Розтрощив три сонячні панелі. Зараз вони під марсоходом, потріскалися так, що живого місця не залишилось. Може вони ще й здатні наплакати кілька ватів, але я не дуже на це сподіваюся. на щастя, я вирушав з однією в запасі. Для подорожі мені потрібні були двадцять вісім панелей, а я взяв двадцять дев’ять (чотирнадцять на даху марсохода, сім на даху причепа і вісім на саморобних полицях, що я їх прикрутив до боків обох машин).

Спробував перекинути марсохід, але сили не вистачило. Доведеться придумати якийсь вибрик, щоб отримати довше плече. Крім того, що він лежить на боці, я не бачу жодних проблем.

Ну, це не зовсім так. Буксирний гак знищено, і відновити його неможливо. Половина відламалася так, наче її ніколи не було. на щастя, на причепі стоїть такий самий, тож я маю запас.

Сам причеп у непевному положенні. Перекинувся колесами догори, а надувним дахом – донизу. не знаю, що за бог посміхнувся мені й не дав кульці луснути, але я йому вдячний. Перш за все я візьмуся за повернення причепа до нормального положення. Що довше він лежить на даху, то більші шанси, що той репне.

Назовні я також зібрав двадцять шість сонячних панелей, які не потрапили під марсохід, і розклав їх, щоб наснажити акумулятори. Чого їм дарма лежати?

Тож просто зараз я наступні проблеми. По-перше, треба перекинути причеп, або, принаймні, зняти вагу з даху. По-друге, треба перекинути марсохід. І нарешті, треба замінити буксирний гак марсохода тим, що стоїть на причепі.

Також треба викласти повідомлення для NASA. Вони, мабуть, хвилюються.

•••

Мінді вголос прочитала код Морзе:

– «ПЕРЕКИНУВСЯ. ПРАЦЮЮ».

– Як? І все? – спитав Венкат по телефону.

– Так, це все, що він сказав, – доповіла вона, тримаючи телефон вухом і набираючи листа усім, кого це стосувалося.

– Два слова? І нічого про свій фізичний стан? Нічого про обладнання? І припаси?

– Ви розкусили мене, – сказала вона. – Він склав детальний звіт. Я просто вирішила збрехати без причини.

– Як дотепно, – сказав Венкат. – Давай, задирайся з людьми, що на сім рангів за тебе старші, побачиш, куди це тебе приведе.

– О ні, – сказала Мінді. – Я ж так можу втратити посаду міжпланетної вуаєристки. Доведеться прилаштувати свій диплом до чогось іншого.

– Пам’ятаю часи, коли ти ще була сором’язливою.

– Я тепер космічний папараці. Яка робота, така і турбота.

– Знаю, знаю, – сказав Венкат. – Розішли листа.

– Вже розіслала.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 499

Мав сьогодні багато клопоту, але й зробив чимало.

День почався болісно. Мені довелося спати на стіні марсохода. не можна розгорнути спальню, коли шлюз дивиться в небо. Але певною мірою я все одно її використав. Склав і ліг на неї замість ліжка.

Втім, досить буде сказати, що стіна марсохода не призначена, щоб на ній спали. Але після ранкової картоплі й вікодину мені стало значно краще.

Спочатку я вирішив, що перш за все треба братися за причеп. Тоді я передумав. Добре поміркувавши, я зрозумів, що ніяк не зможу перекинути його власноруч. Мені знадобиться марсохід.

Тож цей день я присвятив йому.

У цю мандрівку я взяв усі інструменти, що мав, гадаючи, що вони згодяться для модифікації АПМ. Також я набрав чимало дротів. Щойно я дістануся АПМ, то розкладу сонячні панелі й акумулятори і більше їх не чіпатиму. не хочу ганяти марсохід, якщо доведеться свердлити щось із іншого боку АПМ. Тому я взяв усі дроти, яким знайшов місце.

І це чудово. Бо вони також можуть служити мотузками.

Я витяг свій найдовший дріт. Це той самий, що я живим ним дриль, яким спалив «Пасфайндер». Я кличу його своїм «щасливим дротом».

Я під’єднав один кінець до акумулятора, а інший – до недоброї слави дриля, а тоді пішов геть, шукаючи твердий ґрунт. Щойно я знайшов його, я відійшов наскільки мене пустив дріт. Я заглибився метровим свердлом на півметра в камінь, а тоді від’єднав дріт і обмотав його навколо свердла при землі.

