То яке ж завдання, що не вимагає мізків, доручив йому Тайлер, питаю. Є ж хлопці, що тільки й роблять, що варять рис, чи миють миски, чи прибирають сортир. Усенький день. Чи пообіцяв Тайлер Бобові просвітлення, якщо той шістнадцять годин на добу пакуватиме шматки мила?

Великий Боб не каже нічого.

Я йду на роботу. Повертаюся, а Великий Боб досі стоїть. Я всю ніч не спав, а на ранок Великий Боб уже порається в саду.

Перш ніж я йду на роботу, питаю, хто його впустив. Хто доручив це завдання? Він бачив Тайлера? Тайлер був тут минулої ночі?

Великий Боб каже: «Перше правило проекту “Каліцтво” — ти не говориш…»

Я обриваю його на півслові. Ага, кажу. Так, так, так, так, так.

І весь час, що я на роботі, космічні мавпочки розкопують брудний газон навколо будинку й обробляють землю англійською сіллю, щоби знизити кислотність, закопують перегній із загонів на фермах та мішки обрізків волосся з перукарень, щоби відлякати кротів і мишей та підвищити рівень протеїнів у ґрунті.

Будь-коли вночі космічні мавпочки з якихось скотобоєнь удобрюють землю кров’ю та кістковою мукою, щоби підвищити вміст заліза та фосфору відповідно.

Зміни космічних мавпочок саджають базилік, чебрець і салат-латук, пагони ліщини, евкаліпту, декоративного апельсину і м’яти всуміш, мов у калейдоскопі. Кілька трояндових кущів на кожну зелену грядку. А інші зміни ночами при світлі свічок виловлюють і вбивають слимаків і равликів. Ще одна зміна космічних мавпочок відбирає тільки найліпше листя і ягоди ялівцю, щоби зварити натуральний барвник. Живокіст, адже це природний антисептик. Листя фіалки — бо воно лікує від головного болю, та запашну маренку — вона надає милу аромату свіжоскошеної трави.

У кухні — пляшки з вісімдесятипроцентним спиртом для напівпрозорого мила з рожевою геранню та тростиновим цукром чи з пачулями^[32]. Я вкрав пляшку спирту й витратив гроші на особистий похорон та цигарки. Виринає Марла. Базікаємо про рослини. Гуляємо з нею всипаними гравієм стежками між калейдоскопічних грядок садочка, куримо й п’ємо. Розмовляємо про її груди. Говоримо про все, окрім Тайлера Дердена.

І якось у газеті пишуть про те, що зграя чоловіків, убраних у чорне, пронеслася престижним районом міста й салоном престижних автомобілів, ударяючи бейсбольними битами по передніх бамперах машин так, що подушки безпеки спрацьовували, розсипаючись на порох, на тлі виску сигналізацій.

У «Миловарні Пейпер-стрит» інші загони обривають пелюстки троянд, анемонів чи лаванди і складають їх до коробок із очищеним салом — воно всотає їх запах, і мило матиме квітковий аромат.

Марла розповідає мені про рослини.

Троянда, каже Марла, натуральний в’яжучий засіб.

Назви деяких рослин мовби взяті з некрологів — ірис, базилік, рута, розмарин та вербена. Деякі, як-от таволга і калюжниця, аїр та аралія, могли б належати шекспірівським феям. Чемериця із солодкуватим ванільним ароматом. Ліщина, ще одне природне в’яжуче.

Півники, дикий іспанський ірис.

Щоночі ми з Марлою гуляємо садом, доки я остаточно не переконуюся, що цієї ночі Тайлер не повернеться. Позаду нас завжди йде космічна мавпочка, котра старанно підбирає жмутки бальзамника, рути чи м’яти, розтертих Марлою в мене під носом. Викинутий недопалок. Мавпочка граблями розрівнює за собою дорогу, аби стерти всі сліди нашої присутності.

І якось уночі інший гурт невідомих спорснув бензином кожне дерево в міському парку і влаштував маленьку досконалу лісову пожежу. Вікна будинків уздовж вулиці розплавилися від вогню, а припарковані машини осіли на розплавлених шинах — про це писали газети.

Будинок, орендований Тайлером на Пейпер-стрит, видавався живою істотою, вологою всередині, — стільки людей там пітніло і дихало. Там рухалось стільки людей, що рухався сам будинок.

Ще однієї ночі, коли Тайлер не прийшов ночувати, хтось просвердлив банкомати й таксофони, вставив в отвори трубки й шприцом накачав всередину солідолу та ванільного пудингу.

І Тайлера так само ніколи не було вдома, проте за місяць у кількох космічних мавпочок Тайлерові цілунки були випалені на тильній стороні долоні. Тоді ті мавпочки теж щезли, а на ґанку їм на заміну виникли новачки.

