Потреба дихати, звичайна, властива живим створінням потреба дихати — ось що погнали його сюди, але воднораз і не лише фізична потреба, але й палке бажання бачити, сприймати довколишній світ зором, вдихати видимий всесвіт і бути певним його існування. Знетямлений від ядухи, він застиг край вікна, підтримуваний могутньою десницею, що охоплювала все його тіло, й не пам’ятав, скільки часу вже так стояв — може, кілька хвилин, а може, й цілі години; відчуття часу поверталось поволі, шматками, ніби збиралося із уламків, і так само уламками, надовго ховаючись від страху перед ядухою, перед ядушними муками, знов поставав перед зором світ, пам’ять знов поставала пам’яттю, і так само лише уламками до тями доходило те, щó з ним діялось, помалу він усвідомлював, що йдеться не просто про «Енеїду» — йдеться про щось таке, що йому треба ще тільки знайти.

Тихо-тихо лежав тепер світ перед ним — сливе приголомшливо тихо після отого недавнього галасу й гуркоту; схоже, стояла глибока вже ніч; схоже, давно вже звернуло й за північ; зорі спокійно, велично світили на своєму величнім шляху, благовісно, могутньо, навіваючи спокій своєю незмінністю; і все ж таки, попри безхмарність, вражали вони своїм неспокійно-захмуреним виглядом, немов поміж обширом їхнім і обширом світу під ними напнулось якесь непроникно-цупке, похмуре, лиш оку приступне кришталеве склепіння, і ввижалось йому, ніби та демонічна розокремленість теренів власного «я», якої він і його тіло зазнали ще зовсім недавно, коли він лежав, наслухаючи, коли наслухав, іще лежачи, тепер перенеслася на світ за вікном і стала такою різкою, такою незмірною, якої він у самому собі ніколи не помічав. Обшир земний і обшир небесний відділяло і відгороджувало один від одного те склепіння так різко, що омріяний повів безмежности навіть не відчувався, що годі було навіть погамувати жадобу повітря, годі було пригасити страждання у грудях, бо ті випари, що напередодні огорнули все місто, не розвіялись, попри вечірній бриз, не розсмоктались, а лише обернулися на своєрідний тоненький пропасний серпанок, під тягарем загальної розокремлености застигли у своєрідні похмурі драглі, які нерухомо і незворушно висіли в повітрі, здавалися гарячішими від самого повітря і були такі непридатні для дихання, що гнітили майже так само, як задуха в кімнаті. Те, чим можна дихати, було немилосердо відділене від того, чим дихати не можна; немилосердо і непроникно нависала темна кришталева чаша, наглухо і невблаганно перепинивши доступ до сфер, доступ до дихання і до світів, і він стояв перед цією перепоною в лещатах десниці залізної, що підняла його з ложа й тепер на ногах тримала, і коли досі він, на земній розпростершись тверді й до прадавніх просторів сягаючи, сам був межею між верхом і низом, обом теренам одночасно належачи і безпосередньо із ними пов'язаний, то тепер він пронизував їх як окрема душа, що для зростання призначена і у своїй окремості, у своїм усамітненні знає, що їй, коли вона хоче почути глибини і верху, і низу, треба почути саму себе: той, хто спинився в земному часі, у земному, людському зростанні, кому доля судила те й те, — той величі сфер повік не спізнає; лише зором своїм, лише знанням він осягне незмірну роз’єднаність сфер, лиш його погляд допитливий охопить їх і поєднає, лише його пізнання допитливе єдність відновить — єдність світу і його сфер в одночасності їхній, лиш у нестримному коловороті цієї допитливости він утілює теперішність своєї душі, її найпотаємнішу земну неминучість, одвічне покликання пізнавати.

