«Ось мета проекту “Каліцтво” — сказав Тайлер, — повне й невідворотне знищення цивілізації».

Що наступне в проекті «Каліцтво», знає лише Тайлер. Друге правило — ти не ставиш питань.

«Не купуйте набоїв, — каже Тайлер Комітету Насильства. — І щоби ви цим не переймалися — так, ви будете вбивати».

Підпали. Насильство. Шкідники й дезинформація.

Без питань. Без питань. Без вибачень і брехні.

П’яте правило проекту «Каліцтво» — ти маєш вірити Тайлеру.

Глава 17

Бос приносить ще один аркуш і кладе його на стіл поруч мого ліктя. Я вже не ношу краватки. Бос одягнув синю, тож, мабуть, сьогодні четвер. З того часу як бос знайшов правила бійцівського клубу, а я припустив, що можу розстріляти його з карабіна, ми з ним не перекидаємося й парою слів на день, а двері до його офісу постійно зачинені. А я ж тільки блазнював.

Або ж я міг подзвонити до відділу перевірок Міністерства транспорту. Існує кріплення переднього сидіння, яке ніколи не тестувалося на зіткнення перед запуском у виробництво.

Якщо знаєш, де шукати, шафи сповнені скелетів.

Доброго ранку, кажу.

Він каже: доброго.

Поруч мого ліктя лежить інший важливий таємний документ, «тільки для моїх очей». Тайлер хотів, щоби я друкував і робив копії. Тиждень тому він кроками підрахував розмір підвалу в орендованому будинку на Пейпер-стрит. Шістдесят п’ять довжин підошви вздовж і сорок — ушир. Тайлер думав уголос.

«Скільки буде шість на сім?»

Сорок два.

«А сорок два на три?»

Сто двадцять шість.

Тайлер дав мені аркуш нотаток і сказав набрати його й зробити сімдесят дві копії.

Нащо стільки?

«Тому що, — сказав Тайлер, — саме стільки осіб можуть спати в підвалі, якщо ми покладемо їх на триповерхові армійські ліжка».

А спорядження? — спитав я.

Тайлер сказав: «Вони не приноситимуть нічого поза списком, і все це має вміститися під матрацом».

Список, знайдений моїм босом у копіювальній машині, лічильник якої все ще стояв на сімдесяти двох копіях, містив:

«Принесення вказаних речей не гарантує допуску до тренувань, але жодна кандидатура не буде розглянута, доки волонтер не прибуде з указаними речами та п’ятьмастами доларів на особистий похорон».

«Кремація невпізнаного тіла коштує триста доларів, — сказав мені Тайлер, — і ціна продовжує зростати. Кожен, хто вмирає без таких грошей, відправляється до анатомічного кабінету».

Ці гроші завжди мають міститись у взутті волонтера, тож навіть якщо він помре, його смерть не обтяжить проект «Каліцтво».

Також волонтер мусить прибути з такими речами:

Дві чорні сорочки.

Двоє чорних штанів.

Одна пара важкого чорного взуття.

Дві пари чорних шкарпеток і дві пари простої чорної білизни.

Одна щільна чорна куртка.

Це враховуючи одяг на волонтері.

Один білий рушник.

Один матрац з армійських поставок.

Одна біла пластикова миска.

Бос усе ще поруч, я беру оригінал і кажу: «Дякую». Бос повертається до свого кабінету, і я повертаюся до роботи — розкладаю пасьянс на комп’ютері.

Після роботи я віддаю Тайлерові копії, так минають дні.

Приходжу на роботу.

Повертаюся додому.

Приходжу на роботу.

Повертаюся додому, а там на ґанку стоїть хлоп. Хлопець біля вхідних дверей із запасною чорною сорочкою і штанями в брунатному паперовому пакеті, і решта необхідного в нього теж є: і білий рушник, і армійський матрац, і пластикова миска лежать на поруччі ґанку. З вікна на східцях ми за ним спостерігаємо, і Тайлер каже мені його відіслати: «Він замолодий».

Хлопець на ґанку — містер янгольське личко, якого я намагався знищити тої ночі, коли Тайлер вигадав проект «Каліцтво». Навіть із синцями під очима й світлим, коротко стриженим волоссям, на його зосередженому личку нема зморщок чи шрамів. Одягни його в сукню і змусь усміхатися — матимеш дівчинку. Містер янгол стоїть навшпиньки біля вхідних дверей, вдивляється прямо в потріскане дерево, — руки по швах, у чорному взутті, чорна сорочка, чорні штани.

