Завтра я опущуся так низько, як ніколи раніше!
Стривайте, я перефразую…
Завтра надвечір я піду на дно!
Ні, це теж звучить не дуже…
Завтра вночі я побуваю в улюбленій дірці Джованні Скіапареллі!
Визнаю, це я вже навмисне.
•••
Упродовж мільйонів років край кратера потерпав від нескінченних нападів вітру. Той потроху точив його кам’янистий гребінь, як ріка, що прорізає гірський кряж. Минули еони, і нарешті вітер вищербив край кратера.
Утворена вітром область високого тиску тепер мала стічний канал. з кожною наступною тисячею років пробій розширювався чимраз більше. Через нього до кратера сипалися часточки пилу й піску.
Нарешті настала рівновага. Купа піску зросла настільки, що зрівнялася з рівнем поверхні за межами кратера. Тепер вона не могла рости вгору, а лише в боки. Ухил витягався в довжину, поки знову не настала рівновага, що визначалася складною взаємодією незчисленних крихітних часточок і їх здатністю зберігати вугласту форму. Так народився Пандус.
Погода допомогла дюнами й пустелею. Метеорити, що утворювали нові кратери неподалік, допомогли камінням і валунами. Форма схилу стала неправильною.
Сила тяжіння зробила своє. Пандус із часом утрамбувався. Але він влігся нерівномірно. Різні речовини стискалися по-різному. Одні ділянки стислися до міцності каміння, тоді як інші залишилися м’якими, мов тальк.
Хоч середній ухил пандуса і був невеликим, його поверхня була посіченою і вкрай нерівною.
Досягши кратера Входу, єдиний житель Марса направив свою машину в чашу Скіапареллі. Складна форма поверхні пандуса стала для нього несподіванкою, але з виду була не гіршою за ту місцевість, яку він вже звик долати.
Він обминав менші дюни і обережно перевалював через більші. Кожен поворот, кожен спуск чи підйом, кожен камінь на своєму шляху він оцінював наперед. Він продумував кожну зміну курсу і зважував альтернативні маршрути.
Але цього було недостатньо.
Під час спуску звичайним з виду схилом, колесо марсохода з’їхало з невидимого гребеня. Щільний, твердий ґрунт раптом обернувся м’яким порохом. Але оскільки уся поверхня була вкрита щонайменше п’ятьма сантиметрами пилу, то на ній не було жодних помітних ознак раптової зміни.
Переднє ліве колесо марсохода вгрузло в породу. Від раптового нахилу заднє праве колесо повністю відірвалося від поверхні. у свою чергу, це перенесло ще більше ваги на заднє ліве колесо, яке теж зісковзнуло зі своєї оманливої опори в порохоподібну породу.
Перш ніж мандрівник устиг зреагувати, марсохід перекинувся на бік, і панелі, складені на даху посипалися з нього, мов гральні карти.
Марсохід потяг приєднаний буксирним водилом причеп за собою. Буксирний гак викрутило так, що міцний композит зламався, мов галузка. Трубки, якими були з’єднані дві машини, також порвалися. Причеп пірнув прямо вперед у сипку породу і перекинувся на свій надувний дах, здригнувшись від раптової зупинки.
Марсохода пощастило менше. Він котився схилом униз, а мандрівником підкидало всередині, мов ганчіркою в пральній машині. За двадцять метрів м’який порох змінився твердішим піском, і марсохід нарешті завмер.
Він застиг на боці. Хлипаки, до яких раніше вели трубки визначили раптове зменшення тиску і перекрилися. Кабіна залишилась герметичною.
Мандрівник поки що був живий.
РОЗДІЛ 24
Керівники підрозділів не зводили очей з показуваного проектором супутникового знімку.
– Господи, – сказав Мітч. – Що там, у біса, сталося?
– Марсохід лежить на боці, – сказала Мінді, вказуючи на екран. – Причеп перекинувся колесами догори. Оці прямокутники навколо – сонячні панелі.
Венкат потер долонею підборіддя.
– Є дані про герметичність кабіни марсохода?
– Очевидних свідчень немає, – сказала Мінді.
– А які-небудь сліди активності Вотні після аварії? ПКД, наприклад?
