— Дивися, Ґейдже, як він летить, — кричав Луїс, сміючись.

Ґейдж відхилився назад так сильно, що міг упасти на спину будь-якої миті. Широка посмішка з’явилася на його личку. Він спостерігав за змієм.

Луїс трохи розслабився і наказав Ґейджу тримати його за руку. Малюк навіть не роззирнувся. Він прикипів поглядом до змія, який коливався і танцював на хвилях вітру і відкидав тінь на поле.

Луїс двічі обмотав шпагат навколо Ґейджевої руки, і той тепер здивовано зиркав, як щось сильно смикало його і тягнуло.

— Со? — спитав він.

— Тепер ти керуєш ним, — пояснив Луїс. — Ти тепер маєш цяцьку, сину мій. Це твій змій.

— Геж кеує жмієм? — Це не було запитанням до батька, малий переконував сам себе. Він смикнув, щоб перевірити — змій у небі кивнув. Хлопчик потягнув мотузку сильніше, і змій пішов униз. Луїс з сином розсміялися. Ґейдж простягнув навпомацки вільну руку, і Луїс схопив його. Так вони і стояли разом посеред поля, видивляючись «Стерв’ятника».

Була одна мить, пов’язана з сином, яку Луїс завжди пам’ятав. Як тоді, коли він на секунду став повітряним змієм, так і тепер він став Ґейджем. Він зменшився, щоб опинитися в маленькому будиночку Ґейджа і визирнути крізь мініатюрні віконечка, які були очима його сина. Визирнути у світ, який був величезним і яскравим, світ, де поле місіс Вінстон було таким же великим, як і Бонневільське озеро, над яким пролітав зараз повітряний змій. Шпагат тремтів у його пальцях, немов живий, а вітер кружляв навколо і куйовдив волосся.

— Жмій летить! — закричав Ґейдж батькові, і Луїс обхопив сина за плече і поцілував його в щоку, яку вітер залив червоною барвою. — Я люблю тебе, Ґейдже. — Це було тільки між ними двома, і це було правильно.

І Ґейдж, якому залишилося жити не більше двох місяців, радісно, пронизливо верещав:

— Жмій летить! Татку, жмій летить!

Вони все ще запускали повітряного змія, коли повернулися Рейчел і Еллі. Вони запустили його так високо, що шпагат майже весь розмотався й обличчя «Стерв’ятника» загубилося; виднівся тільки маленький чорний силует у небі.

Луїс радий був їх обох бачити і навіть заревів від сміху, коли Еллі майже миттєво впустила шпагат і побігла по сухій траві, ловлячи його, перекидаючись і намагаючись розплутати. Та з їхнім поверненням дещо трохи змінилося, і він не сильно жалкував, коли хвилин за двадцять Рейчел сказала, що Ґейджу досить бігати на вітрі. Дружина боялася, що Ґейдж знову щось підхопить. Вони повернули змія на землю: той воював за кожен оберт котушки, але врешті здався. Луїс склав його. Чорні крила, налиті кров’ю, вибалушені очі й решта штук знову були заховані в коморі.

Того вечора Ґейдж з’їв гігантську порцію хотдогів з бобами, і, коли Рейчел перевдягала його в піжаму, Луїс відвів Еллі вбік і серйозно з нею поговорив щодо розкиданих повсюди кульок. За інших обставин він, можливо, закінчив би розмову, просто нагримавши на дочку, бо та зазвичай, коли її сварили за шкоду, поводилася вкрай зарозуміло. Так вона захищалася від критики, але не могла захиститися від розлюченого Луїса, який часом дуже втомлювався. Та цього вечора літаючий змій підтримував його в доброму настрої, а Еллі проявила свідомість. Вона погодилася уважніше слідкувати за своїми речами і побігла дивитися телевізор до восьмої тридцять — це була її суботня привілегія.

«Що ж, це вирішено, якось воно все налагодиться», — подумав Луїс, не знаючи, що кульки насправді не були великою проблемою, та й вірус проблемою теж не був. Він забув, що головною проблемою стане величезна вантажівка «Орінко», що дорога принесе біду, як і попереджав їх Джад Крендал у день приїзду минулого серпня.

