Оскільки «Ірида» була непілотованим запуском, обмеження на прискорення не було. Вміст апарата міг витримати перевантаження, які не пережила б жодна людина. Але, хоч у NASA і випробовували білкові кубики на опір екстремальним перевантаженням, вони не проводили таких досліджень за умов вібрації. Якби вони мали більше часу, то вони б їх, звісно, провели.

Невинна трясучка, спричинена незначним порушенням рівноваги паливної суміші, розметляла вантаж. «Ірида», міцно закріплена під аеродинамічною капсулою нагорі ракети, трималася міцно, але білкові кубики всередині неї – ні.

На мікроскопічному рівні, білкові кубики складалися з твердих шматочків їжі, замішаних у густій рослинній олії. Ці шматочки стислися більш, ніж удвоє, в той час, як на олію вібрація майже не подіяла. Це значно змінило відношення твердих часток до рідини, через що уся суміш стала поводитись, як рідина. Цей процес, відомий під назвою «зрідження», перетворив тверді білкові кубики на рідку гущу.

Раніше в цьому відділенні не залишалося вільного місця, але тепер стиснута гуща мала простір для хлюпання.

Вібрація також порушила рівновагу вантажу, притисши гущу до стінки відділення. Це переміщення ваги лиш поглибило більшу проблему, і вібрація стала наростати.

•••

– Вібрація посилилася, – доповів диспетчер набору висоти.

– Наскільки? – спитав Мітч.

– На більше, ніж хотілося б, – сказав той. – Але акселерометри її виміряли, а комп’ютер наведення обчислив новий центр маси і підбирає тягу двигунів, щоб протидіяти їй. Поки що нічого страшного.

– Повідомляй про все, – сказав Мітч.

– Тринадцять секунд до відділення ступеня.

Неочікуваний зсув ваги не призвів до катастрофи. Усі системи були розраховані на найгірші випадки; кожна чудово впоралася зі своїм завданням. Корабель продовжив вихід на орбіту, лиш злегка виправивши курс, який автоматично вирахувала складна програма.

Перший ступінь відпрацював своє паливо, і ракета якусь частку секунди летіла за інерцією, поки болти кріплень ступеня самознищувалися. Тепер порожній ступінь відпав від корабля, в той час як двигуни другого ступеня готувалися до запалювання.

Потужні сили зникли. Білкова гуща вільно літала в контейнері. За дві секунди вона б відновила свою форму й затверділа. Але їй випало лиш чверть секунди.

Коли запрацював другий ступінь, корабель шарпнуло з неймовірною силою. Прискорення, якому більше не протидіяла мертва вага першого ступеня, було неабияким. Триста кілограмів гущі врізалися в задню стінку контейнера. Удар припав у край «Іриди», в місце, далеке від того, де мав лежати вантаж.

Хоч «Ірида» і трималася на п’яти великих болтах, сила удару лягла на один-єдиний. Болт був створений протистояти чималим навантаженням; він один міг тримати всю вагу апарата. Але він не міг витримати раптовий удар незакріпленої трьохсоткілограмової маси.

Болт зрізало. Тягар ліг на решту чотири. Оскільки початковий поштовх минув, їхнє завдання було суттєво легшим за те, яке мав їхній полеглий товариш.

Якби команда контролю мала досить часу на звичайні перевірки, вони помітили б незначний дефект одного з болтів. Цей дефект його трохи послабив, хоч це і не могло би призвести до негараздів на звичайній місії. Але й тоді вони замінили б його на непошкоджений.

Зміщений центр маси призвів до нерівномірного розподілу сили між болтами, основну частину якої тепер ніс той, що з дефектом. Скоро він також не витримав. Після того, решта три повилітали один за одним.

«Ірида» злетіла зі своїх кріплень під аеродинамічною капсулою і вдарилася об корпус ракети.

•••

– Ого! – вигукнув диспетчер набору висоти. – Центр, прецесія більша за припустиму!

– Що? – спитав Мітч, а на його панелі заблимали вогники й запищали сигнали.

– Перевантаження 7g, – сказав хтось.

