Я зберіг п’ять порцій їжі для особливих нагод і написав назви на кожній. Я з’їм «Від’їзд» у той день, коли вирушу до Скіапареллі. «Півдороги» я з’їм, коли промину позначку «1600 км», а «Прибуття» – вже на місці призначення.
На четвертій написано «Пережив таке, що мало мене не вбило», бо якесь проклятуще лайно точно станеться, я відчуваю це. Ще не знаю, що то буде, але воно станеться. Зламається марсохід чи я зляжу з фатальним гемороєм, надибаю ворожих марсіян чи ще яку вражу силу. І тоді (якщо виживу) я з’їм цю порцію.
П’яту я берегтиму до дня злету. Називається «Остання страва».
Можливо, назва не дуже вдала.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 388
Почав день з картоплі. Запив її марсіянською кавою. Це я так називаю гарячу воду з розчиненою в ній пігулкою кофеїну. Справжня кава в мене вийшла кілька місяців тому.
Першим на порядку денному стояло питання ретельного переобліку начиння Дому. Треба переписати все, що може попсуватись без атмосферного тиску. Звісно, кілька місяців тому все, що було в Домі, пережило позапланове тренування з розгерметизації. Але цього разу керуватиму я, тож чом би й не зробити все правильно?
Головне – це вода. Коли Дім рвонув, я втратив 300 літрів через сублімацію. Цього разу такого не станеться. Я злив з відновлювача всю воду і позакривав резервуари.
Тоді залишалося лиш позбирати цяцьки і скинути їх на купу в шлюзі №3. Там опинилося все, що на мою думку не дружить з повним вакуумом. Всі ручки, пляшечки з вітамінами (може, це й не потрібно, але я не хочу ризикувати), медичні запаси і т.д.
Тоді я провів контрольоване відключення Дому. Життєво важливі системи створены так, що можуть пережити вакуум. Розгерметизація Дому – лиш один з багатьох сценаріїв, які продумали у NASA. Я вимкнув усі системи одна за одною, а останнім – головний комп’ютер.
Я одяг скафандр і розгерметизував Дім. Минулого разу покриття розірвалося і розкидало все в різні боки. Тепер цього не станеться. Купол здебільшого підтримується тиском повітря, але є ще й гнучкі опори, розставлені по всьому Домі, щоб його підтримувати. За їх допомогою Дім і напинався.
Я дивився, як м’яко опускалося покриття на опори. Щоб забезпечити повну розгерметизацію, я відкрив шлюз №2 настіж. А шлюз № 3 не чіпав. Всередині нього підтримувався нормальний тиск заради складеної в ньому купи різноманітного мотлоху.
А тоді я почав різанину!
Я не інженер з матеріалів; моєму проекту спальні бракує елегантності. Він передбачає шість метрів периметру і стелю. Ні, там не буде прямих кутів (герметизовані приміщення такого не схвалюють). Надута спальня матиме округлішу форму.
Хай там як, усе це значить, що я мав вирізати два здоровезні шматки з покриття. Один для стін, а інший – для стелі.
Розітнувши Дім, я підтягнув край покриття до підлоги і знову скріпив їх разом. Ви ніколи не напинали намет? Ізсередини? в повному обладунку? Ох я ж і намарудився.
Я підняв тиск до однієї двадцятої нормального, щоб перевірити, чи Дім його триматиме.
Ха-ха-ха! Звісно, ні! Дірок як у решеті. Довелося їх шукати.
На Землі, дрібні часточки зв’язуються водою або стираються на ніщо. на Марсі вони лишаються там, де є. Верхній шар піску схожий на тальк. Я пішов надвір з торбинкою і пошкріб поверхню. Трапився мені й звичайний пісок, але й пороху теж немало.
Я змусив Дім підтримувати одну двадцяту атмосфери, компенсуючи витік повітря. Тоді я пахкав торбинкою, щоб найменші часточки злетіли в повітря. Їх швидко потягло до місць витоків. Кожен знайдений витік я заливав гумою.
На це знадобилося кілька годин, але нарешті покриття трималося міцно. Дім став схожий на барліг у якомусь ґетто, скажу я вам. Стеля в цьому кутку нижча за решту Дому. Щоразу, як я сюди підходитиму, мені доведеться тут пригинатися.
Я збільшив тиск до нормального і почекав годину. Витоків не було.