Щодня загони людей їхали й поверталися в різних машинах. Ти ніколи не бачив ту саму машину двічі. Одного вечора я почув, як Марла звертається до космічної мавпочки, що виструнчилася на ґанку: «Я хочу побачити Тайлера. Тайлера Дердена. Він живе тут. Я його подруга».

Мавпочка каже: «Мені дуже шкода, але ти надто… — пауза, — надто молода, щоби тренуватися тут».

Марла каже: «Відчепися».

— Окрім того, — продовжує космічна мавпочка, — ти не принесла необхідних речей: двох чорних сорочок, двох пар чорних штанів…

Марла кричить: «Тайлере!»

— Одну пару важкого чорного взуття.

— Тайлере!

— Дві пари чорних шкарпеток і дві пари простої нижньої білизни.

— Тайлер!

Я чую, як грюкнули вхідні двері. Марла не стала чекати три дні.

Зазвичай після роботи я йду додому й готую бутерброд із арахісовим маслом.

Коли я повертаюся додому, одна мавпочка читає щось іншим космічним мавпочкам, що зайняли весь перший поверх: «Ти не чудова й унікальна сніжинка. Ти така сама вмираюча органічна матерія, що й будь-хто інший, а ми всі — частки однієї купи перегною».

Космічна мавпочка продовжує: «Наша культура зробила нас однаковими. Ніхто вже не може вважатися щиро білим, чорним чи заможним. Усі ми хочемо одного. Поодинці ми ніщо».

Читець змовкає, коли я заходжу, щоби зготувати бутерброд, і всі космічні мавпочки поводяться так тихо, наче я тут сам. Я кажу: не переймайтесь. Я вже це читав. Я це набирав.

Можливо, навіть мій бос це читав.

Ми всі — чимала гора сміття, кажу. Уперед. Грайтеся. На мене не зважайте.

Космічні мавпочки сидять тихо весь час, що я готую бутерброди, беру ще одну пляшку горілки й підіймаюся нагору. Позаду чується: «Ти не чудова й унікальна сніжинка».

Я — Розбите Серце Джо, бо Тайлер мене полишив. Бо мій батько мене кинув. О, можна продовжувати й продовжувати.

Часом вечорами, після роботи, я зазираю до бійцівських клубів у підвалі бару чи гаража й питаю, чи не бачили там Тайлера Дердена.

У кожному новому бійцівському клубі хтось, кого я ніколи не бачив, стоїть під єдиною лампочкою посеред темряви, оточений людьми, й читає слова Тайлера.

Перше правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб.

Коли починаються бійки, я відводжу лідера клубу вбік і питаю, чи він не бачив Тайлера. Я з ним живу, кажу, і він давно не з’являвся вдома.

У хлопця розширюються очі, й він питає, чи справді я знаю Тайлера Дердена.

І таке трапляється в більшості нових бійцівських клубів. Так, кажу, ми з Тайлером ліпші кумплі. І раптом усі навколо хочуть потиснути мені руку.

Ці нові хлопці витріщаються на діру в моїй щоці, на почорнілу шкіру обличчя, жовто-зелену там, де вона прилягає до кісток, і вони звуть мене «сер». Ні, сер. Геть зовсім, сер. Ніхто з тих, кого вони знають, ніколи не стрічав Тайлера Дердена. Друзі друзів знали його, і вони заснували це відділення бійцівського клубу.

Тоді вони мені підморгують.

Ніхто з тих, кого вони знають, ніколи не стрічав Тайлера Дердена.

Сер.

Чи це правда, питає кожен. Тайлер Дерден збирає армію? Так кажуть. Тайлер Дерден справді спить лише годину на добу? Ходять чутки, що Тайлер Дерден подорожує, відкриваючи бійцівські клуби по всій країні. І всі хочуть знати, що далі.

Зустрічі проекту «Каліцтво» пересунулися в більші підвали, через те що чисельність кожного Комітету — Підпалів, Насильства, Шкідників, Дезінформації — зростає: все більше людей виростають із бійцівських клубів. У кожного клубу є лідер, та навіть вони не знають, де Тайлер. Він щотижня їм телефонує.

Усі в проекті «Каліцтво» хочуть знати, що далі.

Куди ми йдемо?

На що нам чекати?

Уночі ми з Марлою гуляємо босоніж садком на Пейпер-стрит, кожним кроком здіймаючи запахи шавлії, лимонної вербени та рожевої герані. Чорні сорочки й чорні штані пораються навколо при світлі свічок, підіймаючи листя рослин, щоби вбити равлика чи слимака. Марла питає, що тут відбувається.