Незла вибухівка виходить із суміші перманганату калію, марганцівки із цукровою пудрою. Сенс у тому, що змішується один складник, який згоряє дуже швидко, із другим складником, здатним постачати кисень для цього процесу. Усе згоряє з такою швидкістю, що вибухає.

Пероксид барію та цинковий пил.

Нітрат амонію і порошковий алюміній.

Найновіша кухня анархії.

Нітрат барію під сірковим соусом із гарніром із деревного вугілля. Типовий порох.

Смачного.

Заповни цим монітор, і коли хтось натисне на «power», йому в обличчя вибухне п’ять-шість фунтів пороху.

Усе нічого, але мені подобався мій бос.

Якщо ти чоловічої статі, християнин і живеш в Америці, твій батько — твоя модель Бога. А часом знаходиш свого батька у своїй кар’єрі.

Усе нічого, проте Тайлеру мій бос не подобався.

Поліція мене шукатиме. Я останнім був у будинку в п’ятницю ввечері. Я прокинувся на своєму робочому місці, дихання сконденсувалося на столі, подзвонив Тайлер і сказав: «Виходь. У нас є машина».

У нас є «кадиллак».

Руки в мене й досі були в бензині.

Механік із бійцівського клубу питав: що б ти бажав зробити перед смертю?

Я хотів звільнитися. Я дав Тайлеру дозвіл. Будь як удома. Убий мого боса.

Із підірваного офісу дістаюся автобусом до кінцевої зупинки, всипаної гравієм. Тут починаються землі під забудову й переорані поля. Водій дістає пакета зі сніданком та термос і дивиться на мене в дзеркальце заднього виду.

Намагаюся визначити, куди б це подітися, щоб копи мене не знайшли. Сиджу у хвості автобуса, між мною та водієм сидить близько двадцяти осіб. Нараховую два десятки потилиць.

Двадцять голених голів.

Водій розвертається на сидінні і звертається до мене:

— Містере Дерден, сер, я справді захоплююся тим, що ви робите.

Раніше я його ніколи не бачив.

— Ви маєте вибачити мені за це, — каже водій. — Комітет — це була ваша ідея, сер.

Голені голови одна за одною обертаються в мій бік. Один тримає в руці ганчірку, і можна відчути запах ефіру. У найближчого мисливський ніж. Найближчий — механік із бійцівського клубу.

— Ви мужня людина, — каже водій автобуса, — призначити себе домашнім завданням.

Механік каже водієві: «Замовкни. Будь на шухері й не базікай».

Ти знаєш, що в однієї з мавпочок гумовий джгут, яким тобі обмотають мошонку.

Вони заповнюють передню частину автобуса.

Механік каже:

— Ви знаєте правило, містере Дерден. Ви самі це сказали. Ви сказали, що коли хто-небудь спробує прикрити клуб, навіть ви самі, ми маємо позбавити його яєць.

Гонади.

Яєчка.

Кулі.

Тестикули.

Huevos.

Уяви свою найкращу частину замороженою в коробці для сніданків у «Миловарні Пейпер-стрит».

— Ви знаєте, що з нами даремно битися, — каже механік.

Водій автобуса жує свого сандвіча і дивиться в дзеркало заднього виду.

Вищить, наближаючись, поліцейська сирена. Попереду полем повзе трактор. Пташки. Вікно в задній частині автобуса напіввідчинене. Хмарки. На межі майданчика з гравієм ростуть будяки. Бджоли чи то мухи гудуть між будяків.

— Нам просто дещо потрібно, — каже механік із бійцівського клубу. — Цього разу це не погроза, містере Дерден. Цього разу ми мусимо їх відрізати.

Водій автобуса каже:

— Це копи.

Сирена під’їжджає кудись попереду автобуса.

То з ким доведеться битися?

Поліцейська машина під’їжджає впритул до автобуса, у вітровому склі спалахує червоним і синім, і хтось знадвору кричить: «Тримайтесь там!»

І я врятований.

Щось таке.

Я можу розповісти копам про Тайлера. Я розповім їм усе про бійцівський клуб і, можливо, сяду до в'язниці, а що робити з проектом «Каліцтво», тоді вже їм вирішувати, а я не буду витріщатися на ножа біля мене.

Копи заходять всередину автобуса, перший питає:

— Ви його вже порізали?

Другий каже:

— Ріжте швидше, у нас ордер на його арешт. Тоді знімає кашкета і, звертаючись до мене, каже:

— Нічого особистого, містере Дерден. Така радість нарешті з вами зустрітися.

Кажу: усі ви робите велику помилку.

