— Якщо ти хочеш саме цього, я відвезу тебе, — сказав він. — Я… Рейчел, якщо ти хочеш, я можу поїхати з тобою.
Рейчел похитала головою.
— Дякую, тату, але я забронювала останні місця. Неначе сам Бог зберіг їх для мене.
Ірвін Ґолдман зітхнув. У цю мить він виглядав дуже старим, і Рейчел спало на думку, що її батько дуже схожий на Джада Крендала.
— Ти ще маєш час спакувати валізу, якщо хочеш, — запропонував він. — Ми будемо в аеропорту за сорок хвилин, якщо я гнатиму так швидко, як тоді, коли тільки одружився з твоєю матір’ю. Знайди її дорожню сумку, Дорі.
— Мамо, — гукнула Еллі. Рейчел повернулася до неї. На обличчі дівчинки виступив легкий піт.
— Що, сонечку?
— Будь обережною, мамо.
49
На тлі захмареного неба дерева бовваніли всього-на-всього розмитими тінями. Їх лише злегка освітлювали вогні аеропорту, що був поблизу. Луїс припаркував машину на Мейсон-стрит, з якою межував південний бік «Привітного краєвиду». Сильний вітер заледве не виламував дверцята авто. Луїсові довелося з силою надавити на них, щоб зачинити. Буревій смикав чоловіка за куртку, коли Луїс відчинив багажник і дістав шматок брезенту, в який було загорнуто інструменти. Чоловік перебував у відрізку темряви між двома ліхтарями. Він стояв на бордюрі з клунком у руках і уважно подивився на дорогу, перш ніж іти до кованої огорожі, котра окреслювала територію цвинтаря. Луїс не хотів, аби його бачили, він остерігався навіть тих, хто, побіжно зиркнувши в його бік, забув би за мить про дивного незнайомця. Поруч з Луїсом безперервно скрипіли на вітрі гілки старого в’яза, що скидалося на стогін жертви лінчування. Боже, він так боявся. Попереду в нього зовсім не пекельна робота, ні — робота на нього чекала просто скажена.
Жодної машини. По всій Мейсон-стрит стояли ліхтарі. Вони кидали рівні світлі кола на тротуар, яким удень після уроків у Фермуйзькій середній школі хлопці ганяли на великах, а дівчата стрибали на скакалках і грали в «класи». Ніхто і ніколи не помічав цвинтаря, за винятком хіба що Гелловіну, коли це місце набувало особливого шарму. Тоді вони наважувалися перетнути вулицю та повісити паперові скелети на високу огорожу. Усі вони реготали зі старих жартів: Це найпопулярніше місце в місті. Люди просто вмирають, як хочуть потрапити сюди. Чому не можна сміятися на цвинтарях? Бо тут у всіх покійницький настрій.
— Ґейдж, — пробурмотів Луїс. Ґейдж був тут, за тією кованою огорожею, несправедливо ув’язнений під товщею темної землі, і це був не жарт. «Ґейдже, я тебе звідти витягну, — думав він. — Витягну тебе, синку. Витягну або помру».
Луїс перетнув вулицю з важким клунком у руках, ступив на бордюр, знову роззирнувся навколо та перекинув інструменти через огорожу. З тихим дзенькотом вони впали на землю. Витерши руки, Луїс пішов геть. Він подумки відзначив це місце. Навіть якщо він раптом забуде, де це було, все, що йому треба буде зробити, це пройти вздовж огорожі до місця навпроти свого «Цівіка».
Але чи будуть ворота відчинені так пізно?
Він спустився по Мейсон-стрит. Вітер переслідував його, наступаючи на п’яти. Рухливі тіні танцювали і викривлювалися на проїжджій частині дороги. Луїс повернув на Плезант-стрит, все ще ідучи повз огорожу. Вогні машини освітили вулицю, і чоловік спинився на мить біля великого в’яза. Це не була поліцейська машина, лише фургончик, що повернув на Гамонд-стрит і, мабуть, посунув до платного шосе. Коли машина зникла з поля зору, Луїс пішов далі.
Звісно, вони будуть незамкненими. Так має бути.
Він дістався воріт, форма яких у мерехтливому світлі вуличних ліхтарів нагадувала обриси храму — тонкі й величні. Луїс смикнув за клямку.
Замкнено.
Ти, тупоголовий, звісно, тут замкнено. Невже ти думав, що цвинтар, розташований у межах американського міста, хтось залишатиме відчиненим після одинадцятої вечора? Бути такого не може, друже мій. І що ти тепер робитимеш?
