немарність цього обов’язку й не через те, що він марний, а скоріш через те, що він зайвий у просторі краси, де вона застигає, у просторі, де вона занепадає, у просторі сміху; це сміх лихий, він ще лиховісніший, аніж той стадний сон, бо уві сні ніхто не сміється — ні від болю, ні від лиходійства чимдалі страшнішої смерти, що нею аж-аж-аж як кумедно замилює очі краса; о, нічого нема лиходійству такого близького, нічого нема йому ближчого, аніж божество, що опускається до позірної людськости, чи людини, що підноситься до позірної божественности, — обоє не встоять перед спокусою зла, лиходійства, довселенського звірства, обоє всякчас заграють із нищенням, із демонічним самознищенням, від якого їх відділяє лише відтинок випадку, позаяк у неспинному плині часу щомить може статися будь-що; в обох сміх викликає і невідомість, на волю випадку віддана, і метушлива спритність у тому непевному відтинку часу, обоє вони жертви сміху, що тішиться тою легкістю, з якою обов’язок зраджено й клятву порушено, випадок їм лестить, випадок їх збуджує, сміються вони, коли відпадає потреба в пізнанні й настає край і людському, й божественному, сміються й зі зла, до якого призводить лиходійство краси, сміються й з реальности всього нереального, торжествуючи, коли порушено клятву творення, і на радощах аж шаленіючи після вдалого чину, злодіяння облудного чи недіяння, плоду порушення клятви. І тоді він збагнув: оті троє, що вештались там, унизу, стали свідками клятвопорушення.