Він трохи підвівся на подушках, щоб не так боліло у грудях, підвівся вельми обережно, щоб у розпростертих краєвидах власного «я», які, здавалось, обіцяли йому відкритися, не настав безлад, а тим більше, щоб вони не переплутались, як це буває, коли випростуєшся; потому помацав рукою поряд, шукаючи скриньку із манускриптом, і майже з ніжністю провів пальцями по шкарубкій шкіряній покришці; гарячою хвилею збудження віддалося у ньому відчуття трудів, настійливе відчуття відкривача, глибоке відчуття мандрівця на шляхах творення, і якби водночас у ньому не ворухнувсь і перед мандрами острах глибокий, огидливий острах людини, котра збилась зі шляху й блукає в нічних чагарях, цей на диво глибокий острах, що супроводжує будь-яку творчість, то гаряча щаслива хвиля у грудях затлумила б навіть готовність до смерти отих застережних болів, може, навіть зняла б ядуху, може, тоді він забув би про лихоманку й озноб, і вже ніщо не заважало б йому притьма сісти за працю, йому, ладному все почати спочатку, пам’ятаючи про те завдання, яке він повинен сповняти до останнього подиху і яке доконечне сповнить лише із останнім подихом. Ні, ніщо не могло б його стримати від роботи, ніщо права такого не мало — стримувати його від роботи, але все його стримувало, та ще й так, що він ось уже кілька місяців не міг завершити «Енеїду», й лишалося тільки одне: втеча і тільки втеча. І винна у цьому була не хвороба, не болі, до яких він давно уже звик і яким давно вже навчився давати раду, а радше якась невідступна, непоясненна тривога, оце боязке відчуття, ніби ти заблукав, ніби ти у безвиході, оце постійне, оце виразне, сливе непомильне передчуття загрози, постійне передчуття страшної біди, суть якої хтозна в чому й ховалася, яка хтозна-звідки й походила, яка хтозна-де і чигала — всередині чи зовні. Обережно, вкрай обережно дихаючи, він лежав нерухомо і вслухався у темряву. Свічки на канделябрі одна по одній догоріли й погасли, і стійко блимав лише невеличкий пломінець у лампаді біля ложа, яка від легенького подмуху повітря з тихеньким дзвоном іноді легенько похитувалась туди-сюди на срібному ланцюжку, відкидаючи на стіну м’які, мов крильця метелика, й плутані, мов павутина, колихкі тіні; і поки надворі помалу стихало те несамовите вуличне ревище й розсіювався пістрявий, глухий гамір, розпадаючись на сміх і регіт, нявкання й квакання, поки шум і гам свята розкладавсь на окремі звуки, обертаючись на тепер уже калейдоскопічну поліфонію дзвінких і глухих голосів, із майдану, як стало чути, рівним кроком рушили, своїм тупанням нагадуючи бумкання генерал-баса, військові загони, — ознака того, що охорона частинами вже поверталася до казарм; потім настала тиша; щоправда, невдовзі ця тиша (від неї якось дивно дзвеніло у вухах, адже й сама вона, власне, була тим дзвенінням) почала оживати, бо раптом здаля, зусібіч (а втім, звідки саме — із піль за містом, із піль аж у Андах?) долинуло стрекотання цикад, міріад і міріад створінь, міріадоголосий хор, нескінченний у тиші, що накрила собою всю нескінченність. Тихо, поволі вже зблякли й червонуваті відблиски залитих вогнями святкових вулиць, стеля в покої зробилася чорною, і на ній лише над лампадою звільна ковзала туди-сюди, наче маятник, світла пляма; а за вікном у чорній безодні застигли зорі. Що це було — неспокій, причину якого він намагався збагнути? І чому його все це так непокоїло, адже оті відчайдушно-несамовиті крики нарешті стихли, й хіба це не свідчило радше про те, що натовп нарешті-таки вгамувався? Ні, адже лихо зосталось, і тепер він його усвідомив, не міг не усвідомити: то було лихо ув’язненої людської душі, для якої будь-яке визволення — щоразу лиш нове ув’язнення.

