— Чому тоді, — питає Марла, — ти Тайлер Дерден для когось, але не для всіх?

Вперше, коли я зустрів Тайлера, я спав.

Я втомився, божеволів і поспішав, кожного разу, коли я сідав на літак, я мріяв про авіакатастрофу, я заздрив тим, хто вмирає від раку. Я ненавидів своє життя. Я втомився і знудився зі своєю роботою і меблями, і я не бачив, як ці речі можна змінити.

Тільки закінчити їх.

Я почувався в пастці.

Був надто довершеним.

Надто досконалим.

Я багнув виходу зі свого дрібненького життя. Виходу з однієї порції масла і тісного літакового сидіння.

Шведські меблі.

Прикладне мистецтво.

Я взяв відпустку. Заснув на пляжі, а коли прокинувся, там був Тайлер Дерден, голий, спітнілий, весь у піску, вологе волосся спадало на обличчя.

Тайлер витягав колоди з води й відтягував їх на пляж. Він створив тінь величезної руки і всівся на долоні досконалості, створеної ним самим.

Мить — найбільше, на що ти можеш сподіватися від досконалості.

Можливо, я ніколи й не прокидався на тому пляжі.

Можливо, все це почалося, коли я насцяв на камінь Бларні.

Коли я засинаю, я насправді не сплю.

За іншими столиками планети «Denny’s» я нараховую двох, трьох, чотирьох, п’ятьох хлопів із почорнілими вилицями чи зламаними носами, що усміхалися мені.

— Ні, — каже Марла, — ти не спиш.

Тайлер Дерден — окрема створена мною особистість, і зараз він намагається відібрати моє життя.

— Зовсім як матір Тоні Перкінса в «Психо»^[35], — каже Марла. — Це так круто. У кожного свої мухи в голові. Якось я зустрічалася з хлопцем, котрому постійно було замало пірсингу в тілі.

Бути мною, кажу, — це коли я засинаю, Тайлер зривається із моїм тілом і моїм побитим обличчям і коїть якийсь злочин. Наступного ранку я прокидаюся вщент розбитим і впевненим, що взагалі вночі не спав.

Наступної ночі, кажу, я ляжу раніше.

Наступної ночі Тайлер керуватиме тілом трохи довше.

Щоночі я лягатиму все раніше й раніше, Тайлер керуватиме тілом все довше і довше.

— Проте це ти — Тайлер, — каже Марла.

Ні.

Я ним не є.

У Тайлері Дердені мені подобається все — мужність і кмітливість. Його нерви. Тайлер дотепний і чарівний, сильний і незалежний, чоловіки рівняються на нього, сподіваючись, що він змінить їхній світ. Тайлер готовий до всього і незалежний, а я ні.

Я не Тайлер Дерден.

— Але ж ти ним є, Тайлере, — каже Марла.

Ми з Тайлером ділимо одне тіло, і дотепер я того не знав. Коли б Тайлер не займався з Марлою сексом, я спав. Тайлер ходив і розмовляв, у той час як я гадав, що сплю.

Усі в бійцівському клубі та проекті «Каліцтво» знають мене як Тайлера Дердена.

А якщо я все раніше йтиму до сну і все пізніше прокидатимусь, то одного ранку я взагалі зникну.

Я піду спати й більше не прокинуся.

Марла каже:

— Прямо як тваринки з Центру контролю за тваринами.

Долина псів. Де, навіть коли тебе не вбивають, коли ти комусь подобаєшся настільки, щоби тебе взяли з собою, тебе все одно каструють.

Я більше не прокинуся, і Тайлер візьме верх.

Офіціант приносить каву, клацає підборами і йде геть.

Нюхаю каву. Начебто пахне кавою.

— Отже, — каже Марла, — навіть якщо я тобі вірю, від мене ти чого хочеш?

Щоби Тайлер не перейняв контроль над тілом, Марла має не давати мені спати. Весь час.

Коло замкнулося.

Тої ночі, коли Тайлер врятував Марлі життя, вона попрохала його не давати їй спати всю ніч.

Тої миті, коли я засну, Тайлер візьме верх і станеться щось жахливе.

А якщо я таки засну, Марла має стежити за Тайлером. Куди він іде. Що робить. І можливо, тоді, впродовж дня, я можу надолужити згаяне і виправити заподіяну шкоду.

Глава 24

Його звати Роберт Полсон, йому сорок вісім років. Його звати Роберт Полсон, і Робертом Полсоном у віці сорока восьми років він лишиться назавжди.

