Тоді Стів рушив уперед звивистою стежкою, лишаючи пожежу позаду. Він добряче спітнів, поки добіг до лісу, де затінок дерев подарував йому блаженну прохолоду. Ліс повнився п’янкими пахощами сосни та ялини, живиці та кори.

Вступивши у лісові володіння, Стів, сам не знаючи чому, кинувся бігти. Він не розумів, чому його серце так калатає у грудях. Нерівне дихання зі свистом виривалося з легень. Він готовий був і далі бігти вниз схилом — стежина була охайною і зручною, — як натрапив на чудернацьку арку, яка вінчала вхід на «Кладвишче домажніх тварин». Гострий, пекучий біль пронизував його правий бік, якраз навпроти ліктя.

Краєм ока він бачив концентричні кола могил — розчавлені бляшанки, уламки дощок і кам’яні брили. Однак вдивлявся він у точку по той бік затишної галявини. Він дивився на Луїса, який впевнено ліз на бурелом і, здавалося, безстрашно кидав виклик земному тяжінню. Крок за кроком, Луїс піднімався по схилу бурелому та навіть не дивився вниз — наче загіпнотизований або сновида. Стів розгледів, що в руках Луїс тримав великий білий згорток. З такої відстані помилитися було неможливо — у простирадло загорнуто тіло. З-під білого савану виднілася нога, взута у чорний черевик на низькому підборі. І Стів збагнув — ще й так чітко, що його ледь не знудило, — що Луїс ніс тіло Рейчел.

Луїсове волосся побіліло.

— Луїсе! — гукнув Стів.

Чоловік ні на мить не завагався, не спинився. Він досяг вершини бурелому і вже почав було спускалися на той бік.

«Він впаде, — розгублено подумав Стів. — Він і так грьобаний щасливчик, що видерся туди, та зараз він впаде, і якщо поламає тільки ноги, то…»

Але Луїс не впав. Він спустився по той бік бурелому, на мить зник з поля зору Стіва та знову виринув на стежці в глушині.

— Луїсе! — знову заволав Стів.

Цього разу той спинився і озирнувся.

Від побаченого у Стіва відняло мову. Навіть якщо закрити очі на посивіле волосся, у Луїса було обличчя дуже-дуже старого чоловіка.

Спершу на лиці Луїса не було жодних ознак впізнавання. Воно з’являлося поступово, неначе хтось повільно вмикав реостат у його голові. Його рот нервово сіпався. І тут Стів збагнув, що Луїс намагається посміхнутися.

— Стіве, — промовив Луїс надтріснутим, непевним голосом. — Привіт, Стіве. Я хочу поховати її. Гадаю, доведеться робити це голіруч. Мабуть, до самого вечора. Земля там дуже кам’яниста. Ти не допоможеш мені?

Стів розтулив рота, та жодне слово не вилетіло з його горла. Попри весь свій жах і шок, він хотів допомогти Луїсові. Чомусь тут, у затінку лісів, це видавалося дуже правильним. Дуже природнім.

— Луїсе, — врешті прохрипів він. — Що трапилося? Заради Бога, що трапилося? Вона… Вона загинула в пожежі?

— Я надто довго чекав з Ґейджем, — вів далі Луїс. — Щось вселилося в нього, бо я надто довго чекав. Та з Рейчел буде все інакше, Стіве, я знаю.

Він трохи похитувався, і Стів зрозумів, що Луїс збожеволів, — це було очевидно. Луїс був божевільним і смертельно втомленим. Однак змучену свідомість Стіва чомусь непокоїло тільки фізичне виснаження друга.

— Я б не відмовився від допомоги, — мовив Луїс.

— Луїсе, навіть якби я хотів тобі допомогти, то все одно не зміг би перелізти через цю купу дерев.

— Зміг би, — відповів Луїс. — Просто йди прямо та не дивися вниз. Ось і весь секрет, Стіве.

А тоді він повернувся і пішов у глиб лісу, і як би Стів не кликав його, не озирався. Ще якусь мить Стів бачив, як поміж дерев майоріла біла пляма простирадла. Потім і вона зникла.

Стів підбіг до бурелому та почав дертися на нього — спершу повз, допомагаючи собі руками, а потім і зовсім зіп’явся на ноги. Варто було випростатися, як хвиля дикої, шаленої радості накрила його з головою, наче він вдихнув на повні груди чистого кисню. Він вірив, що зможе зробити це — і зробив! Рухаючись швидко та впевнено, він досягнув вершини. Стоячи там і хитаючись, він дивився, як Луїс простує стежиною — стежиною, яка продовжується по той бік бурелому.

