Annotation
Спочатку молодий співробітник відділу відкликань перестав спати. Потім вибух вщент розніс його розкішну квартиру, обставлену дорогими шведськими меблями (це випадковість? а, може, це хтось зробив навмисно? тоді хто саме? та навіщо?). Потім він зустрів Тайлера Дердена. Хто такий Тайлер Дерден? Цей чолов'яга живе в домі на Пейпер-стрит та робить мило. Потім з'явився перший бійцівський клуб, перше правило якого — «ти не говориш про бійцівський клуб». Але потім бійцівські клуби почали з'являтися усюди. А потім виник проект «Каліцтво» (хто його заснував? Тайлер Дерден? чи може хтось інший?)…
Видавництво «Фоліо» презентує: вперше українською — культовий роман нашого часу «Бійцівський клуб». Це те, що варто читати…
Бійцівський клуб
Подяки
Глава 1
Глава 2
Глава З
Глава 4
Глава 5
Глава 6
Глава 7
Глава 8
Глава 9
Глава 10
Глава 11
Глава 12
Глава 13
Глава 14
Глава 15
Глава 16
Глава 17
Глава 18
Глава 19
Глава 20
Глава 21
Глава 22
Глава 23
Глава 24
Глава 25
Глава 26
Глава 27
Глава 28
Глава 29
Глава 30
Чак Палагнюк
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
37
38
39
Бійцівський клуб
Подяки
Для Керол Мідер, котра дає раду з моїм паскудним характером.
Я хотів би подякувати цим людям за їх любов і підтримку, незважаючи на, ви знаєте, всі ті жахливі речі, які трапляються.
Іні Ґеберт
Джоффу Пліту
Майку Кіфу
Майклу Верну Сміту
С’юзі Вітелло
Тому Спанбаверу
Джеральду Говарду
Едварду Гібберту
Ґордону Ґровдену
Деннісу Стоваллу
Лінні Стовалл
Кену Фостеру
Моніці Дрейк
Фреду Палагнюку
Глава 1
Спочатку Тайлер влаштовує мене офіціантом, потім пхає мені пушку до рота й каже, що смерть — перший крок до вічного життя. І це при тому, що досить довго ми з Тайлером були кращими друзями. Мене постійно питають, чи я знаю Тайлера Дердена.
Ствол упирається мені в горлянку, і Тайлер каже: «Насправді ми не помремо».
Язиком я відчуваю отвори в глушнику, які ми свердлили в ньому. Весь цей шум під час пострілу виникає через розширення газів, а ще через те, що куля набирає швидкості звуку. Щоб зробити глушник, треба просто насвердлити дірок у стволі, чимало дірок. Гази виходять, і куля рухається повільніше за звук.
Неправильно просвердлиш отвори — і зброя вибухне в твоїх руках.
«Насправді це не смерть, — каже Тайлер. — Ми увійдемо в легенди. Ми ніколи не будемо старими».
Язиком я відсуваю дуло вбік, до щоки, і кажу: «Тайлере, ти говориш про вампірів».
Будинок, на якому ми стоїмо, щезне за десять хвилин. Береш 98-відсоткову паруючу азотну кислоту і змішуєш із трьома частинами сірчаної кислоти. Робиш це на льодяній бані. Тоді піпеткою крапля за краплею додаєш гліцерин. Отримуєш нітрогліцерин.
Я знаю це, бо це знає Тайлер.
Змішуєш нітрогліцерин із тирсою і одержуєш чудову пластикову вибухівку. Багато хто змішує нітрогліцерин із ватою та англійською сіллю замість сульфатів. Це теж працює. Дехто змішує парафін із нітрогліцерином. Але в мене така вибухівка ніколи не діяла.
Отже, ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris», — яз пістолетом у роті, — і ми чуємо, як розбивається скло. Визирни за дах. Сьогодні хмарно, навіть на цій висоті. Це найвища будівля світу, і вітер тут завжди холодний. Тут настільки тихо, що почуваєш себе однією з цих космічних мавпочок. Виконуєш нескладні завдання, на які тебе тренували.
Перемкни важіль.
