Стів Мастертон вирішив, що Рейчел можна прийти на післяобідню церемонію — у світлі подальших подій він дуже пошкодує про своє рішення.

Ґолдмани прилетіли в Бенгор того ж ранку і зупинилися в готелі «Голлідей Інн» на Олдін-роуд. Батько Рейчел телефонував чотири рази за день, і Стіву доводилося бути дуже суворим з ним, — а під час четвертого дзвінка він навіть пригрозив старому. Ірвін Ґолдман вимагав подробиць і присягався, що навіть усі пси пекла не завадять йому зустрітися з дочкою, коли тій потрібна його допомога. Стів відповів, що Рейчел потрібен час перед прощальною церемонією, аби хоч трохи відійти від шоку. Він сказав, що нічого не знає про всіх псів пекла, та знає американського фельдшера шведської крові, який не має жодного наміру впускати абикого в дім Крідів, доки Рейчел сама не захоче вийти. Після церемонії прощання він з радістю дозволить родичам розпочати курс активної підтримки. Але до того він хоче, аби вона побула сама.

Старий вилаяв його на ідиші й кинув слухавку. Стів чекав, що Ґолдман заявиться до них, та старий вичікував. До обіду стан Рейчел трохи покращився. Вона хоча б була здатна усвідомлювати, в яких часових рамках перебуває. Жінка пішла на кухню подивитися, чи є там хоч якісь сандвічі та іще щось їстівне. «Після церемонії ж люди захочуть повернутися до нас, так?» — запитала вона у Стіва. Стів кивнув.

Там не знайшлося ні копчених ковбасок, ні холодного ростбіфа, зате в морозильнику була індичка, і Рейчел витягнула її розморожуватися. За кілька хвилин Стів зазирнув на кухню і побачив, що жінка стояла біля раковини, дивилася на індичку і ридала.

— Рейчел?

Вона обернулася до Стіва.

— Ґейдж дуже любив її. Він обожнював біле м’ясо. Я щойно збагнула, що він більше ніколи не їстиме індички.

Стів відправив її нагору одягнутися — останній тест на здатність опанувати себе, — і коли вона спустилася в простій чорній сукні, підперезаній паском, з маленьким клатчем у руках (по правді, сумочка була вечірньою), то Стів вирішив, що вона непогано тримається, і Джад з ним погодився.

Стів відвіз її до міста. Він стояв разом із Суррендрою Харду у фойє Східної зали і дивився на Рейчел, що повільно, як сновида, рухалася до вкритої квітами труни.

— Як воно, Стіве? — спокійно запитав Суррендра.

— Хуйово, — відповів Стів низьким різкуватим голосом. — А ти як думав?

— Я так і думав, що хуйово, — зітхнув Суррендра.

Насправді смаленим запахло ще зранку, коли Ірвін Ґолдман відмовився тиснути руку своєму зятеві.

Присутність великої кількості друзів та родичів вивела Луїса із заціпеніння, змусила пригадати, що саме тут відбувається і на що чекати. Він дійшов до стадії абсолютного горя, яке так вправно вміють використовувати похоронні агенти. Луїс рухався механічно, наче маріонетка.

Біля Східної зали розташовувалося невелике фойє, де люди могли покурити або просто посидіти на м’яких кріслах. У стільців був такий вигляд, наче вони щойно прибули з ліквідаційного розпродажу якогось англійського клубу на межі банкрутства. Біля дверей у церемоніальну кімнату була проста табличка з викарбуваним золотими літерами по чорному металу написом: ҐЕЙДЖ ВІЛЬЯМ КРІД. А якщо ви пройдете в інший кінець просторої білої будівлі, оманливо схожої на затишний старий будинок, то вийдете до Західної зали з табличкою: АЛЬБЕРТА БЬОРНХЕМ НЬОДО.

А в задній частині будинку була зала, вікна якої виходили на річку. Табличка зліва від дверей лишилася порожньою — цього вівторка приміщення не знадобилось.

На нижньому поверсі розташовувалась кімната зі зразками трун, що підсвічувалися міні-прожекторами, вмонтованими в стелю. Якщо глянути вгору — а Луїс глянув, і за це директор похоронного бюро на нього насупився, — то можна побачити скупчення чудернацьких тварин на стелі.

Джад ходив з ним сюди в неділю, на ранок після смерті Ґейджа, щоб обрати труну. Вони спустилися, і замість того, щоб одразу повернути праворуч, в демонстраційний зал, Луїс задумався над чимось своїм і пішов далі по коридору, до простих білих дверей, на кшталт тих, як ставлять у ресторанах між кухнею та їдальнею. Джад та похоронний агент водночас гукнули йому: «Не туди!», і Луїс слухняно пішов за ними. Він добре знав, що було за тими білими дверима, — його ж дядько був гробарем.

