— Третє правило бійцівського клубу — б’ються тільки двоє.

Я Тайлер Дерден, кричу. І я наказую вам: геть звідси.

І ніхто на мене не дивиться. Люди дивляться один на одного крізь порожній центр кімнати.

Голос лідера філії розливається приміщенням. Б’ються тільки двоє. Ніяких сорочок. Ніякого взуття.

Бійка триває стільки, скільки має тривати.

Уяви, як це відбувається в сотнях міст, на півдюжині мов.

Правила оголошено, а я все ще стою в центрі кола, на світлі.

— Учасники бою номер один, займіть майданчик, — кричить голос із темряви. — Звільнити центр клубу.

Я не рухаюсь.

— Звільнити центр клубу!

Я не рухаюсь.

Єдина лампочка відбивається в темряві від сотні очей, що позирають на мене в очікуванні.

Я намагаюся бачити кожного з них так, як їх бачив Тайлер. Обрати ліпших бійців для проекту «Каліцтво». Кого б Тайлер запросив на роботу в «Миловарню Пейпер-стрит»?

— Звільнити центр клубу!

Це усталена клубна процедура. Після трьох вимог від лідера філії мене викинуть звідси.

Проте я Тайлер Дерден. Я вигадав бійцівський клуб. Бійцівський клуб мій. Я написав ці правила. Ніхто з вас не був би тут, якби не я. І кажу, припиніть!

— Приготуватися до вигнання члена клубу за три, два, один.

Людське коло змикається наді мною, і дві сотні рук ухоплюють кожен дюйм моїх рук і ніг і горизонтально підіймають вгору.

Приготуватися до звільнення душі за п’ять, чотири, три, два, один.

Натовп, рухаючись до дверей, передає мене над головами. Я пливу. Я лечу.

Кричу, бійцівський клуб мій. Проект «Каліцтво» — моя ідея. Ви не можете мене викинути! Я тут усе контролюю! Геть звідси!

Голос лідера філії кричить:

— Учасники бійки номер один, займіть майданчик, будь ласка. Негайно!

Я не піду. Я не здамся. Я це подолаю. Я тут усе контролюю.

— Вигнати члена бійцівського клубу, зараз же!

Вивільнити душу, зараз.

І я повільно вилітаю з дверей у ніч із зорями наді мною й холодним повітрям і приземляюся на бетон парковки, позаду гепає засув. У сотнях міст бійцівський клуб відбудеться без мене.

Глава 25

Роками я хотів заснути. Ковзнути, здатися, провалитися в сон. Тепер спати — останнє, чого я хочу.

Я з Марлою в кімнаті 8G готелю «Regent». Разом із цими старими й наркоманами в їхніх маленьких кімнатках мій відчай видається очікуваним і доладним.

— Ось, — каже Марла, сидячи зі схрещеними ногами і вичавлюючи півдюжини стимулюючих піґулок з упаковки, — якось я зустрічалася з хлопцем, в якого були нічні жахи. Він теж ненавидів спати.

І що з ним трапилось? З тим, із ким вона зустрічалася?

— О, він помер. Серцевий напад. Забагато амфетамінів, — каже Марла. — Йому було лише дев’ятнадцять.

Дякую, що поділилася.

Коли ми заходили до готелю, у хлопця за реєстраторською стійкою волосся було наполовину видерте з коренем. Череп у нього був пошрамований і подряпаний. І він зі мною привітався. Старі, що сиділи у фойє і дивилися телевізор, усі як один обернулися, щоб подивитися на того, кого хлопець за стійкою назвав «сер».

— Доброго вечора, сер.

Тоді мені уявляється, як він дзвонить у якийсь штаб проекту «Каліцтво» і повідомляє про моє місцезнаходження. У них на стіні висить мапа міста, і вони кольоровими булавками позначають мої переміщення. Почуваю себе мов помічена гуска з передачі «Wild Kingdom».

Усі вони стежать за мною і роблять нотатки.

— Ти можеш прийняти шість штук, і це не спричинить розладу шлунку, — каже Марла. — Тільки маєш засунути їх собі в дупу.

О, просто чудово.

Марла каже:

— Я не жартую. Потім зможемо дістати щось потужніше. Якісь справжні наркотики, «білі хрестики», чи «чорні красуні», чи «алігатори»^[36].

Я не пхатиму це собі в дупу.

— Тоді випий тільки дві.

Куди ми підемо?

— Боулінг. Там цілодобово відчинено, і там ти не заснеш.

Куди б ми не пішли, кажу, хлопці з вулиці гадають, що я — Тайлер Дерден.

