Тобі лишається тільки здогадуватися, чи було то пропозицією комітету, котру міг витягнути ти?
Увечері наступного вівторка ти дивитимешся на Комітет Насильства, освітлений єдиною лампою в темному підвалі бійцівського клубу, і продовжуватимеш міркувати: хто скерував тачку у фонтан?
Хто заліз на дах музею мистецтв і стріляв пейнтбольними кулями по скульптурах у дворику, що очікували на своє розміщення?
Хто намалював вишкірену демонську пику на «Неіп Tower»?
Ти можеш уявити, як команда помічників юристів та бухгалтерів, виконуючи завдання по «Неіп Tower», прокрадається в ті самі офіси, в яких вони працюють удень. Можливо, вони трохи хильнули, навіть якщо це проти правил проекту «Каліцтво», використовували електронні ключі там, де мали доступ, і балони з фреоном для вибивання замків, могли вивішуватися, дряпатися цегляним фасадом, зістрибувати, довіряти один одному тримати мотузки, розгойдуватися, ризикуючи миттєво померти в тих самих офісах, у яких відчували, як година за годиною спливає їхнє життя.
Наступного ранку ті самі клерки й помічники бухгалтерів стоятимуть у натовпі із задертими догори акуратно зачесаними головами, невиспані, але тверезі та при краватках, і прислухатимуться до юрби, котра дивуватиметься — хто б міг таке скоїти, а поліція кричатиме на всіх: «Відійдіть будь ласка!» — і вода литиметься з кожного розбитого задимленого величезного ока.
Тайлер сказав мені по секрету, що на зустрічах не трапляється більше чотирьох цікавих ідей, тож твої шанси на отримання завдання, а не порожнього аркуша не вищі за чотири до десяти[31]. У Комітеті Насильства двадцять п’ять хлопців, із Тайлером включно. Кожен отримає завдання: прилюдно програти бійку; і кожен тягне пропозицію.
Цього тижня Тайлер каже їм: «Ідіть і придбайте пістолет».
Він дав хлопцеві телефонного довідника й сказав вирвати оголошення. Передати довідник наступному хлопу. Щоби хлопці не купували зброю і не стріляли в тому самому місці.
«Це, — сказав Тайлер і витяг пістолета з кишені плаща, — зброя, і за два тижні кожен з вас має принести на зустріч пістолета».
«Краще вам заплатити за нього готівкою, — сказав Тайлер. — Наступної зустрічі ви всі обміняєтеся зброєю і заявите, що куплений вами пістолет украдено».
Ніхто нічого не питав. Перше правило проекту «Каліцтво» — ти не ставиш питань.
Тайлер пустив пістолет по руках. Він був настільки важким для своїх розмірів, ніби щось величезне, гору там чи сонце, переплавили, щоб виготовити це. Хлопці з комітету тримали його двома пальцями. Кожен хотів спитати, чи він заряджений, проте друге правило проекту «Каліцтво» — ти не ставиш питань.
Можливо, він був заряджений, може, й ні. Може, нам слід завжди припускати найгірше.
«Пістолет, — сказав Тайлер, — простий і досконалий. Просто натискаєш спусковий гачок».
Третє правило проекту «Каліцтво» — жодних виправдань.
«Спусковий гачок, — продовжує Тайлер, — вивільнює бойок, а бойок б’є по капсулю».
Четверте правило — жодної брехні.
«Вибух виштовхує металеву кулю з відкритого боку набою, а ствол пістолета фокусує вибухову силу і скеровує політ кулі, — каже Тайлер, — мов людину з гармати, мов ракету із шахти, мов вашу сперму в одному напрямку».
Коли Тайлер вигадав проект «Каліцтво», він сказав, що мета проекту безвідносна до інших людей. Йому було все одно, постраждають люди чи ні. Метою було показати кожній особі в проекті, що в них є сила керувати історією. Ми, кожен з нас, можемо керувати світом.
Тайлер вигадав проект «Каліцтво» в бійцівському клубі.
Якось я викликав там новачка. Того суботнього вечора молодий хлопець з обличчям янгола вперше прийшов на бійцівський клуб, і я викликав його на бій. Це правило. Якщо це твоя перша ніч у бійцівському клубі, ти маєш битись. Я це знав і викликав його, бо повернулося безсоння і в мене був настрій знищити щось красиве.
Відколи моє обличчя ніяк не встигає загоїтись, я не зважаю на зовнішній вигляд. Мій бос на роботі питав мене, що я роблю такого, що діра у щоці ніяк не загоїться. Я сказав йому, що коли п’ю каву, то вкладаю до діри два пальці, щоби не протікало.
