знання незнаюче, бо все питає й питати мусить,

знаючи: воно самé — вже джерело запитань нових, небом

із передвіків людині дарованих і тільки їй,

дарованих як неминучість, найзаповітніша і людська,

задля неї

людина мусить знову і знову звертатися до пізнання й ненастанно

знову і знову запитання від нього чути;

стережеться людина відповіді, стережеться пізнання відповіді,

бо людина — ніщо без пізнання, бо пізнання — ніщо без людини,

обоє — ніщо одне без одного, стережуться обоє відповіді,

обоє в полоні небесної яви передзнання,

неосяжної яви запитання віщого,

яке ні земна відповідь, ані земного пізнання істина

повік не осягне, і все ж лише тут,

у стихії земній може дістати відповідь, має дістати відповідь,

набути земного втілення

як гри перемінної творення і перетворення світу,

перетворення реальности в істину, істини у реальність —

з веління, якому душа покоряється,

як неминучости;

бо душу, коли в ній запитання тужиться,

обіймає спасенна істини,

яка з волі пізнання, з волі запитання, з волі творіння,

тужачись поміж певністю знань і здатністю до пізнання,

прагне реальності,

тож душа

на поклик одвічних знань, на поклик того запитання віщого,

яке знає, що єдність буття твориться не випадково,

душа, покликана ще й здобувати знання в пізнанні

і нести знання це в життя,

душа, покликана пізнавати закон, випадковості непідвладний,

щомиті готова пуститись в дорогу,

готова в дорогу й пускається в пошуки власної суті,

пошуки сенсу і вищого сенсу свого існування,

у пізнанні закону випадковості непідвладних,

джерело і мета їхні, у сферах поєднані,

роблять людину людиною;

бо обіймає людину

віщий потяг душі до пізнання,

віщий потяг

до шукань і діянь, до волі, і думки, і мрії,

і відкрита людина безмежній невипадковості сущого,

цьому незмірному і неосяжному,

бронзово-ніжному, несказанно правдивому і реальному символу її власного «я»,

до якого вона повернутися хоче

і навік повертається,

і її обіймає теперішність власного символу,

щоб навіки їй стати реальністю;

бо людину тримає в обіймах

затяте її покликання,

затята упертість в’язня,

воля затята до свободи невгасної

і до пізнання невгасний потяг,

потяг такий незламний, що величчю

людина земну перевершує недосконалість,

сама себе переростаючи

в титанічній затятості роду людського;

далебі, людину тримає в обіймах обов’язок пізнавати,

і відмовитись від цього обов’язку ніщо її не примусить,

навіть сама неминуча помилка,

випадковість якої — просто ніщо

супроти невипадковости обов’язку;

бо хоч як міцно чоловіка пов’язують пута земної його недосконалости — тим більш чоловіка, що натужно чіпляється за підвіконня, натужно хапає ротом повітря, чоловіка недужого й смертю позначеного, — хоч доля й судила йому повсякчас розчарування (розчарування в малому й великому, повсякчас марні зусилля, безплідні в минулому, безнадійні в майбутньому) й хоч як розчарування підганяли його все вперед і вперед, від нетерплячки до нетерплячки, від невгамовности до невгамовности, і він мусив то втікати від смерти, то шукати її, то шукаючи творення, то від нього втікаючи, зацькований і зачарований, а тоді знову зацькований, долею гнаний від пізнання до пізнання, прогнаний з рідного краю, далі від скромної творчости, загнаний у багатогранність пізнання і далі — в поезію, і далі — у заглиблення в давню й найзаповітнішу мудрість, спраглий пізнання, істини спраглий і знов до поезії гнаний, немовби поезія задля останнього звершення дійсности поріднитися здатна зі смертю сестринськими узами… Ох, ще одне розчарування, ще один хибний шлях… Ох, хай там хибним яким видається цей шлях — та він і був, і лишається хибним, по суті, від щонайпершого кроку, ба навіть іще до першого кроку, — ох, хай там яким пропащим тепер видається усе це життя — та, власне, пропаще воно й насправді, вже від початку засмоктане недосконалістю, назавжди, навіки приречене бути пропащим, бо ніщо і ніколи не годне продертися крізь чагарі, бо смертний ніколи не вирветься з нетрищ, бо судилось йому, вічному бранцю страху перед помилкою, в путах розпачу і випадковости тупцювати на місці, нікуди не рухаючись. Ох, а проте… А проте ніщо не чинилося без необхідности, без необхідности ніщо не чиниться, позаяк необхідність людської душі, необхідність людського обов’язку стоїть вище всього, що стається, вище хибного шляху навіть, навіть вище помилки;