– ПКД не було, – сказала Мінді. – Погода ясна. Якби він виходив, ми помітили б сліди чобіт на поверхні.
– На знімку видно усе місце пригоди? – спитав Брюс Ен.
– Гадаю, що так, – сказала Мінді. – Згори зображення, там, де північ, звичайні сліди коліс. Гадаю, що тут, – вона показала велику область розритого ґрунту, – все полетіло шкереберть. Судячи з положення цієї канави, можна припустити, що марсохід перекинувся і почав сунутися звідси. Ось видно борозну, яку він залишив за собою. Причеп теж перекинувся на дах.
– Я не кажу, що все гаразд, – мовив Брюс, – але мені здається, що не все так погано.
– Продовжуй, – сказав Венкат.
– Марсохід здатен витримати такі перекиди, – пояснив Брюс. – І якби стався витік атмосфери, на піску лишився б зірчастий слід. не бачу не знімку нічого схожого.
– Все одно Вотні міг зазнати травми всередині, – сказав Мітч. – Він міг ударитися головою чи зламати руку.
– Звісно, – сказав Брюс. – Я лиш кажу, що марсохід, певно, лишився цілий.
– Коли зроблено знімок?
Мінді глянула на годинник.
– Ми отримали його сімнадцять хвилин тому. За дев’ять хвилин отримаємо наступний, коли орбіта MGS4 дозволить йому зняти це місце.
– Перш за все він вийде на ПКД, щоб оцінити пошкодження, – сказав Венкат. – Мінді, повідомляй нас про будь-які зміни.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 498
Гмм.
Отакої.
Спуск до чаші Скіапареллі виявився нелегким. Щоб ви змогли приблизно відчути, наскільки він виявився нелегким, скажу, що, аби набрати цей текст, я мушу тягнутися руками вгору до комп’ютера, бо він і досі закріплений біля панелі управління, а марсохід лежить на боці.
Мною добряче жбурляло і кидало, але в моменти небезпеки вмикаються мої бездоганні рефлекси. Щойно марсохід нахилився, я скрутився в клубок і зіщулився. Отакий з мене герой бойовиків.
Але я домігся свого. на мені ані подряпини.
Кабіну не пошкодило, це добре. Клапани, до яких кріпилися трубки причепа закриті. Мабуть, це значить, що ті трубки відірвалися. А це вже значить, що з’єднання з причепом розірвалося. Чудово.
Я роззирнувся і не помітив усередині нічого поламаного. Баки з водою цілісінькі. Витоків з повітряних резервуарів не видно. Спальня розгорнулася, але це матерія, їй нічого не зробиться.
Панель управління не пошкоджено, а навігаційний комп’ютер каже мені, що нахил марсохода «неприпустимо небезпечний». Дякую, друже!
Значить, я перекинувся. Це ще не кінець світу. Я живий, марсохід неушкоджений. Я більше хвилююся за сонячні панелі, що їх, певно, почавило піді мною. А оскільки причеп відірвався, то все за те, що в ньому теж усе переколотило. Надувний дах не надто міцний. Якщо він луснув, мотлох з нього розлетівся на всі боки, тож доведеться його вишукувати. Це ж бо забезпечення мого власного життя.
Коли я вже згадав про життєзабезпечення, марсохід перемкнувся на використання власних резервуарів, коли хлипаки перекрилися. Молодець, марсоходику! Ось тобі кісточка.
Я маю двадцять літрів кисню (яких мені стане на сорок днів), але без регулятора (того, що в причепі) мені знов доведеться вилучати CO2 з повітря хімічними засобами. Фільтрів я ще маю на 312 годин. Крім них ще є 171 година фільтрів зі скафандра. Загалом це дає мені 483 години, що становить майже 20 солів. Тож я мушу зібрати все докупи раніше.
До АПМ вже справді доплюнути можна – якихось 220 кілометрів. Я не дам таким дурним випадкам стати мені на заваді. І мені вже не треба, щоб усе працювало як годинник. Мені лиш треба, щоб марсохід подолав 220 кілометрів, а життєзабезпечення протрималося сорок один сол. Оце й усе.
Пора одягатися і рушати на пошуки причепа.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 498 (2)
Виходив назовні й побачив, що не все так погано. Але з іншого боку, не так воно й добре.