Мабуть, Луїс Крід теж ставив би собі таке запитання, якби зберіг здатність логічно мислити сімнадцятого травня — на похороні сина, Ґейджа Вільяма Кріда. Та будь-які паростки раціонального мислення розбивалися об холод похоронної зали, де жорстока бійка з тестем, ставши жахливою кульмінацію цієї готичної мелодрами, остаточно знищила рештки і так слабкого самоконтролю Рейчел. Кошмари того дня ще не скінчилися, а її, змучену і вбиту горем, уже витягли зі Східної зали похоронного бюро «Брукінгз-Сміт», де в закритій труні лежав Ґейдж. Суррендра Харду відпоював її заспокійливим.

Іронія полягає в тому, що їй би взагалі не довелося переживати фінальну сцену — квінтесенцію жаху, — якби Луїс Крід та містер Ірвін Ґолдман із Дірборна побилися в ранкові години відвідувань (з десятої до одинадцятої тридцять), а не у пообідні (з другої до третьої тридцять). У ранкові години Рейчел взагалі не приходила: вона фізично не була здатна на це. Вона сиділа вдома з Джадом Крендалом і Стівом Мастертоном. Луїс навіть не уявляв, як би він пережив останні сорок вісім годин без Джада і Стіва.

Для Луїса — та й узагалі для всіх трьох живих членів родини — було на краще, що Стів приїхав так швидко, як тільки зміг, адже Луїс був тимчасово нездатним приймати жодні рішення, навіть такі дрібненькі, як зробити укол заспокійливого змученій дружині. Він навіть не помітив, що Рейчел збиралася йти в похоронну залу в недбало застібнутому домашньому халаті. Її волосся було брудним, нечесаним, сплутаним. Очі — порожні, зчорнілі й глибоко запалі — нагадували очі живого мерця. Шкіра опухла і звисала з обличчя. Того ранку вона сиділа за сніданком, механічно жувала тост без масла і мимрила собі під носа якісь позбавлені сенсу фрази. Раптом вона різко промовила: «А щодо „Віннебаго“[112], який ти хочеш купити, Лу…» Востаннє про купівлю «Віннебаго» Луїс говорив аж у 1981 році.

Луїс лише кивнув і продовжив снідати. Перед ним стояла тарілка «Какаових ведмедиків». Це був улюблений сніданок Ґейджа, і сьогодні Луїсу захотілося з’їсти саме його. «Ведмедики» були огидними на смак, та Луїсу все одно хотілося саме їх. Він вбрався в найкращий костюм — не в чорний, чорного в нього не було, а в темно-сірий. Помився, поголився, зачесав волосся. Він виглядав непогано, попри абсолютний шок.

Еллі надягнула блакитні джинси та жовту блузку. На сніданок вона взяла з собою фотографію. Це фото Рейчел зробила «полароїдом»[113], який Луїс та діти подарували їй на минулий день народження. На світлині Ґейдж сидів на санчатах «Спідвей», які тягнула Еллі, і всміхався з глибин зимової куртки «Сірз». Рейчел вдалося підловити момент, коли Еллі озирнулася через плече і всміхнулася Ґейджу. А Ґейдж сміявся у відповідь.

Еллі тримала в руках фотографію, але практично не розмовляла.

Луїс був нездатен побачити, у якому стані його дружина і дочка. Він знову і знову прокручував в уяві той нещасний випадок, от тільки уявний фінал дуже різнився від реального. Тут він був прудкішим, і все закінчувалося тим, що Ґейдж отримував на горіхи за те, що не хотів спинятися, коли його кликали.

І тільки Стів зрозумів, що Рейчел та Еллі терміново потребували допомоги. Він заборонив їм іти на ранкові оглядини (хоча «оглядини» — мабуть, недоречне слово, адже труна була закритою. «Якби вона була відкритою, то всі б нажахано вилетіли з зали, включно зі мною», — подумав Луїс). Рейчел протестувала. А Еллі сиділа мовчки і непорушно — розглядала світлину.

Саме Стів зробив Рейчел критично необхідний укол і дав Еллі випити чайну ложку безбарвної рідини. Зазвичай Еллі скиглила і комизилася, коли в неї намагалися влити якісь ліки, та цього разу вона випила їх, навіть не скривившись. До десятої ранку малá спала, стискаючи в руках ту фотографію з Ґейджем, а Рейчел сиділа перед телевізором і дивилася «Колесо Фортуни». На питання Стіва жінка відповідала повільно і відсторонено. Вона все ще виглядала неадекватно, але той божевільний погляд, який схвилював і налякав Стіва зранку, зник.