Він не відводив очей од вікна, де в неосяжному власному просторі кружляла ніч, склепіння якої, всіяне зорями-іскрами, обертав на своїх велетенських плечах Атлант, — неосяжне нічне бездоння, яке нічого із себе не випускає; розпростершись у лихоманці під ковдрою, знемагаючи то від жару, а то раптом від холоду, він прислухався до шурхотів ночі, і йому, з його вкрай загостреним сприйняттям, увижалося, ніби всі оці óбрази, запахи, шурхоти зливаються з образами, запахами, шурхотами минулого, того минулого, яке він прожив і пережив, вони поставали в подвійних спогадах — про те, що було і що буде, спогадах, просякнутих такою непоясненною і невідворотною зловорожістю, спогадах таких незбагненних і невловимих, таких загадкових попри свою оголеність, що він, розпалений ними і воднораз скований, знов провалився у хаос, у гущу всіх розокремлених тих голосів… Безликість, від якої йому пощастило, як він гадав, утекти, знов полонила його, і постала вона не туманною невиразністю стадного першопочатку, а досить безпосередньо, майже відчутно на дотик, хаосом розокремлення й розпаду, що його, хоч ти як прислухайся, хоч ти як намагайся, вже ніколи не стримати, не обернути на єдність; о, цей демонічний хаос усіх голосів розокремлених, усіх пізнань розокремлених, усіх речей розокремлених, байдуже, якому часу вони належать — нинішньому, минулому чи майбутньому; тепер цей хаос напосідав на нього, він був безсилий перед цим хаосом, атож, саме так і чинилось, відколи той клекітний і невиразний вуличний гомін почав зливатися в гущу розокремлених тих голосів. Атож, так і чинилось. О, кожного з нас оточують густі чагарі голосів, кожне з нас все життя блукає у них, блукає й блукає, і все ж таки в цьому глухому, багатоголосому лісі ми прикуті до місця, до одного-єдиного місця, попавши в тенета нічної гущавини, тенета лісового коріння, що проростає потойбіч усіх часів і просторів; о, кожному з нас загрожують непогамовні голоси і їхні щупальці, загрожують голоси-гілки й голоси-сучки, що переплітаються поміж собою і обплітають нас, що виростають одні з одних, угору вистрілюють і знов обвиваються одні навколо одних, демонічні в своїй самовільності, демонічні в своїй відокремленості, голоси миттєвостей, голоси років, голоси віків, що сплітаються в сув’язь світів, сплітаються в сув’язь часів, незбагненні і непроникні в своїй громохкій німоті, вологі від болючого стогону й тверді від осяйного шаленства цілого світу; о, ніхто не уникне такого одвічного рокоту, нікому його не оминути, бо кожнісіньке з нас, знає воно чи не знає, — й самé не що інше, як один із тих голосів, і самé часточка їхнього хору, часточка тої загрози, неподільно-злютованої і непроникної, яка в них чаїться… На що вже тут сподіватися! Нема порятунку нікому, хто заблукає у нетрищах, довкола ні стежки, ні просвіту, а якщо тільки спробуєш, якщо тільки зважишся своїми надіями сягнути за межі, туди, в неосяжну безмежність, де ще можна відчути і єдність, і лад, і всепізнаність усіх голосів, де можна відчути їхній великий, пророчий акорд, що збирає і гасить у собі голоси, акорд світової єдности, світового ладу, світової всепізнаности, який долинає відлунням з найдальших просторів, останній відгомін розв’язання світового завдання, то надія така, зухвала для смертного й відразлива для богів, ущент розбилася б об мур глухоти, сконала б у нетрищах голосів, у нетрищах пізнання, у нетрищах часів, сконала б у вмирущих зітханнях; бо недосяжне джерело голосів, що витікає з початку часів, воно сховане глибоко-глибоко під корінням усім, сховане під усіма голосами, сховане під усією німотою, недоступне для вод, що живлять коріння лісів, у ньому зберігається зоряний план єдности ладу і мови, невидимий оку символ усіх символів, адже безмірне й більш, ніж безмірне, розмаїття напрямків у надбезмірному просторі, безмірне число відокремлень, безмірне число роздоріж і доріг, і навіть безмежні простори мови і спогадів, навіть багатство їхніх напрямів і безкінечність їхньої власної відхлані — лише вельми бліде й невиразне, з бідних земних картин-образів зіткане віддзеркалення того, що не збагне жоден