Існує придушуючий захват, який лишає тобі повітря стільки, аби ти був при тямі, — того вечора я вдарив новачка і бив його вродливе янгольське личко спочатку відбійним молотом кісточок кулака, а потім нижньою частиною долоні — коли вже розбив кісточки об його зуби, що продерлися крізь губи. Тоді хлоп випав із моїх рук шматком м’яса.
Пізніше Тайлер сказав мені, що ніколи не бачив, щоб я аж так ретельно щось знищував. Тої ночі Тайлер зрозумів, що слід або перевести бійцівський клуб на якісно новий рівень, або закрити його.
«Ти був схожим на маніяка, хлопче-психу. Що з тобою трапилось?» — наступного дня спитав мене Тайлер за сніданком.
Я відповів, що почуваюся купою мотлоху і геть не відпочив. Не зловив кайфу. Може, я звик. До бійок може виробитись імунітет, можливо, я потребував руху до чогось більшого.
І того ранку Тайлер вигадав проект «Каліцтво».
Він спитав: із чим я бився насправді?
Те, що Тайлер розповідає про мотлох і рабів історії, — ось як я почувався. Я хотів знищити всю ту красу, якої ніколи не мав. Спалити сельву Амазонії. Викинути хлорофторкарбонати і знищити озоновий шар. Відкрити пускові вентилі цистерн на супертанкерах і злити всю нафту. Я хотів убити всю рибу, яку не міг собі дозволити, і загидити французькі пляжі, яких ніколи не побачу.
Я хотів, щоби весь світ зійшов на дно.
Гамселячи того юнака, я справді хотів випустити кулю межи очі кожній панді на межі вимирання, котра не хоче трахатися, щоби врятувати свій рід, кожному китові й дельфіну, котрі начхали на все і викинулися на берег.
Не сприймай це як знищення. Назви це «скороченням кадрів».
Тисячі років люди трахали, засмічували, завалювали мотлохом цю планету, а тепер історія сподівалася, що я за всіма приберу. Я маю вимити і сплющити консервні банки. І підрахувати кожну краплю зужитої моторної олії.
А зараз я маю оплачувати захоронені ядерні відходи, зариті бензинові цистерни й злиті токсичні помиї, накопичені за покоління до мого народження.
Я тримав личко містера янгола на згині ліктя, мов немовля чи футбольний м’яч, і кулачив його кісточками, гамселив, доки зуби не прорвалися крізь губи. Періщив ліктем, доки він не випав до моїх ніг. Доки не почорніла й витончилася шкіра на його вилицях.
Я хотів вдихати дим.
Птахи й олені — зайва розкіш, а риба має плавати догори черевом.
Я хотів спалити Лувр. Розтрощити толоком еллінський мармур і підтертися «Моною Лізою». Відтепер це мій світ.
Цей світ мій, світ мій, а ці давні люди — мертві.
Того ранку Тайлер вигадав проект «Каліцтво».
Ми хотіли позбавити світ його історії.
Ми снідали в будинку на Пейпер-стрит, і Тайлер сказав: уяви, що ти саджаєш редис і бульбу на п’ятнадцятій лунці полишеного поля для гольфу.
Що полюєш сохатого у вологих лісах навколо руїн «Rockefeller Centre», збираєш молюсків біля кістяка «Space Needle», нахиленого на сорок п’ять градусів. Ми розмалюємо хмарочоси величезними тотемними пиками і вишкірами гоблінів, і щовечора недобитки людства збиратимуться в спорожнілих зоопарках, щоби зачинитися в клітках від ведмедів, і великих кішок, і вовків, що вночі спостерігатимуть за нами ззовні решіток.
«Перероблення відходів і обмеження швидкості — лайно собаче, — каже Тайлер. — Це те саме, що кидати курити на смертнім ложі».
Проект «Каліцтво» врятує світ. Культурний льодовиковий період. Заздалегідь викликані темні віки. Проект «Каліцтво» змусить людство піти у сплячку, відпочити стільки, щоби Земля відновилася.
«Ти узаконюєш анархію, — каже Тайлер. — Сам побачиш».
Так само як бійцівський клуб чинить із клерками й маминими синками, проект «Каліцтво» зламає цивілізацію, щоб ми зробили щось ліпше з цього світу.
«Уяви, — каже Тайлер, — вистежувати лося повз вітрини супермаркету межи смердючих вішалок із зогнилими сукнями і смокінгами; носити шкіряний одяг, який прослужить тобі все життя, і дертися товстими ліанами кудзу по “Sears Tower”. Джек і бобове стебло, ти видерешся вище рівня вологих лісів, і повітря буде настільки чистим, що ти розгледиш, як маленькі фігурки мелють зерно і розкладають пасма оленини для в’ялення на порожній автостоянці чи на закинутій суперавто-страді, що вісьмома смугами під серпневим сонцем пролягла на тисячі миль».