Тепер йому доведеться перелазити через огорожу та сподіватися, що ніхто не відірветься від «Шоу Джоні Карсона»[145] достатньо надовго, аби помітити, як він дряпається по залізних закрутках угору, як найстаріша та найповільніша дитина у світі.
— Чуєте, поліція? Щойно я бачив, як найстаріша та найповільніша дитина у світі намагалася пролізти на цвинтар «Привітний краєвид». Схоже, що вона аж вмирала, так хотіла туди потрапити. Ага, це смертельно важлива справа. Жартую? Що ви, я вбивче серйозний. Може б, ви розкопали, що тут і до чого.
Луїс пішов далі по Плезант-стрит і повернув праворуч на наступному перехресті. Ліс кованого заліза безжально простягався перед ним. Холоднющий вітер заморожував краплі поту на його лобі та скронях. У світлі ліхтарів його тінь то густішала, то блідла. Луїс постійно зиркав на огорожу, але тільки тепер спинився і справді подивився на неї.
Малий, ти що, збираєшся перелізти через це? Не сміши мене.
Луїс Крід був доволі високим чоловіком, більше шести футів зросту, але паркан був футів дев’ять заввишки, а кожна залізна паля завершувалася декоративним стрілоподібним наконечником. Декоративним до того самого моменту, поки ти з усіма своїми двома сотнями фунтів не нахромишся на нього яйцями. Тоді ти вже будеш поросям на рожні, верещатимеш, аж доки хтось не подзвонить копам і вони, стягнувши на землю, не відправлять тебе до лікарні.
Піт стікав по спині, приклеюючи сорочку до тіла. Скрізь було тихо, хіба що десь там глухо гуділи машини на Гамонд-стрит.
Має бути спосіб потрапити туди.
Має бути.
Годі, Луїсе, поглянь в очі фактам. Ти, може, й збожеволів, але не настільки. Може, ти і видряпаєшся нагору, але треба бути грьобаним гімнастом, аби перемахнути на той бік, не нахромившись на палі. А навіть якщо тобі все вдасться, то як повернешся назад з тілом Ґейджа на руках?
Луїс продовжив іти, переймаючись, що він лише кружляє навколо цвинтаря, але не робить нічого конструктивного.
Чудово, ось і відповідь. Я зараз просто повернуся додому в Ладлоу та приїду сюди завтра пізнього пообіддя. Я пройду на цвинтар близько четвертої, знайду місце, де можна було б сховатися до півночі. Іншими словами, я відкладу до завтра те, про що мені мало б вистачити розуму подумати сьогодні.
Геніально, Луїсе, Свамі ти Великий[146]… а що, скажи на милість, робити з клунком, який ти швиргонув на цвинтар? Кайло, лопата, ліхтарик… можна було не паритися і тупо написати великими літерами на кожному грьобаному інструменті «ЗНАРЯДДЯ ДЛЯ РОЗГРАБУНКУ МОГИЛ».
Вони лежать у кущах. Хто, в біса, полізе туди?
У принципі, це мало сенс. Але в цьому не було жодної потреби: серцем Луїс чітко та беззаперечно відчував, що завтра сюди не повернеться. Якщо він не зробить цього сьогодні, то не зробить ніколи. Він більше ніколи не зможе прилипнути до цієї смоли божевілля. Тільки зараз була та мить, коли він міг зробити це.
Будинки з іншого боку вулиці світилися жовтими квадратами в пітьмі. Раз чи двічі він помічав сині відблиски чорно-білих телевізорів, а поглянувши крізь огорожу, побачив, що могили тут старіші, з м’якими заокругленими краями, похилені в різні боки. Вони не один десяток років нагрівалися і замерзали під впливом погоди.
Попереду був ще один знак «Стоп» і поворот, який вивів би Луїса на вулицю, паралельну Мейсон-стрит, з якої він починав. А коли він прийде знов на початок, що тоді робитиме? Візьме двісті баксів і піде на друге коло? А може, визнає поразку?
Знову машина з ввімкненими фарами. Луїс іще раз сховався за якимось деревом. Ця машина їхала дуже повільно. За мить з пасажирського сидіння з’явився прожектор, і білий промінь затанцював на цвинтарній огорожі. Серце в Луїсових грудях шалено закалатало. Поліцейська машина стежила за цвинтарем.