Східну залу було вмебльовано рядами дорогих розкладаних стільців з м’якими сидіннями та спинками. Труна Ґейджа стояла попереду, в заглибині, схожій чи то на неф, чи то на будуар. Луїс обрав модель з палісандрового дерева під назвою «Вічний Супокій», виготовлену «Американською трунарною компанією» і встелену м’яким рожевим шовком. Власник похоронного бюро погодився, що це і справді дуже красива труна, і вибачився, що в нього не було такої ж із блакитним шовком. Луїс відповів, що їх із Рейчел не переймають такі нюанси. Гробар кивнув. Він запитав у Луїса, як той планує оплачувати витрати на похорон Ґейджа. Якщо Луїс ще не вирішив, то вони могли б пройти в офіс і обговорити три найпопулярніші варіанти. У Луїсовій голові промайнуло абсурдно радісне оголошення: «Я купив труну для сина за купонами на знижку!»

Як у напівсні, він промовив:

— Я оплачу все карткою «Мастеркард».

— Гаразд, — відповів гробар.

Труна була не більше чотирьох футів завдовжки — труна для коротуна, однак вартувала вона понад шістсот доларів. Хоч її і поставили на підвищення, було важко щось роздивитися через усі ці квіти. А ближче підходити він не хотів — від нудотного квіткового запаху його тягнуло блювати.

У кінці проходу, прямо біля дверей, що вели у фойє, на підставці стояла книга. Ланцюжком до підставки була прикріплена кулькова ручка. Похоронний агент сказав, що тут Луїс може «привітати родичів і друзів».

Передбачалося, що родичі та друзі залишать у книзі свої імена та адреси. Луїс не розумів, у чому полягала хоч найменша логіка цього божевільного звичаю, та зараз він не запитував. А після похорону вони з Рейчел можуть забрати книгу собі — це видавалося йому наймакабричнішим з усього. У нього десь лежать випускні альбоми зі школи, коледжу та медичної школи. Є ще книга з весілля, зі словами «МОЄ ВЕСІЛЛЯ», викарбуваними золотими літерами на штучній шкірі. Альбом починається з фотографії, де матір допомагає Рейчел приміряти фату перед дзеркалом, і закінчується світлиною двох пар черевиків перед зачиненими дверима готелю. Була також «Дитяча книга» Еллі — правда, вони швидко втомилися вклеювати туди щось нове, — але сторінки «МОЯ ПЕРША СТРИЖКА» (з пасмом дитячого волосся) і «УПС!» (фото дитини, яка впала на попу) були дуже навіть милими.

А тепер ще й ця книга. Як же її назвати? Луїс уявив, як він задумливо стоятиме при вході, очікуючи на початок «вечірки». «КНИГА МОЄЇ СМЕРТІ»? «ПОХОРОННІ АВТОГРАФИ»? «ДЕНЬ, КОЛИ МИ ПОХОВАЛИ ҐЕЙДЖА»? А може, щось витонченіше, на кшталт «СМЕРТЬ У РОДИНІ»?

Він закрив книгу, що мала, подібно до «МОГО ВЕСІЛЛЯ», обкладинку зі штучної шкіри.

Написів на обкладинці не було.

Як і передбачалося, Міссі Дендрідж того ранку приїхала першою, добросердечна Міссі, яка десятки разів сиділа з Еллі та Ґейджем. Луїсу пригадалося, що саме Міссі взяла до себе дітей того вечора, коли помер Віктор Паскоу. Вона забрала дітей, а вони з Рейчел кохалися — спершу у ванні, потім у ліжку.

Міссі плакала — гірко, надривно, і коли вона побачила скам’яніле обличчя Луїса, то вибухнула новими сльозами і кинулася до нього. Луї обійняв і подумав, що саме так це і працює (або має працювати) — тепло людського співчуття розм’якшує твердь непримиренного болю, розбиває кам’янистий ґрунт шоку.

— Мені так шкода, — казала Міссі, прибираючи русяве волосся з блідого обличчя. — Такий хороший маленький хлопчик. Я так його любила, Луїсе, мені так шкода. Ця жахлива дорога. Сподіваюся, той шоферюга все життя у буцегарні просидить, він їхав надто швидко… Ґейдж був таким хорошим, таким милим, таким розумненьким… Чому Бог забрав його до себе, о, нам цього ніколи не збагнути, та мені шкода, шкода, так шкода…