— То це тому ми безкоштовно їхали на автобусі?

Так. І ось чому два хлопці з автобуса звільнили нам місця.

— То в чому прикол?

Не думаю, що вистачить лише сховатися. Ми маємо зробити щось, аби спекатись Тайлера.

— Якось я зустрічалася з хлопцем, який любив одягати мій одяг, — каже Марла. — Знаєш, сукні. Капелюшки з вуалями. Ми можемо тебе перевдягти і так обвести його довкруг пальця.

Я не вдягатиму жіноче і не пхатиму пігулки в гепу.

— Бувало й гірше, — каже Марла. — Я зустрічалася з хлопцем, котрий зажадав, щоб я зобразила лесбійську сцену з надувною лялькою.

Уявляю, що перетворююся на одну з Марлиних історій.

Я зустрічалася з хлопцем, у якого було роздвоєння особистості.

«Я зустрічалася з хлопцем, котрий користувався цими пристроями для збільшення члена».

Питаю, котра година?

— Четверта ранку.

За три години я маю бути на роботі.

— Випий свої піґулки, — каже Марла. — Якщо вже ти Тайлер Дерден, можливо, вони пустять нас в боулінг безкоштовно. Слухай, перш ніж ми спекаємось Дердена, можна, ми пройдемося по крамницях? Ми могли б знайти гарну машину. Трохи одягу. Якісь диски. Понабирати все, що дають на шару.

Марла.

— Гаразд, забий.

Глава 26

Старе прислів’я про те, що ми вбиваємо тих, кого любимо… Воно діє в обидва напрямки.

Тобто воно діє в обидва боки.

Зранку пішов на роботу, а там — поліцейські барикади поміж будівлею і парковкою, а поліція у вхідних дверях записує свідчення в осіб, з якими я працюю. В усіх, хто там сновигає.

Я навіть не вийшов з автобуса.

Я — Холодний Піт Джо.

Сидячи в автобусі, я бачу, що вікна від підлоги до стелі винесено вибухом, а всередині пожежник у брудній жовтій уніформі ходить згорілими панелями підвісної стелі. Два пожежники дюйм за дюймом виштовхують з розбитого вікна тліючий стіл — він нахиляється, ковзає і падає з третього поверху на тротуар, приземляючись радше з відчуттям, аніж зі звуком.

Розламується й продовжує тліти і сходити димом.

Я — Зсудомлений Живіт Джо.

Це мій стіл.

Я знаю, що мій бос мертвий.

Три способи зробити напалм. Я знаю, Тайлер збирався вбити мого боса. Тої миті, коли я відчув бензин на руках, коли сказав, що хочу звільнитися з роботи. Я йому дозволив. Будь як удома.

Убий мого боса.

О, Тайлере.

Я знав, що вибухнув комп’ютер.

Я знаю це, тому що Тайлер це знає.

Я не хочу цього знати, проте найтоншим дрилем ти просвердлюєш згори комп’ютерний монітор. Усі космічні мавпочки про це знають. Я роздрукував Тайлерові нотатки. Йдеться про вдосконалену версію бомби з лампочки — просвердлюєш її і заповнюєш бензином. Закриваєш отвір воском чи силіконом, вкручуєш її в патрон і чекаєш, доки хтось зайде до кімнати і натисне вимикач.

У монітор влізе більше бензину, ніж у лампочку.

Електронно-променева трубка, ЕПТ, — щоби дістатися до неї, треба зняти пластикового кожуха (це досить просто), чи й навіть працювати крізь вентиляційні щілини згори.

Спочатку від’єднуєш монітор від струму й від системного блока.

З телевізором таке теж спрацює.

Зрозумій тільки: якщо виникне іскра, хай навіть статичного струму з килиму, ти мертвяк. Ти кричиш і згоряєш живцем.

В електронній трубці може накопичитися триста вольт пасивного електричного заряду, тому спочатку товстою викруткою замкни головний конденсатор у блоці живлення. Якщо тої миті ти вже мертвий, значить, користувався викруткою з неізольованою ручкою.

Усередині електронно-променевої трубки вакуум, тому, коли ти просвердлиш її, трубка втягне повітря, наче вдихне з легким свистом.

Розшир отвір трохи більшим свердлом, потім ще більшим, доки не вдасться вставити лійку. Тоді наповни трубку вибухівкою на свій смак. Непоганий вибір — саморобний напалм. Бензин чи суміш бензину з замороженим помаранчевим концентратом або наповнювачем для котячих туалетів.