розум, що у своєму подиху зберігає весь сферичний простір і воднораз зберігається в кожній щонайменшій сферичній цяточці, вдихаючи й видихаючи само себе й само себе випромінюючи і поглинаючи, відблиск радощів від пізнання, такого символічного, що його майже неможливо пригадати, про нього майже неможливо повідати, його майже неможливо описати, — радощів, що промінням своїм випереджають будь-який час і будь-яку часточку миті обертають на безчасся: перехрестя усіх доріг, недосяжне на жодній із них, несхитно-вічна, вічно несхитна далека мета! Уже перший, найперший крок у будь-який бік цього переплетіння доріг міг би привести до тієї мети і, хоч би ти як поспішав, знадобилося б ціле життя й навіть більше, ніж ціле життя, потрібне було б життя нескінченне, щоб затримати бодай одну-однісіньку, нікчемну мить спогадів, знадобилося б життя нескінченне, щоб хоч на мить, на одну-однісіньку мить зазирнути у мовне бездоння! Наслухаючи ці мовні глибини, він сподівався дістати змогу дослухатися до смерти, сподівався вловити якесь знання, хай не знання, а натяк на нього, навіть туманний проблиск знання про те пізнання, яке вже по той бік пізнання земного, але й саме сподівання його було вже зухвальством через оте невловиме, що з бездоння лункими узгір’ями пробивалось нагору, — відблиск, що, по суті, не був уже й відблиском, по суті, не був уже й спогадом про відблиск, по суті, вже не був і відлунням спогаду, а був легким, як повів, повівом, таким невидимим, що передати його невидимість не до снаги було б навіть музиці, не кажучи вже про те, щоб виразити в цій невидимості передчуття незбагненної нескінченности; ні, пута цих нетрищ ніщо земне не розірве, жоден засіб земний не розв’яже це вічне завдання — розгадати загадку ладу і провістити її, прокладаючи шлях до пізнання по той бік пізнання; ні, все це — привілей неземної влади і неземних засобів, тієї виражальної сили, що перевершує будь-яку земну виражальну спромогу, привілей тої мови, що знялася б над юрмищем голосів, над усіма земними мовами, — тої мови, що була б чимось більшим, ніж музика, мови, що з трепетом серця, зі швидкістю удару серця дає оку змогу осягати пізнавальну єдність буття; для такого звершення потрібна далебі нова, ще не бувала, неземна мова, й підступитися до мови такої у нікудишніх віршиках було просто зухвальством — безплідними намаганнями і блюзнірським зухвальством! О, йому судилося побачити вічне завдання, завдання спасіння душі, йому судилося взяти в руки лопату, і він не помітив навіть, що змарнував на це ціле життя — життя змарнував, згаяв роки, втратив час і не тому, що був нездарою і невдахою, нездатним викопати бодай один корінець, а тому, що вже на саме рішення встромити у землю лопату пішло б усе нескінченне життя, ба більше, тому що смерть переганяє будь-яку душу, а саму смерть не наздожене ніщо, навіть за допомогою мови підслуханої і заздалегідь підслуханих спогадів; усемогутня смерть, усемогутні нетрища, з яких не вибратись і які жорстоко ув’язнюють заблуканого, безпорадний заблуканий, сам — лиш один безпорадний голос у чагарях розокремлености! На що ж тут іще плекати надію?! Чи не з діянь людських, хоч би де й хоч би як вони відбувалися, випливає доконче страх, властивий живим створінням, несамовитий страх, той, із якого темниць присмеркових вже не вирватись і не втекти, бо він — страх створіння, заблукалого в нетрищах? Глибше, ніж будь-коли, він усвідомив цей страх, краще, ніж будь-коли, він перейнявся повік непогамовним бажанням душі заблукалої взяти гору над часом, уникнувши смерти; краще, ніж будь-коли, він розумів невгасимі надії живих створінь, розумів, чого прагнуть і оті голоси — голоси без ліку! — там, унизу, чого домагаються своїм відчайдушно-нестямним риком, розумів, чому той простолюд так уперто, так невиправно-затято тримається своїх ницих пристрастей, розпалюючи їх своїм криком, вивергаючи їх своїм риком, виражаючи