Тоді я знов пішов до марсохода і прив’язав дріт до гака на даху з того боку, що дивився догори. Так я отримав довгу мотузку, натягнуту перпендикулярно до марсохода.

Я пішов до середини мотузки й потяг її вбік. Так мої зусилля прикладалися до марсохода через чимале плече. Я лиш сподівався, щоб свердло не зламалося раніше, ніж перехилиться марсохід.

Я задкував далі, тягнучи за собою дріт. Хтось мав піддатися, і точно не я. За мене сам Архімед уболівав. Нарешті, марсохід перехилився.

Він упав на колеса, нечутно здійнявши чималу хмару м’якої пилюки. Я стояв досить далеко, тож розріджена атмосфера ніяк не могла донести до мене звук.

Я відв’язав дріт, вивільнив дриль і повернувся до марсохода, де провів повну перевірку всіх систем. Це нудно до сказу, але зробити треба.

Кожна система й підсистема працювала нормально. у ЛРР добряче попрацювали над цими марсоходами. Якщо повернусь на Землю, куплю Брюсові Ену пива. Втім, певно, треба купити пива усім парубкам і дівчатам в ЛРР.

Якщо повернуся на Землю – пригощу пивом усіх.

Тепер, коли марсохід знову стоїть на своїх колесах, настав час братися до причепа. Проблема в тому, що на сьогодні сонячне світло закінчилося. Я в кратері, якщо ви пам’ятаєте.

Коли я перекинув марсохід, то вже спустився пандусом майже до самого низу. А Пандус якраз веде від західної стіни кратера. І тут не фортунить.

Марс – це не Земля. Він не має щільної атмосфери, що викривлює світло і містить дрібні частинки, які відбивають його своїми гранями. Тут вам майже вакуум, чорти б його. Щойно сонце ховається, настає темрява. Фобос дає трохи місячного світла, але його недостатньо. А Деймос просто шматок сміття, з якого нікому немає жодної користі.

Не хочеться лишати причеп лежати на даху ще одну ніч, але нічого не вдієш. Я подумав, що коли він витримав цілий день, то, певно, зараз в ньому все вляглося спокійно.

А ще тепер, коли марсохід стоїть рівно, я знову можу відпочивати в спальні! Отакі дрібнички й роблять життя приємним.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 500

Коли я прокинувся вранці, то причеп ще не луснув. Непоганий початок.

З ним довелося поморочитися більше, аніж з марсоходом. Того лиш треба було трохи нахилити. Причеп же треба перевернути повністю. Тут знадобиться набагато більше сили, ніж знадобилося вчора на той фокус із довгим плечем.

Першим кроком стало підігнати марсохід ближче до причепа. А тоді настав час копати.

О Боже, знову копанина.

Причеп лежав догори дриґом, носом до підніжжя схилу. Я подумав, що найкраще буде скористатися ухилом і перекинути причеп через передок. Тобто примусити його доробити сальто і стати на колеса.

Я міг досягти цього, прив’язавши трос до задньої частини причепа і потягнувши його марсоходом. Але якби я перед цим не викопав яму, причеп лиш сунувся би вперед на даху. Тож щоб перевернути причеп, я мусив викопати яму, в яку пірнув би передок.

То я й викопав. Метр завдовжки, три завширшки, метр завглибшки. на це мені, бідоласі, знадобилися чотири години важкої праці, але я не відступив.

Я скочив до марсохода і поїхав униз, тягнучи за собою причеп. Як я й сподівався, причеп зарився носом у яму й перехилився. Відтак він упав на колеса, здійнявши хвилі пилу.

Хвилину я просто сидів, ошелешений тим, що мій план спрацював.

І от знову збігли сонячні години. не можу дочекатися, поки вже виїду з цього клятого затінку. Мені тільки й треба, що проїхати один день у бік АПМ – і стіна залишиться далеко позаду. Але сьогодні знову рано до ліжечка.

Сьогодні я ще не користуватимуся системами життєзабезпечення з причепа. Може він і стоїть рівно, але я гадки не маю, чи працює всередині бодай що-небудь. Наразі марсохід забезпечує мене усім.

Решту вечора я насолоджуватимусь картоплею. Кажучи «насолоджуватимусь», я маю на увазі «ненавидітиму все довкола так, що руки свербітимуть когось убити».