Механік каже:

— Ви попереджали, що скажете так.

Я не Тайлер Дерден.

— І про це ви також попереджали.

Я змінюю правила. Лишайте собі свій бійцівський клуб, але відтепер більше нікого не каструватимемо.

— Ага, так, авжеж, — каже механік. Він стоїть посеред проходу, тримаючи ніж попереду. — Ви попереджали, що обов’язково це скажете.

Гаразд, я Тайлер Дерден. Я ним є. Я Тайлер Дерден, і я встановлюю правила, і я кажу: поклади ножа.

Механік озирається й питає когось:

— Який наш найліпший час для «відріж-і-втечи»?

Хтось кричить: «Чотири хвилини».

Механік кричить:

— Хтось завважує час?

Обидва копи вже увійшли до автобуса, один дивиться на годинник і каже:

— Секундочку. Зачекайте, доки секундна стрілка добіжить до дванадцяти.

Коп каже: «Дев’ять».

«Вісім».

«Сім».

Я стрибаю у відчинене вікно.

Ударяюся животом об тонку металеву раму вікна і чую, як механік з бійцівського клубу кричить позаду:

— Містере Дерден! Ви похерите нам час.

Напіввивісившись з вікна, я вчеплююся в чорну гуму шини заднього колеса. Хапаюся за обода й тягну. Хтось хапає мене за ногу й тягне назад. Я кричу маленькому тракторові вдалині: «Гей!» І «Гей!». Обличчя спітніло, приливла кров. Звисаю догори дригом. Потроху витягаю себе. Руки, що вчепилися в щиколотки, тягнуть назад. Краватка звисає на обличчя. Пряжкою ременя застрягаю в металевій рамі. Бджоли, мухи й будяки в дюймах від мого обличчя, і я кричу: «Гей!!!»

Руки вхоплюють мене за штанини і втягують назад, розстібаючи штани та ремінь.

Хтось в автобусі кричить: «Одна хвилина!».

Взуття злітає з ніг.

Ремінь чіпляється за віконну раму.

Руки зводять мої ноги разом. Нагріта сонцем металева рама пече живіт. Біла сорочка випростується і спадає на голову й плечі, я все ще чіпляюся за обода і все ще волаю: «Гей!»

Ноги витягнуті й зведені разом. Труси стягнуті з ніг і прибрані. Сонце пригріває мою голу дупу.

Кров шугае в голові, очі викочуються через напруження, усе, що можу бачити, — білу сорочку, що лізе в обличчя. Десь повзе трактор. Гудуть бджоли. Десь. Усе знаходиться за мільйони миль звідси. Десь за мільйон миль позаду мене хтось кричить: «Дві хвилини!»

— Не робіть йому боляче, — каже хтось.

Руки на моїх щиколотках за мільйони миль звідси. Уяви їх у кінці довгого-довгого шляху. Керована медитація.

Не думай про віконну раму як про тупий розпечений ніж, що розпорює тобі живіт.

Не думай про команду чоловіків, що розсуває тобі ноги, мовби перетягує канат.

У мільйонах, трильйонах миль звідси грубі теплі руки хапають тебе при основі й відтягують назад, щось охоплює тебе все щільніше, щільніше, щільніше.

Гумовий джгут.

Ти в Ірландії.

Ти в бійцівському клубі.

Ти на роботі.

Ти де завгодно, тільки не тут.

«Три хвилини!»

Хтось далеко-далеко звідси кричить:

— Ви знаєте правила, містере Дерден. Не прийобуйтеся до бійцівського клубу.

Тепла рука під тобою складена чашечкою. Холодний кінчик ножа. Рука охоплює тебе за тулуб. Терапевтичний фізичний контакт. Час обіймів. Ефір щільно притискають тобі до носа й рота. А потім — нічого, менше ніж нічого. Забуття.

Глава 27

Підірвана мушля моєї вигорілої квартири чорна, мов відкритий космос, зіщулена вночі над маленькими вогнями міста. У вибитих вікнах жовта поліцейська стрічка, що позначає місце злочину, перекручується і зміїться на межі п’ятнадцяти-поверхового урвища.

Прокидаюся на бетонному покритті. Колись тут був кленовий паркет. До вибуху на стінах висіли картини. Тут були шведські меблі. До Тайлера.

Я вдягнений. Засовую руку в кишеню і відчуваю.

Я увесь.

Наляканий, проте неушкоджений.

Підійди до краю покриття — ти на п’ятнадцятому поверсі над парковкою, подивися на вогні міста, на зорі — і тебе нема.