ним сподівання й переконання, що в тих нетрищах є надзвичайний, прекрасний, могутній голос, голос правителя, і їм досить до нього лише приєднатися, щоб у його відблисках, у відблисках слави й тріумфу, дурману, ночі, богоподібности Цезаря, в пориві, до останнього подиху сповненім дикої, волячої сили і рику, знайти все ж таки вихід земний з лабіринту буття свого, і він, усвідомивши це, він бачив, він розумів, він усвідомлював краще, ніж будь-коли, що власні його поривання відрізнялись від грубої, але щирої жадоби насилля цього очманілого стада, можливо, лиш формою і зневагою, тільки не сенсом і змістом, що він лиш приховував звичайнісінький, властивий живому створінню страх, який так само міцно сковував і його, що свій страх він лише маскував облудною тугою за всепізнавальною єдністю ладу, маскував суєтним, а тому двічі облудним вслуханням і наслуханням, що він просто відсунув аж на самісінький край земного надію на провідний, небувалий голос правителя — цю щонайземнішу із земних простолюдну надію, яка жила й у ньому самому, що він просто себе ошукував, гадаючи, ніби цей голос колись пролунає для нього ізвідти, від краю земного, і на неземний обернеться, цей привид його зневаги, полонянки усього земного і здобичі земної марноти; о, він розумів краще, ніж будь-коли, всю марність тваринних спроб вирватися на волю, розумів усю зацькованість і страх цих мас, що заблукали у часі й не уникли часу, розумів їхні потуги втекти, розумів, що йому судилася та сама доля, така сама невідворотна, така сама неминуча, судилося таке саме падіння в застиглу ніщоту, яка смерти не усуває, бо й сама вона — смерть. Ох, життя його було плутане й марне, бо шлях, яким він ішов, уже від початку вів у безвихідь, а сам він завжди був обтяжений усвідомленням того, що йде не в той бік, що на своєму шляху ще від початку заплутавсь, що блукав він навпомацки, кружляв у похмурих тих нетрищах, жив життям, повним зречень облудних і облудних прощань, під гнітом страху перед неминучим розчаруванням, яке, з тієї ж причини, що і надію, відклав аж на самісінький край життя, аж на самісінький край земного. І що ж, чи досяг він тепер цього краю, тепер, коли не зосталось нічого, окрім розчарування? Коли не зосталось нічого, окрім холодного жаху, що сковував і не давав дихати, — жаху смерти, хоч він його, може, й не визнавав, зате визнавав він жах інший, іще, може, й глибший — жах розчарування? Не зосталося нічого, крім заціпеніння, що облягало душу, мов загадкова, зорями послана кара за прогріх, крім цього веління безповоротности, яку визначає щось вище, ніж сама доля, прогріх, якого він не вчиняв і який, іще доти, як міг би вчинити його, уже був зухвальством, одвічно не вчинений прогріх, що одвічно чатував за плечима у нього, одвічно протистояв одвічному завданню пізнання, навічно на нього покладений, щоб він не бачив ані завдання того, ані шляху до його розв’язання, невидима кара в невидимім заціпенінні, прогріх і кара, щоб він не пробудився, щоб заціпенів час, заціпеніла мова, заціпеніла пам’ять, це наслухання сутінків, що заціпеніло в ніщоті, у порожнечі смерти; і ось його тіло самотою лежало тепер у такому заціпенінні, захиріле, старе і зморене, у страшному потьмаренні розпростерте над обширами його власного «я», які ставали чимдалі прозоріші і прозоріші, чимдалі танули й танули, порожніли все дужче, бо покидали їх навіть демони, ті обшири ставали все пустельніші і пустельніші й застигали, мов повибивані, наглухо затулені вікна… Не зосталось нічого, не зосталось нічого такого, про що можна було б згадати, бо все, що колись здавалось йому здобутком життя, непідвладним часу, гідним того, щоб про нього згадати, постаріло ще швидше, ніж він, постаріло до нього, забулося, щезло, кудись кануло, й чи то було воно, чи не було його — хтозна; і постаріли, померхли, відмерли колись такі надзвичайно яскраві, мерехтливо-прозорі картини життєвих