На тривалому проміжку часу вірогідність виживання кожного з нас дорівнює нулю.

Великий Боб.

Качок. Величезний лось був на домашньому завданні штибу «заморозь-вибий-і-заповни». Ось як Тайлер забрався в мою квартиру, щоби підірвати її саморобним динамітом. Береш балончик заморожувача R-12, якщо його ще можна десь дістати з усією цією істерикою навколо озонових дір, чи R-134f і порскаєш цим у циліндр замка, доки все не заморозиться.

На домашньому завданні «заморозь-і-вибий» ти порскаєш на замок таксофона, паркувального лічильника чи газетного автомата. Потім молотком і свердлом вибиваєш замок.

На «заморозь-вибий-і-заповни» ти вибиваєш замки у таксофоні чи банкоматі, встромляєш туди трубку і пістолетом для герметика накачуєш його доверху солідолом, ванільним пудингом чи рідким цементом.

Проект «Каліцтво» не вимагав украсти жменю дріб’язку. «Миловарня Пейпер-стрит» була завалена замовленнями. Господи помилуй, коли настануть свята. Домашнє завдання потрібне, аби ти здобув витримку. Набив руку. Зробив свій внесок до проекту «Каліцтво».

Замість звичайного свердла можна скористатися електродрилем. Настільки ж ефективно, а працює тихше.

Поліція сприйняла бездротовий електродриль Боба за пістолет, через що і застрелила.

Не було нічого, що пов'язувало б Великого Боба з проектом «Каліцтво», бійцівським клубом чи милом.

У його кишені було гаманцеве фото його самого — величезного, оголеного і блискучого, — він позував на якомусь змаганні. Дурний спосіб провести життя, казав Боб. Ти сліпнеш від прожекторів і глухнеш від оскаженілих динаміків, доки суддя не вказує: «Простягни праву руку, зігни, утримуй».

Підніми руки так, щоби ми їх бачили.

«Простягни ліву руку, напруж біцепс, утримуй».

Завмри.

Кинь зброю.

Це було ліпше за справжнє життя.

На його руці був шрам від мого цілунку. Від цілунку Тайлера. Витончена зачіска Великого Боба була зголена, а відбитки пальців спалені лугом. І ліпше було, щоби тебе поранили, ніж заарештували, бо якщо тебе заарештовано — ти вибуваєш із проекту «Каліцтво», більше жодних домашніх завдань.

Упродовж хвилини Роберт Полсон був теплим центром, навколо якого гуртувалося життя світу, а наступної миті Роберт Полсон був предметом. Захоплююче диво смерті після поліцейського пострілу.

Цієї ночі в кожному бійцівському клубі лідер філії ходить у темряві позаду натовпу, що дивитиметься крізь порожній центр кімнати на інших людей, і цей голос кричить:

— Його звуть Роберт Полсон.

І натовп повторює криком:

— Його звуть Роберт Полсон.

Лідери кричать:

— Йому сорок вісім років.

І натовп повторює криком:

— Йому сорок вісім років.

Йому сорок вісім років, і він був частиною бійцівського клубу.

Йому сорок вісім років, і він був частиною проекту «Каліцтво».

Тільки в смерті ми здобудемо свої справжні імена, бо тільки в смерті ми перестаємо бути частиною зусиль. У смерті ми стаємо героями.

І натовп кричить:

— Роберт Полсон!

І натовп кричить:

— Роберт Полсон!

І натовп кричить:

— Роберт Полсон!

Цієї ночі я йду до бійцівського клубу, щоб його закрити. Я стою під єдиною лампою в центрі кімнати, і клуб вітається. Для всіх я Тайлер Дерден. Кмітливий. Сильний. Рішучий. Я піднімаю руки, щоб настала тиша, і пропоную: чому б нам не провести цю ніч як ніч. Ідіть по хатах і забудьте про бійцівський клуб.

Гадаю, бійцівський клуб уже виконав свою мету, чи не так?

Проект «Каліцтво» скасовано.

Я чув, сьогодні по телевізії футбол…

Сотня чоловіків просто витріщаються на мене.

Людина загинула, кажу. Гра закінчена. Більше не дотепно. Тоді з темряви позаду натовпу доноситься голос:

— Перше правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб.

Кричу: гайда додому.

— Друге правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб.

Бійцівський клуб скасовано! Проект «Каліцтво» скасовано.