Усі організаційні клопоти взяв на себе Джад. Він займався ними так спокійно і методично, як і три місяці тому для власної дружини. Перш ніж Луїс рушив на церемонію прощання, Стів відвів його вбік:

— Якщо вона буде в стані це витримати, я відвезу її туди після обіду.

— Гаразд.

— До того часу дія уколу мине. Твій друг містер Крендал сказав, що посидить з Еллі вдома.

— Згода.

— І пограється з нею в «Монополію» чи щось таке…

— Угу.

— Але…

— Згода.

Стів замовк. Вони стояли в гаражі. У лігві Черча, куди кіт притягував мертвих птахів та пацюків. Тих, за яких Луїс відповідав. Надворі квітнув сонячний травень. Під’їзною доріжкою стрибала вельми заклопотана вільшанка. Вона, певно, мала якісь важливі справи.

— Луїсе, — мовив Стів. — Ти маєш опанувати себе.

Луїс глянув на Стіва з ввічливим здивуванням. Він не надто уважно прислухався до того, що говорив друг, — думав лише: якби був хоч трохи прудкішим, міг би врятувати синові життя, — та краєм вуха вловив останні слова.

— Не знаю, чи ти помітив, — зауважив Стів, — та Еллі практично заніміла. А Рейчел у такому шоці, що, мабуть, не розуміє, де вона взагалі перебуває.

— Звісно! — з притиском відповів Луїс. Він сам не знав, чому казав саме так і саме це.

Стів поклав руку на плече Луїсові.

— Лу, зараз ти потрібен їм більше, ніж будь-коли в житті. Можливо, навіть більше, ніж будь-коли в майбутньому… Будь ласка, друже… Я можу зробити твоїй дружині укол, але… бачиш, Луїсе, ти маєш… о Боже, Луїсе… Блядь, ну що за хуйня тут коїться!

Луїс з легкою тривогою спостерігав, як Стів зірвався на крик.

— Звісно, — мовив він.

Подумки Крід знову бачив, як Ґейдж біжить через моріжок до дороги. Вони гукали, аби він повернувся, та він усе біг уперед: це ж гра, мабуть, така — втікати від татка й мами. І тут вони щодуху кинулися за ним, Луїс швидко випередив Рейчел, та Ґейдж усе ще був надто далеко. Ґейдж сміявся, це ж така весела гра — втікати від татка, — і Луїс так непростимо повільно скорочував відстань між ними, і Ґейдж вибіг з ділянки на узбіччя траси № 15, і Луїс благав Бога, аби малий оступився та впав — коли маленькі діти швидко бігають, вони завжди падають, бо тільки в сім-вісім років людина вчиться повністю контролювати свої рухи. І Луїс благав Бога, аби Ґейдж упав, упав, так, упав, і розбив носа, голову, будь-що, і хай би були пластирі й перев’язки, але вже чути з-за повороту гуркіт страхітливої вантажівки, тієї жахливої вантажівки на десяти колесах, яка постійно їздила туди-сюди між Бенгором та заводом «Орінко» в Бакспорті. Він усе гукав Ґейджа на ім’я й вірив, що син почує його і зупиниться. Здавалося, Ґейдж починав розуміти, що гра закінчилася, що батьки так не кричать, коли це просто гра, і він намагався загальмувати, та тут грюкіт вантажівки став настільки гучним, що виповнив собою увесь світ. Луїс кинувся вперед у напівпольоті, і його розпластана на землі тінь була подібна до тіні «Стерв’ятника» над інистою травою на полі місіс Вінстон того березневого дня, і йому здавалося, що він уже вхопився пальцями за легеньку Ґейджеву куртку, а потім раптовий рух уперед — і малого вже винесло на дорогу, — вантажівка стає громом, вантажівка стає сонячними відблисками на хромованому корпусі, вантажівка стає утробним, пронизливим ревінням двигуна. Це було в суботу, три дні тому.

— Зі мною все гаразд, — відповів він Стіву. — Мені вже час іти.

— Опануй себе і допоможи їм, — попросив Стів, витираючи сльози на очах рукавом піджака. — Так ти і собі допоможеш. Ви маєте пройти через це разом, Луїсе, всі троє. Це єдиний спосіб, тільки так.

— Маєш рацію, — погодився Луїс, а в його свідомості все починалося з самого початку, тільки цього разу йому вдалося стрибнути далі, він міцно вхопився за куртку Ґейджа і нічого цього не було.

А коли відбулася та сцена у Східній залі, Еллі безцільно мовчки пересувала свою фішку в «Монополії», сидячи біля ігрової дошки з Джадом Крендалом. Однією рукою вона кидала кубик, а іншою — міцно стискала ту світлину, де вона тягне Ґейджа на санчатах.