У Чикаго Дорі Ґолдман заламувала руки:

— Летиш назад? Люба, чому ти летиш назад? Ти ж щойно приїхала.

У Ладлоу Джад Крендал сидів біля вікна, палив, пив пиво та незворушно гортав у голові пам’ятний альбом свого минулого, чекаючи на Луїсове повернення. Рано чи пізно він прийде додому, як Лессі[143] в тому старому фільмі. Були й інші шляхи до «Кладвишча домажніх тварин» і того місця за ним, та Луїс про них не знав. Якщо він все ж таки наважиться те зробити, йому доведеться спершу об’явитися на власному ґанку.

Не знаючи про всі ці події, схожий на надповільну кулю, котру турбує, де вона буде, а не де вона є, Луїс сидів перед телевізором «ГоДжо»[144]. Він ніколи не бачив цих програм, але добре знав якість їхнього гумору: чорна родина, біла родина, маленькі діти, розумніші за багатьох дорослих, з якими вони живуть, самотня жінка, заміжня жінка. Троє дівчат-детективів, котрі ведуть розслідування тільки в тісних топах з бретельками на шиї. Він дивився все підряд, сидів на стільці «ГоДжо» та постійно позирав крізь вікно на вітряну ніч.

Коли об одинадцятій почалися новини, Луїс вимкнув телевізор і заходився здійснювати задумане. Можливо, тої миті він знову бачив, як Ґейджева кепка лежить на землі, вся залита кров’ю. Холод знову пронизав його, сильніше, ніж будь-коли, але щось іще ховалося за цим: ледь теплі вуглинки запалу, пристрасті, а можливо, навіть хоті. Байдуже. Це зігріло його і допомогло протистояти вітру. Коли Луїс заводив мотор «Хонди», то подумав, що Джад справді мав рацію, коли казав, що влада того місця зростає. Він і справді відчував це. Щось вело його, ба навіть штовхало вперед, і він ставив собі тільки одне запитання: чи може він зупинитися? Навіть якщо захоче, чи зможе він зупинитися?

— Ти хочеш зробити що? — перепитала Дорі. — Рейчел… ти змучена… Тобі треба поспати…

Рейчел лише похитала головою. Вона не могла пояснити матері, чому мала повернутися. Це почуття здійнялося в ній так, як здіймається вітер: спершу — легке, ледь вловиме хвилювання трав; тоді повітря починає тремтіти та розгойдуватися, руйнуючи рештки спокою; шквали — все лютіші — виспівують моторошну пісню поміж карнизами, а тоді вони беруться розхитувати будинок, і ти не встигаєш збагнути, що це вже справжній ураган і, коли вітрюган й далі дужчатиме, все на світі розсиплеться вщент.

У Чикаго була шоста вечора. У цю мить у Бенгорі Луїс поїдав велику прісну вечерю. Рейчел та Еллі тільки трохи торкнулися своїх наїдків. Піднімаючи погляд від тарілки, Рейчел щораз наштовхувалася на втуплений у неї погляд темних очей доньки. Здавалося, дівчинка запитувала, що Рейчел збирається робити, якщо татка спіткало лихо, і чи збирається вона взагалі щось робити.

Жінка нетерпляче чекала, що Джад зателефонує та скаже, що Луїс повернувся додому. І коли пролунав дзвінок, Рейчел аж підскочила, а Еллі ледь не розлила молоко — та це була лишень якась пані з брідж-клубу Дорі, котра цікавилася, як та дісталася додому.

Вони пили каву, коли Рейчел різко відклала серветку та промовила:

— Тату… Мамо… Вибачте. Але я маю повернутися додому. Якщо мені вдасться знайти квиток, полечу прямо сьогодні.

Батько й мати витріщилися на неї, а Еллі заплющила очі, і на обличчі маленької дівчинки з’явився такий дорослий вираз полегшення, що він міг би здаватися смішним — якби її шкіра не була такою вощаною та змертвілою.

Вони нічого не розуміли, а Рейчел і поготів не могла пояснити, як ці легесенькі пориви вітру — такі слабкі, що ледь-ледь можуть схвилювати трави, — здатні поступово дужчати, аж доки не зруйнують будівлю на металевому каркасі. Вона не вірила, що Еллі могла десь почути новини про смерть Віктора Паскоу та потім сублімувати їх у підсвідомості.

