Між грудок землі — жмутки волосся. Волосся й лайна. Кісткової муки та крові. Рослини ростуть швидше, ніж їх зрізають космічні мавпочки.

Марла питає: «Що ви збираєтеся робити?»

Як би це сказати…

Серед бруду просвічує сяюча золота плямка, і я нахиляюся, щоби роздивитися, що то є. Я не знаю, що буде далі, кажу Марлі.

Схоже, нас обох кинули.

Краєм ока я бачу, як убрані в чорне космічні мавпочки сновигають зі своїми свічками. Золота плямка в бруді — зуб у золотій коронці. Поруч нього ще два зуби, зі срібними коронками. Це щелепа.

Кажу, ні, я не знаю, що трапиться. І заштовхую один, два, три зуби у бруд, волосся, лайно, кістки й кров — де Марла їх не побачить.

Глава 18

Увечері цієї п’ятниці я заснув на робочому місці.

Я прокинувся сидячи за столом, обличчям на складених руках, дзвонив телефон, а всі пішли. Мені снилося, що дзвонить телефон, тож не було зрозуміло — чи то реальність стала частиною сну, чи мій сон — частиною реальності.

Я відповів: Зобов’язання й Відповідальність. Так зветься мій відділ. Зобов’язання й Відповідальності.

Сонце сідає, а пошматовані грозові хмари розміром з Вайомінг та Японію плинуть у наш бік. Не те щоб на моїй роботі були вікна. Усі зовнішні стіни, від підлоги до стелі, були скляними. Всюди, де я працював, скло від підлоги до стелі. Повсюдно вертикальні штори. І промисловий коротко-ворсовий сірий килим, поцяткований маленькими нагробками там, де комп'ютери підключають до мережі. Повсюдно лабіринт одномісних закутків, відгороджених одне від одного фанерою.

Десь сичить пилосмок.

Мій бос у відпустці. Надіслав мені електронного листа і щез. За два тижні маю підготувати офіційний звіт. Підготувати залу для нарад. Кінці з кінцями позводити. Оновити резюме. Щось таке. Вони готують на мене справу.

Я — Повнісінька Відсутність Подиву Джо.

Я був геть жалюгідним.

Я знімаю слухавку, а там Тайлер, і він каже: «Виходь надвір, на парковці на тебе чекають якісь хлопці».

Питаю, хто вони?

— Вони чекають, — каже Тайлер.

Відчуваю запах бензину на руках.

Тайлер продовжує:

— Вийди на дорогу. Вони на машині. На «кадиллаку».

Я ще сплю.

Тобто я не впевнений, чи Тайлер мені не сниться.

Чи, може, я — сон Тайлера.

Відчуваю запах бензину на руках. Навколо порожньо, тож я підводжуся і йду на парковку.

Один хлоп із бійцівського клубу займається машинами, то він і припаркувався біля бордюру на чиємусь чорному «корніші», і все, що мені лишається, — дивитись на цей величезний чорно-золотий портсигар, що має мене кудись завезти. Той хлоп-механік виходить із машини, каже мені не перейматися: він помінявся номерами з іншою машиною на довготривалій стоянці в аеропорту.

Механік з бійцівського клубу каже, що може завести будь-що. Два звитих дротики з колонки керма. Доторкнись ними одне до одного, і замкнеш соленоїд стартера — машина готова для прогулянки.

Або можеш підібрати код ключа через дилера.

На задньому сидінні — три космічні мавпочки в чорних сорочках і чорних штанях. Не бачу зла. Не чую зла. Не мовлю зла.

Я питаю: то де Тайлер?

Механік з бійцівського клубу стоїть біля відчинених дверцят «кадиллаку», мов особистий водій.

Він високий, кістки та шкіра, нагадує телеграфний стовп.

Кажу, ми з ним зустрінемось?

Межи передніх сидінь на мене чекає святковий торт із незапаленими свічками. Я сідаю. Ми ідемо.

Уже за тиждень відвідувань бійцівського клубу керуєш машиною на максимально допустимій швидкості. Може, кал у тебе другий день чорний від внутрішніх крововиливів, але ти незворушний. Інші машини їдуть навколо тебе. Виструнчуються у хвіст. Водії тобі тицяють факи. Незнайомці ненавидять тебе. Геть нічого особистого. Після бійцівського клубу розслаблюєшся настільки, що тобі стає все одно. Ти навіть радіо не вмикаєш. Може, зламані ребра в тебе розходяться при кожному вдиху. Машини позаду блимають фарами. Сідає помаранчево-золоте сонце.