День випав важкий і фізично вимогливий. Я геть виморився, але спати не можу. Кожен звук лякає мене до гикавки. Це що, Дім тріщить? Ні? Гаразд… Що то було? Нічого? Гаразд…
Жахливо, що моє життя залежить від моєї криворукої латанини.
Час ковтнути снодійну пігулку з медичних запасів.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 389
Що вони кладуть у ті снодійні пігулки? Вже полудень.
Дві чашки марсіянської кави мене трохи освіжили. не питиму більше тих пігулок. Мені ж не треба зранку на роботу йти.
Втім, з того, наскільки я не мертвий, ви, певно, зрозуміли, що Дім за ніч не репнув. Шов міцний. Страшний, мов чума, але міцний.
Сьогоднішнім завданням була спальня.
Зібрати спальню виявилося набагато легше, ніж заклеїти Дім. Просто тому, що не треба було залазити в скафандр. Я все зробив у Домі. Та й чому ні? Матеріал покриття можна скласти і винести через шлюз.
Спершу, я трохи порізав до того цілий надувний намет. Я мусив зберегти ту його частину, що приєднується до марсохода. Решту покриття треба було прибрати. Навіщо зрізати більшу частину покриття, щоб замінити її більшим шматком? Шви.
NASA вміє створювати надійні речі. А от я – ні. Небезпека задуманої мною конструкції намету криється не в покритті, а у швах. А загальна довжина швів буде меншою, якщо не намагатися приторочити нове покриття до старого.
Зрізавши більшу частину намету, я склеїв разом дві підлоги. Тоді я приліпив нове покриття на місце.
Як же воно легко без скафандра! Так легко!
Тоді настав час його випробувати. Знову ж таки, я зробив це в Домі. Я поклав скафандр до намету і закрив двері маленького шлюзу. Тоді я увімкнув скафандр, знявши перед тим з нього шолом. Я зажадав, щоб він підняв тиск до 1,2 атмосфери.
На це знадобилося трохи часу, а ще мені довелося вимкнути кілька сигналів тривоги в скафандрі («Знаєш, мені здається, що шолом не на місці!»). Резервуар з N2 майже спорожнів, але потрібний тиск нарешті встановився.
Тоді я сів і трохи почекав. Я дихав, а скафандр регулював склад повітря. Все йшло добре. Я уважно слідкував за показниками, щоб побачити, чи не доводиться скафандру компенсувати «втрачене» повітря. За годину помітних змін не сталося, тож я оголосив експеримент успішним.
Я згорнув намет (по правді, скоріше зіжмакав) і поніс його до марсохода.
Знаєте, цими днями я багато часу проводжу в скафандрі. Закладаюся, що і тут я побив якийсь рекорд. Скільки ПКД зазвичай здійснює астронавт на Марсі, сорок? Я вже виходив кілька сотень разів.
Щойно я приніс спальню до марсохода, я прикріпив її до шлюзу зсередини. Тоді я потяг за мотузку, щоб вона розгорнулася. Я не зняв скафандр, бо не дурний.
Спальня надулася й наповнилася за три секунди. Відкриті двері шлюзу вели прямо до неї. Здавалось, що вона тримає тиск.
Як і раніше, я дав їй постояти так годину. І як і раніше, усе спрацювало чудово. на відміну від повторного склеювання Дому, тут я впорався з першої спроби. Здебільшого тому, що не мусив робити це в бісовому скафандрі.
Спочатку я збирався залишити спальню на ніч і перевірити усе вранці. Але наштовхнувся на таку проблему: в такому разі я не міг вийти. Марсохід має один шлюз, а до нього я вже причепив спальню. Я ніяк не міг вибратися звідти, не від’єднавши спальню, але й ніяк не міг причепити її до шлюзу і надути ззовні.
Трохи лячно. Перше нічне випробування спальні відбудеться зі мною всередині. Але то вже буде пізніше. на сьогодні я впорався.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 390
Я мушу подивитися правді в очі фактам. Я завершив підготовку марсохода. Втім, я відчуваю якусь недоконаність. Але він готовий:
Їжа: 1692 картоплини. Пігулки з вітамінами.
Вода: 620 літри.
Прихисток: марсохід, причеп, спальня.
Повітря: загальний запас для марсохода й причепа: 14 літрів рідкого O2, 14 літрів рідкого N2.
Життєзабезпечення: генератор кисню і регулятор атмосфери. 418 годин одноразових фільтрів CO2 на аварійні випадки.