Луїс обернувся і глянув на Стіва. На руках він тримав дружину, загорнуту в криваве простирадло.

— Ти можеш почути звуки, — сказав Луїс. — Звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно.

— Луїсе…

Але Луїс уже пішов далі.

Певної миті Стів уже збирався рушити за ним — він був дуже, дуже близьким до цього.

Я можу допомогти йому, якщо він цього хоче… і так, я хочу допомогти йому. Це правда, бо тут відбувається куди більше, ніж здається на перший погляд, і я хочу дізнатися. Здається, це дуже… дуже важливо. Там криється загадка. Таємниця.

Раптом гілка тріснула у нього під ногами. Різкий і сухий тріск — наче постріл зі стартового пістолета. Він раптом усвідомив, де був, і що саме робив. Страх заповнив усе його єство, до болю стискаючи нутрощі; руки витягнулися в різні боки, щоб хоч трохи втримати рівновагу, язик став липким, а на обличчі застигла гримаса абсолютного жаху — як у людини, яка прокидається і бачить, що уві сні залізла на карниз хмарочоса.

Вона мертва, і, гадаю, саме Луїс її і вбив, Луїс збожеволів, остаточно збожеволів, але…

Але тут було щось іще, страшніше за божевілля — набагато страшніше. Наче там, у глибині лісу, лежав велетенський магніт, який вабить до себе. Воно кликало, тягнуло його до того місця, куди Луїс ніс Рейчел.

Ходімо, прогуляйся стежиною… прогуляйся і побачиш, куди вона тебе приведе. Нам є що показати тобі, Стіверіно. Тобі ніколи не розповідали про таке в атеїстичному гуртку в Лейк Форесті.

Раптом поклик того місця змовк у його свідомості — можливо, тому, що сьогодні йому й так було чим поживитися, от воно і втратило інтерес до нього. Стів зробив два непевні, хиткі кроки назад, щоб спуститися по цей бік бурелому. Гілки покотилися вниз зі страшним грюкотом, і його нога застрягла між мертвими деревами. Гострі галузки здерли з нього кросівок і боляче подряпали гомілку, коли він виривався на волю. Стів упав прямо на «Кладвишче домажніх тварин», ледь-ледь уникнувши зіткнення з уламком ящика з-під апельсинів, який міг би за виграшки продірявити йому живота.

Він підвівся, здивовано роззираючись довкола та намагаючись зрозуміти, що з ним сталося… і чи сталося щось взагалі. Усе видавалося йому химерним сном.

І тут з глибини лісу за буреломом, таким зеленим, що він видавався моторошним і темним навіть у сонячні дні, пролунав низький, надтріснутий сміх. Цей звук заполонив усе. Стів навіть уявити собі не міг, яка ж істота може так реготати.

Він так і побіг в одному черевикові, з диким бажанням закричати, проте не міг. Він не залишав спроб закричати, навіть коли досяг Луїсового будинку, коли заводив свій мотоцикл, коли виїжджав на трасу № 15. Він ледь не врізався в пожежну машину, що їхала з Брюера. Під шоломом у нього волосся стояло дибки.

А коли Стів повернувся до своєї квартири в Ороно, то взагалі не міг чітко пригадати своєї поїздки до Ладлоу. Зателефонував на роботу сказати, що хворіє, випив пігулку та пішов спати.

Стів Мастертон ніколи не згадував про той день… тільки в глибоких снах, які приходять вдосвіта. У цих снах він відчував, як щось велике тягнеться до нього і вже от-от торкнеться його, схопить… та в останню мить забирає свою нелюдську руку.

Щось із великими жовтими очима, які блимають, наче тьмяні ліхтарі.

А часом Стів прокидався глупої ночі з божевільним криком, широко розплющеними очима та дивною думкою: «Ти думаєш, що кричиш, але то лише кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно».

Він не знав, не міг пригадати, звідки взялася ця думка. Та наступного року знайшов собі роботу в іншому кутку країни, у Сент-Луїсі.

І ніколи, від останньої зустрічі з Луїсом Крідом і до переїзду на Середній Захід, Стів не приїжджав у містечко Ладлоу.

Того дня поліція приїхала пізно ввечері. Вони поставили кілька запитань, але не озвучили жодних підозр. Попіл був все ще гарячим; його досі ніхто не розгріб. Він відповів на запитання. Копи, здається, були задоволені. Вони говорили надворі, тож не дивно, що він був у капелюсі. Так було краще. Якби вони побачили його сиве волосся, питань би побільшало. А це могло б мати погані наслідки. Він надягнув свої садові рукавички, і так теж було краще. Руки в нього були збиті в кров.