бо в помилці лише і лише завдяки помилці,

в обійми чиї неминуче потрапляє людина,

ти починаєш шукати

стаєш тим, ким і є —

людиною-шукачем;

бо людина не може не пізнавати марність,

вона має смиренно приймати

всі жахи марності, всіх помилок жахи

і, лиш пізнавши їх, до дна випити їхню чашу

й усвідомити їх —

не задля самотортур, а через те,

що тільки так, жахи пізнаючи й усвідомлюючи,

їх можна здолати,

бо дістатись буття

крізь рогову браму жахів

можна лиш так;

тож людину в обійми беруть обшири сумнівів,

ніби вона вже й не на судні,

хоч і пливе на своїй плинній барці;

тож людину в обійми беруть усе нові і нові обшири

її усвідомлення,

обшири власного «я», що себе усвідомлює,

доля людської душі,

але той,

за ким брама важенна жахів причинилася, —

той дістався порогу реальности,

і незбагненний потік той, у якім він пливе і ширяє,

незбагненність потоку стає за основу знання йому,

бо вона — то плинне зростання душі його,

незавершена незавершеність власного «я»,

яке свою єдність уперто являє,

щойно себе усвідомлює,

в невпиннім зростанні усвідомлює всесвіту плинну єдність,

побачену ним в одночасності, яка, вічно суща,

зводить в один усі обшири, що його обіймають, —

в обшир єдиний першооснови

і, як і він,

береже у собі наше «я», щоб, однак, і воно берегло його

в обіймах душі й усе ж таки обіймаючи душу,

спочиваючи в часі й часи визначаючи,

закону пізнання підвладне й пізнання творячи,

у плиннім зростанні своїм ширяючи,

ширяючи-плинучи у плиннім зростанні й становленні, яке лиш одне

і становить першооснову реальности,

і двоє сяєв, зовнішнє й внутрішнє, злившись водно, такі позамежно могутні,

що ширяння і скутість, свободу й ув’язнення

прозоро-невидима єдність поєднує,

о, непроминуща така і неминуча,

о, така понадміру прозора,

що в непроникно-горішній сфері,

лише оку досяжний, лише часу досяжний,

лише оку і часу відомий,

віддзеркалений в тому й у тому, відсвічений в лику людському, відкритому

й десницею твердою і ніжною до неба поверненому,

долею пещений,

зорями пещений

обітований сяє дарунок немарности —

навіки дарований час, непідвладний випадку,

пізнанню відкрита земна утіха…

І поєдналися втішено сфери у дзюркотливому місячнім сяєві, навік поєдналися сфери землі і неба — втішено, як і подих його, що знову наповнював груди, вертаючись із місячносяйного всесвіту, на втіху йому вістуючи, що ніщо не минулося марно, що сподіяне задля пізнання не сподіяно марно і не могло бути сподіяним марно, бо було неминуче. Надія ще жевріє у незавершенім — у тому, яке годі завершити, а поряд — зовсім квола надія на завершення «Енеїди». Повне надії відлуння земної обітниці лунко відлунює у вірі земній і певності; його наслухає смертний в обіймах земного буття.

Утіха, і віра, і певність, утіха немарности, хоча кришталева габа і не спала з небесних таїн, хоч там і не явився іще жоден образ, не кажучи вже про останній символ; запнутим лишалося око ночі, і власне його не осліпло, і так само лише віддзеркалення і віддзеркалення у віддзеркаленні єднало терени незмірности, так само лише в уявній, зором створеній єдності зливались незмірно роз’єднані тверді небес і землі,