Луїс заспокоював її, обіймав і заспокоював. Він відчував її сльози на комірці, відчував, як вона притискалася до нього грудьми. Вона хотіла знати, де Рейчел, і Луїс відповів їй, що Рейчел відпочиває. Міссі пообіцяла, що навідає її, а також що вона будь-коли готова посидіти з Еллі, якщо це потрібно. Луїс подякував їй.

Вона відійшла, все ще хникаючи. Її очі червоними плямами виділялися на тлі чорної носової хустинки. Вона вже підходила до труни, коли Луїс гукнув її. Похоронний агент — Луїс не міг пригадати його імені — казав, аби він запропонував гостям написати щось у книзі, і хай йому грець, коли він цього не зробить.

«Таємничий гостю, напишіть, будь ласка, своє ім’я»[114], — спало йому на думку, і він ледь не зайшовся божевільним, істеричним реготом. І тільки повні страждання і болю очі Міссі втримали його від сміху.

— Міссі, чи не розпишетеся ви в книзі? — запитав він. Оскільки треба було сказати щось іще, він додав: — Для Рейчел.

— Звісно ж, — відповіла вона. — Бідні Рейчел і Луїс…

І раптом Луїс збагнув, що знає, що вона зараз скаже, і чомусь дуже злякався. Слова неминуче наближалися, як чорна куля з крупнокаліберного пістолета вбивці. Знову й знову йому цілитимуть у серце впродовж цих нескінченних дев’яноста хвилин, а потім екзекуція продовжиться після обіду, коли ранкові рани ще кривавитимуть:

— Слава Богу, він не страждав. Це трапилося швидко.

«Так, це трапилося швидко, — думав він, борючись із пекучим бажанням кинути ці слова прямо їй в обличчя. — Без сумніву, це було дуже швидко, і саме тому труна закрита, і саме тому нічого не можна було вдіяти з Ґейджем, хоч би в який найкращий одяг ми з Рейчел не погодилися його вбрати, наче манекен у магазині, як би не пудрили чи гримували. Це трапилося швидко, моя-люба-Міссі, ще хвилину тому він біг по дорозі, а вже за мить лежав на ній, але не тут, а далі, біля будинку Рінджерсів. Вантажівка вдарила його і вбила, а потім ще тягнула за собою, і краще тобі вірити, що це трапилося швидко. Сто ярдів чи більше, як футбольне поле. А я біг за ним, Міссі, біг і кричав його ім’я, знову, знову і знову, неначе сподівався, що він досі живий, — і це я, лікар! Я пробіг десять ярдів і знайшов його бейсбольну кепку, пробіг ще двадцять ярдів — і там був його кросівок із наліпкою „Зоряні війни“. Люди виходили з будинків, а я все біг і кричав його ім’я, Міссі, і через п’ятдесят ярдів лежала його курточка, вивернута на той бік, через сімдесят — інший кросівок, а потім уже й Ґейдж».

Зненацька світ навколо втратив барви і все попливло перед очима. Він відчував лише кінчик книги у своїх долонях і нічого більше.

— Луїсе? — голос Міссі. Віддалений. Якийсь гуркіт у вухах.

— Луїсе? — голос ближче. Стривожений.

Світ знову набрав звичних обрисів.

— З тобою все гаразд?

Він посміхнувся.

— Так, — відповів він. — Усе нормально, Міссі.

Вона підписалася за себе і за свого чоловіка — містер та місіс Девід Дендрідж — круглим, виробленим за методикою Палмера почерком, і зазначила свою адресу — Олд Бакспорт-роуд, 67, а потім підняла очі на Луїса і швидко опустила їх, неначе той факт, що вона мешкала на вулиці, де загинув Ґейдж, був злочином.

— Тримайся, Луїсе, — прошепотіла вона.

Девід Дендрідж потиснув йому руку і щось нерозбірливо пробурчав. Його гострий, випнутий кадик ходив вгору-вниз. Потім він швидко наздогнав дружину і вони разом пішли дивитися на труну, виготовлену в Сторівілі, штат Огайо, — місці, де Ґейдж ніколи не бував і де його ніхто не знав.

За Дендріджами йшли всі решта, і Луїс приймав їх, їхні рукостискання, обійми, сльози. Комірець та верх рукава темно-сірого костюму скоро зволожилися. Задушливий запах квітів долинув навіть сюди, у задню частину кімнати, і просякнув її похоронним чадом. Він з дитинства пам’ятав цей аромат — солодкий, нудотний, смертельний запах квітів.