Тої ночі він піднявся нагору за п’ятнадцять хвилин після того, як Ґейджа вклали спати. Він побачив, що син ще не спить, а тихенько допиває свою останню пляшечку молока, зосереджено дивлячись на стелю.

Луїс узяв Ґейджа за ніжку, підняв її і поцілував:

— На добраніч, Ґейдже!

— Жмій летить, татку, — сказав Ґейдж.

— А він таки літав, правда? — Луїс відчув, як без жодної на те причини на очах у нього виступили сльози. — Високо, аж до неба.

— Жмій летить! — крикнув Ґейдж. — Аз до неба.

Він перевернувся на один бік, заплющив очі і заснув. Ось так просто.

Луїс уже виходив у коридор, коли раптом озирнувся і побачив зелені, позбавлені тіла очі, що пильно стежили за ним з Ґейджевої шафи. Раніше зачинені дверцята тепер були прочинені настіж. Серце підскочило Луїсові до горла, вуста скривилися й опустилися в огидній гримасі.

Він відкрив шафу, думаючи (Зельда! Це Зельда сидить у коморі. Її чорний язик звисає із зогнилого рота), що це був лише Черч. Він сидів на одній з полиць і, побачивши Луїса, вигнув спину, як кіт на гелловінських картинках. Котисько зашипів на Луїса, паща його привідкрилася, оголюючи ряди маленьких гострих зубів.

— Забирайся звідси, — прошепотів Луїс.

Кіт знову зашипів. З місця він не зрушив.

— Ану геть, кому сказав! — Він схопив перше, що потрапило під руку в коробці з Ґейджевими іграшками, — яскравий пластмасовий потяг «Чугу-чугу-чо»[109], який у тьмяному світлі здавався кольору засохлої крові. Луїс замахнувся на Черча — той продовжував шипіти, але навіть не поворушився.

І тут раптово, несподівано навіть для самого себе, Луїс пожбурив іграшкою в кота. Він не розважався, не грався, він вклав у кидок всю свою силу, всю свою ненависть і весь свій страх також. Страх перед істотою, яка ховалася в шафі його сина і відмовлялася йти геть, так, наче мала право тут бути. Локомотив поцілив чітко у кота. Черч пронизливо нявкнув і кинувся геть зі своєю звичною грацією. Він ледь не впав, врізавшись у двері.

Ґейдж ворухнувся, щось пробурмотів, поміняв позу і знову заснув. Луїс відчув легку нудоту. Він стояв біля ліжка, а лобом котився піт.

— Луїсе, — спитала Рейчел тривожним голосом з нижнього поверху, — Ґейдж випав з ліжечка?

— З ним усе гаразд, просто Черч перевернув іграшки малого.

— Тоді добре.

Він почував себе так, наче, глянувши на сина, побачив, як змія обвилася навколо того чи величезний щур всівся на книжковий полиці над ліжком Ґейджа. Звісно, це був безпідставний страх. Але коли на тебе ось так шиплять…

(Зельда! Ти думав, що це Зельда, Оз, Вевикий і Гвізний?)

Він зачинив Ґейджеву шафу і порухом ноги згріб докупи розкидані по підлозі іграшки. Прислухався до клацання дверної клямки. Після миттєвого вагання замкнув шафу на ключ. Він підійшов до ліжечка Ґейджа. Крутячись, малюк зсунув обидві ковдри собі під коліна. Луїс дістав їх, знову вкрив Ґейджа і дуже-дуже довго спостерігав за сином зі щасливою посмішкою.

Кажуть, людська свідомість може витримувати жах лише до певної межі, та це неправда. Навпаки, що безпорадніший людський мозок перед болем, то густішим стає морок, то глибше ти занурюєшся в безодню абсолютного жаху, де одне зло породжує інше — ще більше, ще мерзенніше зло, аж доки повна темрява і порожнеча не поглинуть тебе. Найстрашніше питання полягає в тому, скільки жаху може прийняти і витримати людина, аби все ще лишатися при здоровому глузді та ясних думках. Адже всі ці події завжди сповнені чудернацького абсурду в стилі Руба Ґолдберга[111]. І в якусь мить наростаючого жахіття раптом стає дуже смішно — так психіка намагається захистити свою цілісність, утікаючи у божевілля. І над усім панує нестримне, шалене почуття гумору.