Натисни кнопку.
Ти в цьому нічого не тямиш, а потім просто вмираєш.
На висоті ста дев’яноста одного поверху ти визираєш з даху, і вулиця внизу розцяткована кошлатим людським килимом, який стоїть і дивиться вгору. Звук розбитого скла — це вікно геть під нами. Воно вибухає зсередини — і звідти вивалюється шафа з документами розміром із чорний холодильник. Прямо під нами шафка на шість шухляд вилітає з прямовисного фасаду і падає, повільно обертаючись, падає, потроху зменшуючись, падає і щезає у щільному натовпі.
Десь, на сто дев’яносто одному поверсі під нами, космічні мавпочки з Комітету Шкідників проекту «Каліцтво» шаленіють, знищуючи кожен клаптик історії.
Та стара приказка, що ти завжди вбиваєш того, кого любиш, — вона справджується в обох напрямах.
Коли в тебе в роті пістолет і його ствол між твоїми зубами, розмовляти можеш винятково голосними.
Спливають наші останні десять хвилин.
Ще одне вікно вибито, скло розлітається сяючою зграйкою голубів, і стіл темного дерева, що його виштовхує Комітет Шкідників, дюйм за дюймом висувається зі стіни будівлі, аж доки він нахиляється, і висковзує, і обертається, перетворюючись на чарівну літаючу штуковину, що губиться в натовпі.
Хмарочос «Parker-Morris» щезне за дев’ять хвилин. Береш пластикову вибухівку, огортаєш нею колони фундаменту і валиш будь-яку будівлю в світі. Звісно, маєш обкласти ці колони мішками з піском, щоби вибух пішов всередину, а не в простір підземного гаража.
Цих корисних порад нема в жодному підручнику історії.
Три способи зробити напалм: по-перше, можна змішати рівні частки бензину й замороженого концентрату помаранчевого соку. По-друге, змішуєш порівну бензин і дієтичну колу. І по-третє, можна розчинити в бензині розтертий наповнювач для котячих туалетів, доки не загусне.
Спитай мене, як виготовити нервово-паралітичний газ. Чи всі ці скажені автомобільні бомби.
Дев’ять хвилин.
Хмарочос «Parker-Morris» упаде, увесь сто дев’яносто один поверх, повільно, мов дерево в лісі. Мов колода. Можна розвалити все. Дивно усвідомлювати, що місце, де ми стоїмо, буде лише крапкою в небі.
Тайлер і я на краєчку даху, дуло у мене в роті. Цікаво б знати, наскільки цей ствол чистий.
Ми геть забули про всі ці тайлерівські вбивчо-самогубні речі, зосереджено споглядаючи, як іще одна офісна шафа вивалюється з будинку і шухляди в ній висуваються в повітрі, стоси білого паперу підхоплюються висхідними потоками й відносяться вітром.
Вісім хвилин.
Тоді дим, дим клубочиться з розбитих вікон. За якихось вісім хвилин команда підривників підірве первинний заряд. Він спричинить основний вибух, колони фундаменту розпорошаться, і серія фото хмарочоса «Parker-Morris» увійде до всіх підручників з історії.
П’ять світлин послідовної зйомки. Ось будівля стоїть. На другому фото вона вже нахилена на десять градусів. Потім на двадцять. На четвертому знімку нахил складає сорок п’ять градусів, каркас не витримує, і вежа згинається в арку. На останньому кадрі вежа, весь сто дев’яносто один поверх валиться на Національний музей, справжню ціль Тайлера.
«Цей світ наш, відтепер світ наш, — каже Тайлер, — а ці давні люди — мертві».
Якби я знав, чим усе це обернеться, був би щасливий померти й опинитися на небесах прямо зараз.
Сім хвилин.
Я стою на вершечку «Parker-Morris» із пістолетом Тайлера в роті. У той час як столи, шафи й комп’ютери метеорами несуться до натовпу, який оточує будівлю, а дим шугає з розбитих вікон і команда підривників за три квартали звідси дивиться на годинник, я розумію, що все це: пістолет, анархія, вибух — через Марлу Зінґер.