— Рейчел. Люба, — батько говорив м’яко та повільно, неначе вона перебувала в стані тихої, але небезпечної істерії. — Це все реакція на смерть сина. Ви з Еллі обидві дуже чутливо на неї реагуєте, та хіба ж вам можна дорікати за це? Але ти тільки зашкодиш собі, якщо спробуєш…

Рейчел промовчала. Вона пішла до телефону в холі, знайшла рубрику «АВІАЛІНІЇ» на «Жовтих сторінках» і набрала номер «Дельти». Тим часом Дорі стояла біля неї і казала, що треба все обдумати, обговорити, скласти список… а за нею стояла Еллі, і хоч її обличчя все ще було почорнілим від горя, очі дівчинки світилися надією та вселяли в Рейчел сміливість.

— Авіалінії «Дельта», — жваво озвався голос на тому кінці дроту. — Мене звати Кім. Чи можу я вам допомогти?

— Сподіваюся, що так, — відповіла Рейчел. — Мені дуже потрібно потрапити сьогодні з Чикаго до Бенгора. Боюся, це… це справді терміново. Чи могли б ви перевірити наявність квитків?

— Так, мем, але часу обмаль, — у голосі оператора вчувався сумнів.

— Перевірте, будь ласка, — сказала Рейчел, і її голос трохи затремтів. — Я чекатиму.

— Добре, мем. Будь ласка, не кладіть слухавку, — лінія вмить виповнилася м’якою тишею.

Рейчел заплющила очі, та за мить відчула, як прохолодна долонька торкнулася її руки. Вона розплющила очі та побачила, що Еллі підійшла до неї. Ірвін та Дорі стояли поруч, розмовляючи та дивлячись на них. «Так дивляться на тих, кого підозрюють у божевіллі», — втомлено подумала Рейчел. Вона якось видавила посмішку для Еллі.

— Не дозволяй їм спинити тебе, мамо, — промовила Еллі низьким голосом. — Будь ласка.

— У жодному разі, сестричко, — сказала Рейчел і раптом здригнулася — вони так називали дочку, коли з’явився Ґейдж, але ж тепер вона більше нікому не була сестричкою, правда ж?

— Дякую, — відповіла дівчинка.

— Це дуже важливо, так?

Еллі кивнула.

— Люба, я вірю, що так і є. Та ти б мені дуже допомогла, якби розповіла трохи більше. Це був просто сон?

— Ні, — заперечила Еллі. — Це… це все ще відбувається. Воно пронизує мене. Хіба ти не відчуваєш, мамо? Це ж як…

— Як вітер.

Еллі тривожно зітхнула.

— Але ти не знаєш, що це було? Ти більше нічого не пам’ятаєш про свій сон?

Донька глибоко задумалася, та лише сумно похитала головою.

— Татко. Черч. І Ґейдж. Це все, що я пам’ятаю. Але я не пам’ятаю, чому вони зібралися всі разом, мамо!

Рейчел міцно її обійняла.

— Усе буде гаразд, — сказала вона, та камінь з її душі зовсім не спав.

— Доброго вечора, мем, — у слухавці пролунав голос оператора.

— Так? — Рейчел іще сильніше вчепилася в Еллі та телефон.

— Гадаю, вас таки можна доставити до Бенгора, мем. Та боюся, буде це пізньої ночі.

— Не має значення, — відказала Рейчел.

— Ви маєте ручку? Маршрут складний.

— Так, занотовую. — Вона витягла недогризок олівця з шухляди. Там же знайшла конверт, на задньому боці якого можна було писати.

Рейчел уважно слухала та все записувала. Коли оператор авіаліній закінчила, Рейчел слабко посміхнулася та зігнула великий і вказівний пальці в букву О, щоб показати Еллі, що все буде гаразд. «Можливо, буде гаразд», — уточнила подумки вона. Деякі пересадки виглядали дуже, дуже щільними… особливо в Бостоні.

— Будь ласка, забронюйте все, — попросила Рейчел. — І дякую вам.

Кім записала ім’я Рейчел та номер її кредитної картки. Нарешті Рейчел поклала слухавку — втомлено, але з полегшенням.

— Тату, відвезеш мене до аеропорту?

— Гадаю, мені варто сказати ні, — сказав Ґолдман. — Гадаю, саме я маю покласти край всьому цьому божевіллю.

— Ти не посмієш! — пронизливо закричала Еллі. — Це не божевілля! Ні!

Ґолдман моргнув і відступив назад під тиском цього маленького, але дуже лютого спалаху.

— Відвези її, Ірвіне, — спокійно промовила Дорі в німій тиші. — Я також починаю хвилюватися. Мені буде краще, якщо я знатиму, що з Луїсом усе гаразд.

Ґолдман витріщився на дружину та врешті повернувся до Рейчел.