«Спекайся його, — каже Тайлер. — Він замолодий».

Я питаю, наскільки замолодий.

«Це не важить, — каже Тайлер, — якщо волонтер молодий, ми кажемо йому, що він занадто молодий. Якщо він товстий, то він надміру жирний. Якщо старий, то застарий. Худий — занадто худий. Білий — надто білий. Чорний — надміру чорний».

Так випробовували волонтерів в буддистських монастирях хрінзна-скільки років, каже Тайлер. Кажеш волонтерові йти геть, і, якщо його рішення остаточне, так що він чекає біля входу без їжі, сховку та заохочення три дні, тоді й тільки тоді він може увійти й почати тренування.

Тож я кажу містеру янголу, що він замолодий, проте в обід він усе ще там. Після обіду я виходжу, б’ю його віником і викидаю речі на вулицю. Згори Тайлер бачить, як я влучаю віником хлопцю по вуху, а коли він лишається незворушним, я відфутболюю його речі в канаву і кричу.

Іди геть, кричу. Ти що, не чув? Ти замолодий. У тебе нічого не вийде, кричу я. Повертайся за кілька років і спробуй знову. Геть. Геть з мого ґанку.

Наступного дня хлоп на місці, й виходить Тайлер. «Вибач», — каже Тайлер; йому шкода, що він сказав про тренування, але хлопець справді надто молодий, і чи не зволить він піти.

Добрий поліцейський — поганий поліцейський.

Я знову кричу на бідного хлопця. За шість годин виходить Тайлер і каже, що йому шкода, проте ні. Хлопець має піти. Тайлер каже, що він викличе поліцію, якщо той не піде.

А хлопець лишається.

Його речі досі в канаві. Вітром паперовий пакет знесло геть.

А хлопець лишається.

На третій день перед дверима стоїть інший волонтер. Містер янгол ще там, і Тайлер спускається і каже йому: «Заходь. Підбери знадвору речі й заходь».

Новенькому Тайлер каже, що йому шкода, але то була помилка. Новенький надміру старий для тренувань, і чи не зволить він піти.

Щодня я ходжу на роботу. Я повертаюся додому, і щодня на ґанку чекають один-два хлопці. Вони не дивляться тобі в очі. Я зачиняю двері й лишаю їх на ґанку. І так щодня, часом хтось із волонтерів іде, але переважно вони стоять, мов прибиті, три дні, доки більшість із сімдесяти двох ліжок, куплених і встановлених нами з Тайлером у підвалі, не заповнюється.

Якось Тайлер дає мені п’ятсот баксів готівкою і каже зберігати їх у взутті. Гроші на мій похорон. Ще одна давня традиція буддистських монастирів.

Я повертаюся з роботи, а дім повен незнайомців, прийнятих Тайлером. Усі вони працюють. Весь перший поверх перетворюється на кухню і на миловарню. Ванна ніколи не буває вільна. Зграйки людей щезають на кілька днів і повертаються із червоними гумовими пакетами рідкого водянистого жиру.

Якось ввечері Тайлер піднімається нагору, де я ховаюся в своїй кімнаті, й каже: «Не чіпай їх. Усі вони знають, що робити. Це частина проекту «Каліцтво». Ніхто з них не знає всього плану, проте кожен із них натренований на ідеальне виконання одного простого завдання».

Правило проекту «Каліцтво» — ти маєш вірити Тайлеру.

Потім Тайлер щез.

Зміни хлопців із проекту «Каліцтво» весь день топлять жир. Я не сплю. Усю ніч я чую, як інші зміни додають луг і нарізають мило, висушують його на декові, тоді запаковують кожен шматок у тканину й ставлять етикетку «Миловарня Пейпер-стрит». Усі, окрім мене, знають, що робити, а Тайлера не буває вдома.

Я кидаюся на стіни, мов миша, що потрапила до годинникового механізму з мовчазними людьми, енергійними, мов натреновані мавпочки, що готують, і працюють, і сплять позмінно. Перемкни важіль. Натисни кнопку. Зміна космічних мавпочок весь день готує їжу, і весь день зміни космічних мавпочок їдять із принесених ними білих пластикових мисок.

Якось вранці я йшов на роботу, а на ґанку, вбраний у чорне взуття, сорочку й штани, стоїть Великий Боб. Питаю його: він бачив Тайлера останнім часом? Це Тайлер сюди його послав?

— Перше правило проекту «Каліцтво», — каже Великий Боб із випростаною спиною і зсунутими підборами, — ти не питаєш про проект «Каліцтво».