– Періодична втрата сигналу, – гукнув інший голос.

– Набір, що там коїться? – добивався відповіді Мітч.

– Як з ціпка зірвалася. Крутиться навколо повздовжньої осі, прецесія сімнадцять градусів.

– Швидко крутиться?

– Не менше п’яти обертів на секунду, і ухиляється від курсу.

– На орбіту вивести зможете?

– Я геть не можу нею керувати: сигнал то зникає, то з’являється.

– Зв’язок! – випалив Мітч до диспетчер комунікацій.

– Працюємо над цим, Центр, – була його відповідь. – Проблема з бортовою системою.

– Значні перевантаження, Центр.

– Наземна телеметрія показує відхилення від робочої траєкторії на двісті метрів.

– Втратили сигнал від апарата, Центр.

– Зовсім нічого? – спитав він.

– Підтверджую, Центр. Переривчастий сигнал від корабля, але не від апарата.

– Трясця, – сказав Мітч. – Він теліпається всередині капсули.

– Він кружляє, Центр.

– Чи зможе він дотягти до сякої-такої орбіти? – спитав Мітч. – Хоча б наднизької? Ми могли б…

– Втратили сигнал, Центр.

– У нас втрата сигналу.

– Те саме.

В кімнаті затихло все, крім попереджувальних сигналів.

За мить Мітч спитав:

– Відновили?

– Шкода, – сказав Зв’язок.

– Земля? – спитав Мітч.

– Це Земля, – почулася відповідь. – Корабель поза зоною візуального спостереження.

– Супутник? – спитав Мітч.

– Супутник сигнал не приймає.

Мітч подивився на основний екран. Зараз він показував білі букви «ВТРАТА СИГНАЛУ» на чорному тлі.

– Центр, – сказав голос по радіо, – Есмінець «Стоктон» доповідає про уламки, що падають з неба. Координати відповідають останньому відомому положенню «Іриди».

Мітч опустив голову на долоні.

– Зрозумів, – сказав він.

Тоді він вичавив із себе слова, які кожен керівник польотів сподівається не вимовляти ніколи:

– Земля, говорить Центр. Замкніть двері.

Це був сигнал виконувати процедури на випадок невдалого запуску.

З кімнати для почесних гостей на пригнічений Центр управління польотами дивився Тедді. Він глибоко вдихнув і повільно видихнув. з тугою подивився він на блакитну теку, в якій лежала його бадьора схвальна промова з приводу бездоганного запуску. Він поклав її до дипломата, витягши натомість червону теку з іншою промовою.

•••

Венкат в своєму кабінеті виглядав з вікна на космічний центр за ним. Космічний центр, який зберігав найбільш передові знання по ракетну техніку, сьогодні не зміг успішно провести запуск.

Задзвонив мобільний телефон. Це знову його дружина. Нехай запише повідомлення на голосову пошту. Він зараз не міг з нею розмовляти. Як і з будь-ким іншим.

На комп’ютері дзенькнув сигнал. Глянувши на екран, він побачив листа від ЛРР. Вони передали повідомлення від «Пасфайндера»:

[16:03] ВОТНІ: Як пройшов запуск?

Мартінезу:

Доктор Шілдз каже, що я мушу написати особисті повідомлення кожному з членів екіпажу. Вона каже, що так я збережу свій зв’язок з людством. Я думаю, що це маячня. Але, що вдієш, це наказ.

З тобою я можу говорити прямо:

Якщо я помру, то хочу, щоб ти навідав моїх батьків. Вони захочуть з перших вуст почути, чим ми там на Марсі займалися.

Нелегко говорити з подружжям про їхнього померлого сина. Просити такого – це забагато, тому я прошу тебе. Я міг би написати, що ти мій кращий друг і таке інше, але звучало б тупо.

Я не здаюся. Просто планую на всі випадки. Такий вже я є.

•••

Ґо Мін, директор Китайського державного космічного управління, оглянув страхітливу купу папірців на своєму столі. в старі часи, коли Китай хотів запустити ракету, то просто запускав її. Зараз міжнародні угоди зобов’язували його спочатку попереджати інші країни.