Механік усередині, за кермом. Святковий торт на сидінні поміж нас.

Жижки сіпає — дивитися на хлопців на штиб нашого механіка в бійцівському клубі. Кістки та шкіра, вони ніколи не здаються. Б’ються, доки їх не перетворять на котлету. Білі — мов занурені в жовтий віск скелети з татуюваннями, чорні — наче в’ялене м'ясо, такі зазвичай тримаються разом, їх можна уявити разом на зібранні «Анонімних наркоманів». Вони ніколи не кажуть: «Стоп!». Ніби вони — сама енергія і рухаються настільки швидко, що втрачають чіткість контурів, ці хлопці відновлюються після чогось. І єдине, що вони можуть обрати, — вид смерті, тож вони хочуть померти в бійці.

Таким хлопцям доводиться битись один з одним.

Ніхто не викличе їх на бій, і вони не можуть битися ні з ким, окрім таких самих засмиканих і худих, із кісток та люті, — бо ніхто інший не погодиться з ними битися.

Ті, хто спостерігає, навіть не кричать підбадьорливо, коли такі, як наш механік, виходять один проти одного.

Усе, що чується, — дихання бійців крізь стиснені зуби, ляскіт рук при спробі затиску, свист та удар, коли кулак періщить і молотить у тонкі порожнисті ребра, затиснені в клінчі. Бачиш, як із хлопців вистрибують м’язи, вени й жили. Їхня шкіра сяє, спітніла, побита і волога, під єдиною лампою.

Минає десять хвилин. П’ятнадцять. Їхній запах, — вони пітніють, і цей запах нагадує аромат смаженого курчати.

Двадцять хвилин бійцівського клубу. Врешті один з них падає.

Після бійки двоє колишніх наркоманів провисять решту ночі один з одним, спорожнілі й усміхнені від важкої бійки.

З часів бійцівського клубу цей механік постійно зависає поруч будинку на Пейпер-стрит. Хоче, щоб я послухав написану ним пісню. Щоби подивився на сколочену ним шпаківню. Він показував мені знімок якоїсь дівчини й питався, чи вона достатньо вродлива, щоби з нею одружитись.

Сидячи на передньому сидінні «корніша», хлоп каже: «Ви бачите, якого торта я приготував для вас? Це я зробив».

Мій день народження не сьогодні.

— Масло трохи протікало крізь кільця, — каже механік, — то я замінив масло й повітряний фільтр.

Перевірив зливний вентиль і відрегулював момент запалювання. Збирається на дощ, то я поміняв і Гуму на двірниках.

Питаю, що планує Тайлер.

Механік відкриває попільничку і втискає підкурювач. Каже: це тест? Ви нас перевіряєте?

Де Тайлер?

— Перше правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб, — каже механік. — А останнє правило проекту «Каліцтво» — ти не ставиш питань.

То що він може тобі сказати?

Він каже:

— Ти маєш зрозуміти, що твій батько був твоєю моделлю Бога.

Позаду нас моя робота й офіс меншають, зменшуються, зменшуються і щезають.

Вдихаю запах бензину з рук.

Механік каже:

— Якщо ти чоловічої статі, християнин і живеш в Америці, твій батько — твоя модель Бога. А якщо ти ніколи не знав свого батька, якщо він утік, чи помер, чи його ніколи нема вдома, то що ти маєш думати про Бога?

Усе це істини Тайлера Дердена. Нашкрябані на клаптиках паперу, коли я спав, і дані мені для набору й копіювання на роботі. Я все це читав. Можливо, навіть мій бос це читав.

— Ти закінчиш тим, — продовжує механік, — що витратиш життя на пошуки батька і Бога.

— Ти маєш врахувати, — каже він, — що Господь, може, не любить тебе. Можливо, Він нас ненавидить. І це не найгірше з того, що може трапитись.

На гадку Тайлера, привернути увагу Бога тим, що ти поганий, краще, ніж не мати жодної уваги. А що коли ненависть Господня ліпше, ніж його байдужість?

Якби ти міг обрати: бути найгіршим ворогом Бога чи ніким, що б ти обрав?

За Тайлером, ми середні сини Господа, без особливого місця в історії та особливої уваги.

Доки ми не здобудемо Його уваги, можемо не сподіватися на вічні муки чи спокуту.

Що гірше: пекло чи ніщо?

Тільки якщо нас зловлять і покарають, ми можемо бути врятованими.