Час цідився вгорі, час цідився внизу, заповітний час ночі, що знову вливався у жили його, знову вливавсь у шляхи небесних світил, десь поза простором приточував мить до миті, час, що знову дарований, що знову прокинувся, що не визнає над собою долі, непідвладний випадку, незмінні і незамінні його закони, нескінченна, вічна теперішність, що його прийняла…

Закон і час,

народжені один із одного,

постійно вони один одного скасовують і знову породжують,

взаємно себе віддзеркалюють і лише так являють себе,

ланцюг зображень і відображень,

він час обвиває, обвиває прообраз, повік

не в змозі їх охопити цілком, і все ж

над часом підноситься знову і знову,

поки в останнім відлунні гармонії їхньої,

поки в останньому символі

смерти символ і символ життя поєднаються,

в образі втілена реальність душі,

прихисток її і непідвладна часу теперішність, і тому —

здійснений в ній закон,

її неминучість.

І вершилося все неминуче, неминучий був навіть пізнання шлях, де все, що є в душі й у світі, розчинялося до непізнанного безміру, до цілковитої чужости, розкраяної і розділеної. Та хіба не приховує ця неминучість, нагальна і невідпорна, й надію на нову буття гармонію, на немарність того, що сподіялось і що діється? Неминуче спливають картини і образи, неминуче підводять вони до реальности, все ближче і ближче! О, як близько уже праобраз, як близько одвічна реальність, на порозі якої стоїть він! Чи розірветься нарешті кришталевий покрівець небесних таїн? Чи відкриє ця ніч перед ним останній свій символ, перед ним, чиє око осліпнути має, коли вона розплющить своє? Він вдивлявся у зорі, чий двотисячолітній коловорот, що визначає долі й сам призначений долею, невдовзі мав завершитись, оберт за обертом волю долі довершуючи й сам несучи волю далі від батька до сина і далі, до поколінь наступних; і його вже вітала небесна реальність, розширяючись від видимого до невидимого, до повного кола знов подарованих знань, — вітала його звідтіля, від окраю на південному заході, знайомо і жахно вітав Скорпіон доленосний зі своїм загрозливо скорченим тілом, омитим потоком м’яким Молочного шляху; Андромеда схиляла голівку на крилате плече Пегаса, променилася непроминущість вітанням невидимим, а з позамежно-праотчої вічности, колишню могутність утративши, вітально киває всіма десятьма розпаленілими головами Дракон; він вдивлявся у цю кам’янисто-холодну високість, де кружляє шляхом своїм образ закону й де, окремо від нього, у мерехтінні похмурому кружляє і подих істини, яка вік до землі не спускається, а завжди тільки вгадується, подих істини з її незбагненною людині неминучістю, і ось він, споглядаючи образ її, вгадуючи образ її багатоликий з-поміж безлічі образів, відчував, як прокидається в ньому пізнання, відчував, що воно непідвладне випадку, відчував у марно очікуваному очікуванні силу свого пізнання, якій чуже нетерпіння, і був готовий до неминучого завершення у незавершеному. І десниця тоді, що тримала його, почала розтискатись і стала для нього захистом. А зі східного боку на міські крівлі прохолодним зеленуватим пилом сіялось місячне сяйво; знов нагадала про себе земна стихія. Бо хто промине першу браму жаху, той опиняється перед новою, ще більшою невідомістю, того охоплюють нові думи і роздуми, вони повертають його до власних реалій, до власних законів, непідвладних законам повернення, непідвладних одвічному плину, непідвладних його нетерплячому наслуханню; знову стоїть він випростаний, знову росте і тягнеться вгору, знаходячи шлях до себе, і тепер його барка — вже посушено весла — тихо пливе собі, ні на що не чекаючи, в подарованім часі, так ніби ось зараз причалить до берега, де чекає на нього остання, непідвладна випадку реальність;

бо той, хто поминув першу браму жаху,

вже на поріг реальности став,

де пізнання його, відкривши себе й, мовби уперше,

звернувшись до самого себе,

вже починає розуміти неминучість усесвіту й усього,

що діється в ньому, як неминучість власної душі;

бо хто цього зазнає,

того обійме цілісність буття,

обійме пречистая теперішність, одна-єдина для всесвіту і для людини,

душі її непроминуща сутність,

це завдяки їй ширяє душа на крилах неминучости,

ширяє над пащею страшної безодні ніщоти,

ширяє над людей сліпотою;

бо обіймає її своїм запитанням теперішність вічна —

теперішність вічна знання незнаючого, божественне передзнання людини;