його краєвидів, відмерли й опали вірші, якими він обвивав ті картини; все це розвіялось, мов сухе листя, про яке вже не згадуєш, хоч іще й знаєш; воно віджило і розвіялось разом зі своєю порою року; забутий шелест… Стільки, ох стільки було такого, що минуло давно й що минуло недавно, минуло в тисячогранному розмаїтті й мільйоногранній неповторності, але ніколи ніщо не проникало йому в саме серце, ніколи ніщо не могло заполонити його єство цілком, не замкнулося ще кільце його пам’яті, й у нього ніколи ніщо не проникне; все, що йому доводилося переживати, він ураз відкидав як таке, що непережите, і воно лишалося незавершеним, так само, як нічим, незавершеним лишилось і нескінченне його завдання, спіткнувшись уже на першому кроці, і крок цей так і зостався незробленим, хоч і тривав уже ціле життя, так, тривав навіть досі, ба більше, вже від початку він був приречений лишитися незавершеним, застигнути у нездоланно-жаскому паралічі, який не давав ані вперед посуватись, ані вертати назад, позаяк за першим незробленим кроком уже годі ступити другий, бо відстані поміж окремими життєвими митями виросли до неосяжних, нездоланно-порожніх просторів, і звідси вже не може початися жоден рух, ні швидкий, ні повільний, бо взагалі вже немає продовження, вже не продовжити ані завершене, ні незавершене, ані замислене, ні незамислене, ані висловлене, ні невисловлене, ані написане, ні ненаписане… О боги! Адже в такому разі й «Енеїда» залишиться недописаною, залишиться без продовження, без завершення, як і все це життя! Невже так призначили справді зорі? Невже справді така доля поеми — доля незавершеної «Енеїди», його власна доля? Невже це можливо, ох, невже це можливо?! Розчахнулась важенна брама страху, й за нею постало могутнє, всеосяжне склепіння жаху. Щось моторошне охопило його воднораз зсередини і ззовні, щось огидно чуже підняло, підкинуло вгору, рвучко і люто, завдавши нестерпно-болючого болю, шарпонуло з усією страшною, дикою силою, що рве жили, забиває дух і вкидає у розпач, як це буває від першої блискавки на початку грози, щось пронизало все його тіло, здавило у горлі, смертю загрожуючи, смерть несучи, і все ж таки й далі приточуючи миті одна до одної, блискавично наповнюючи порожнини поміж ними тією незбагненністю, яка зветься життям, і йому майже здавалося, немовби разом із цією блискавкою ще раз зблиснула надія, це йому майже здавалося, тоді як його, в залізні лещата затисненого, вмить, не встиг він і оком змигнути, не встиг він і дух перевести, смикнуло угору, немов задля того, щоб тепер, можливо, навіть за одну цю відроджену мить, поки не згасло дихання, усе ж надолужити і незавершене, і змарноване, і втрачене; надія це чи безнадія — не знав він, знетямлений болем, знетямлений страхом, знетямлений заціпенінням, про це він не знав, але знав, що кожнісінька мить відживленого життя була дуже важлива й потрібна, знав, що лише задля цього зблиску життя, хай би тривав він довго чи коротко, його й підхопило, його й шарпонуло з одра заціпеніння, знав, що він мав утекти з цього ложа, цього простору, цього замкненого в стінах заціпеніння, де не було чим дихати, знав, що він мав знов далечінь побачити, відірвати свій погляд від себе, від теренів власного «я», від смерти пустельних теренів, знав, що він іще раз, ще один-однісінький раз, можливо, останній, мав охопити всеобшир життя, о, він мав іще раз, хоч один-однісінький раз побачити зорі, і ось він, стоячи рівно, заклякло, як у лещатах, що стисли все тіло зсередини й ззовні, незграбно, мов маріонетка, невпевнено переставляючи ноги закляклі, подибав від ложа знову до еркерного вікна й прихилився до лутки, виснажений і трохи пригнічений через слабкість свою, однак усе ще випростаний на повен зріст; потому, відвівши назад лікті й глибоко, рівно дихаючи, дав волю зголоднілим легеням, щоб знов розчинилася брама буття і щоб удихнуло воно потоки знову жаданих сфер.