Тридцять два рази Луїс почув, як милосердно було те, що Ґейдж не страждав. Тридцять п’ять разів йому казали, що не відомі присуди Господні і не звідані шляхи Його. А ще дванадцять разів він почув, що Ґейдж тепер серед янголів.

Це почало діяти йому на нерви. Замість того щоб втратити своє умовне значення (як це буває з вашим власним іменем, коли його повторюють знову і знову), ці слова все глибше вгризалися в його свідомість. І коли підійшли його тесть і теща, він уже почувався пораненим бійцем.

Перша його думка була про те, що Рейчел мала рацію: Ірвін Ґолдман дійсно постарів. Скільки там йому було? П’ятдесят вісім, п’ятдесят дев’ять? А сьогодні здавалося, що йому добряче за сімдесят. З лисою головою і гігантськими окуляриськами він був абсурдно схожим на ізраїльського прем’єр-міністра Менахема Бегіна.

Коли Рейчел повернулася з Дня подяки, вона казала Луїсу, що Ґолдман постарів, та Луїс не думав, що аж настільки. «Хоча, мабуть, тоді все було не так погано», — подумав Луїс. На День подяки старий ще ж не втратив онука.

Дорі йшла поруч з ним. Вона ховала обличчя за двома чи навіть трьома шарами чорної вуалі. Її волосся було модного блакитного кольору, який так полюбляють статечні пані з вищого класу. Вона тримала чоловіка під руку. Луїс бачив лишень, як блищали сльози у неї під вуаллю.

І тут Луїс вирішив, що минуле треба залишити в минулому, що він більше не хоче триматися за старі образи. Це вже було занадто. Він більше не міг витримувати всі ці банальності.

— Ірвіне, Дорі, — пробурмотів він. — Дякую, що прийшли.

Він простягнув до них руки, наче водночас хотів потиснути руку батьку Рейчел і обійняти її матір (або ж навіть обійняти їх обох). Він відчув, як у нього на очах виступають сльози. На якусь мить йому сяйнула божевільна думка, що вони зараз можуть знищити всі бар’єри, що Ґейдж своєю смертю допоможе їм у цьому — і, як у романах для екзальтованих панянок, смерть примирить їх, а не лише посіє нестерпний, нескінченний біль, що все зростав і зростав.

Дорі рушила до нього, бажаючи, мабуть, також простягнути йому руку. Вона почала: «О, Луїсе…» — інші слова потонули в гаморі, — і Ґолдман смикнув дружину назад. На мить вони всі троє завмерли в цій дивній позі, яку не помітив ніхто, крім них самих (і, може, похоронного агента, який стояв у кутку Східної зали — як колись стояв дядько Карл): Луїс із напівпростягнутими руками, Ірвін та Дорі Ґолдман застиглі, як фігурки на весільному торті.

Луїс побачив, що в очах тестя не було сліз — ясні і чисті, вони світилися абсолютною ненавистю. («Та чи ж він вважає, що я вбив Ґейджа, аби йому досадити?» — подумки поцікавився Луїс.) Ті очі дивилися на Луїса, оцінювали і бачили лише того плюгавого злодюгу, який викрав його дочку і завдав їй горя… а потім зовсім перестали його помічати. Потім очі зиркнули ліворуч від Луїса — туди, де стояла труна Ґейджа, і тільки тоді вони пом’якшилися.

Луїс наважився на останнє зусилля.

— Ірвіне, — мовив він. — Дорі. Будь ласка. Ми маємо пройти через це разом.

— Луїсе… — знову відповіла Дорі, м’яко, як здалося.

Вони пройшли повз нього — мабуть, Ірвін Ґолдман потягнув дружину далі, вперто не помічаючи Луїса Кріда. Вони підійшли до труни, і Ґолдман витягнув з кишені костюма маленьку чорну ярмулку.

«А ви не розписалися в книзі», — подумав Луїс, і тут болючий спазм так скрутив його кишки, що обличчя перекосилося від болю.

Ранкові відвідини нарешті завершилися. Луїс зателефонував додому. Слухавку зняв Джад і запитав, як усе минуло.

— Нормально, — кинув Луїс і попросив дати слухавку Стіву.

— Якщо вона подужає сама одягнутися, гадаю, їй можна буде дозволити прийти після обіду, — сказав Стів. — Як гадаєш?

— Так, згода, — відповів Луїс.

— Як ти там, Лу? Без усієї цієї добродушної херні, напряму — як ти?

— Нормально, — коротко доповів Луїс. — Тримаюся. Усі розписалися в книзі.

«Усі, крім Дорі та Ірвіна Ґолдманів», — подумки додав він.

— Добре, — мовив Стів. — Може, зустрінемось пообідати?