Обід. Зустрітися пообідати. Луїсові в цю мить це здалося чимось настільки диким і дивним, що йому пригадалися науково-фантастичні романи, які він читав у підлітковому віці, — Роберта Хайнлайна[115], Мюррея Лейнстера[116], Гордона Діксона[117].

Тут, на планеті Кварк, тубільці мають дуже дивний звичай: коли хтось з їхніх дітей помирає, лейтенанте Ебельсоне, вони «зустрічаються пообідати». Знаю, як гротескно і по-варварськи це може звучати, та планета ще ж тільки перебуває на стадії формування.

— Чарівно, — відповів Луїс. — Де тут є непоганий ресторан, щоб посидіти між похоронними церемоніями, Стіве?

— Заспокойся, Лу, — попросив Стів, та він не надто засмутився.

У стані гіпертрофованого спокою Луїс, як ніколи раніше, бачив людей наскрізь. Може, це була лише ілюзія, та йому здалося, що Стіва більше втішив цей різкий напад сарказму, немовби Луїс виблював жменю ядучої жовчі, ніж попередній стан спокійної відстороненості.

— Не зважай, — промовив він до Стіва. — Як щодо «Бенджаміна»?

— Чудово. «Бенджамін» — це непогано.

Він телефонував з офіса похоронного агента. Тепер, коли він проходив через Східну залу, то побачив, що вона майже порожня. Тільки Ірвін та Дорі Ґолдман сиділи в першому ряду, опустивши голову. Вони мали такий вигляд, ніби збиралися все життя просидіти тут.

«Бенджамін» справді непоганий вибір. Бенгор був містом ранніх обідів, тому близько першої ресторан був практично порожнім. Джад також приїхав зі Стівом і Рейчел, і вони всі четверо пообідали смаженим курчам. У якусь мить Рейчел пішла до вбиральні й затрималася там надовго, чим викликала хвилювання Стіва. Він уже хотів було попросити офіціантку перевірити, як там вона, коли жінка повернулася з червоними від сліз очима.

Луїс копирсався виделкою у своєму курчаті і пив багато пива «Шлітц». Небагатослівний Джад подавав йому пляшку за пляшкою.

Усі четверо майже не торкалися своїх обідів, і боковим зором Луїс бачив, що офіціантка — товста дівчина з гарненьким личком — ніяк не могла вирішити, підходити їй чи ні, аби запитати, чи все гаразд з їхньою їжею. Та потім вона побачила червоні очі Рейчел і зрозуміла, що це питання недоречне.

За кавою Рейчел сказала дещо таке несподіване і різке, що це шокувало всіх, особливо Луїса, який уже трохи куняв від пива.

— Я віддам його речі Армії Спасіння.

— Правда? — за мить перепитав Стів.

— Так, — відповіла Рейчел. — У нього багато одягу… Всі його джемпери… Вельветові штани… Сорочки… Хтось буде радий їх отримати. Вони всі в чудовому стані. Звісно, крім тих, які були на ньому, коли… Вони… роздерті.

Останнє слово потонуло в риданні. Вона спробувала випити кави, та це не допомогло. Уже за мить Рейчел гірко плакала, сховавши обличчя в долонях.

А потім настав дуже химерний момент. Усі лінії напруги зараз перетнулися на Луїсові. Він знав це через усе те ж надприродне чуття, яке не залишало його з самого ранку. Навіть офіціантка відчула цю концентрацію напруги. Вона завмерла біля столу, де розкладала серветки і столові прибори. На мить Луїс був збитий з пантелику, та раптом збагнув: усі чекають, коли він заспокоїть дружину.

Однак він не міг цього зробити. Він справді хотів. Він знав, що мав вчинити саме так. І все одно не міг. Йому завадив кіт. Раптова думка, що зринула нізвідки. Кіт. Грьобаний кіт. Черч з його закатованими мишами та птахами. Коли Луїс їх знаходив, то швиденько все прибирав, не кажучи ні слова, зовсім не протестуючи. Врешті-решт, він же їх купив. Але невже і Ґейджева смерть також ішла в комплекті?

Луїс бачив свої пальці. Він знову бачив свої пальці. Він бачив свої пальці, коли вони ковзнули по куртці Ґейджа. А потім куртка Ґейджа зникла. І сам Ґейдж також зник.

Він втупився у кавову гущу на дні кухлика і зовсім не зважав на те, як ридала дружина.

За мить — яка для всіх них була вічністю — Стів поклав руку на плече Рейчел і ніжно обійняв її. Він кинув на Луїса повний докору і злості погляд. Тоді Луїс глянув на Джада, але той лише присоромлено опустив очі. Ніде було шукати підтримки.

— Я завжди знав, що трапиться щось подібне, — мовив Ірвін Ґолдман. Його слова стали початком всього. — Я знав це ще тоді, коли вона тільки вийшла за тебе заміж. «Ти пізнаєш горе і біль, які тебе знищать», — сказав я їй. І ось тепер… Ти тільки поглянь на весь цей… бруд.

Луїс повільно подивився на тестя, що несподівано виник перед ним, наче лихомовний чортик у ярмулці з табакерки. Інстинктивно він спробував знайти поглядом Рейчел — зараз вона мала чергувати біля книги відгуків, — але її там не було.

На вечірнє прощання прийшло значно менше людей, і десь за півгодини чи трохи більше Луїс зміг підійти до першого ряду стільців і сісти ближче до бокового нефу. Він заледве щось розумів — побічно відзначив про себе, як надміру солодкаво пахли квіти, — окрім того, що дуже втомився і хоче спати. Пиво в цьому було винне тільки частково. Мозок ось-ось мав вимкнутися. Було б добре. Можливо, через дванадцять чи шістнадцять годин безпробудного сну він зможе втішити Рейчел.

Луїсова голова опускалася, поки він не втупився поглядом у свої долоні, які вільно звисали між колін. Монотонне дзижчання голосів десь за спиною заспокоювало. Йому полегшало, коли він побачив, що Ірвіна та Дорі немає, але не слід було забувати, що така гарна річ, як їхня відсутність, не може тривати довго.

— Де Рейчел? — спитав Луїс.

— З матір’ю. Там, де і повинна бути, — Ґолдман говорив з підкресленим тріумфом, як людина, котра щойно уклала велику угоду. В його віддиху вчувалося віскі. Багато віскі. Він стояв перед Луїсом, схожий на хирлявого окружного прокурора, який поставив перед лицем правосуддя абсолютно винну людину. Він ледве тримався на ногах.

— Що ви їй сказали? — Луїс відчував, як у ньому скипає лють. Він точно знав, що Ґолдман щось сказав його дружині. Це було написано в нього на обличчі.

— Нічого, окрім правди. Я сказав їй, що вона отримала своє. Так буває, коли виходиш заміж проти волі батьків. Я пояс…

— Ви це їй сказали? — не вірячи власним вухам, перепитав Луїс. — Ви ж не могли їй такого сказати, правда?

— Міг навіть більше, — продовжував Ґолдман. — Я завжди знав, що це чи щось подібне трапиться. Ще коли я вперше тебе побачив, то вже знав, що ти за один, — він потягнувся вперед, дихаючи перегаром від віскі. Старий ніби хотів поділитися великою таємницею. — Я ж тебе наскрізь бачу, дурилюд ти надутий. Ти втягнув мою доньку в цей дурний, безглуздий шлюб, обернув її на брудну помивачку, а потім дозволив її сину бігати по трасі, як якомусь… бурундуку.

Більша частина його слів проходила повз Луїса. Він усе ще намагався усвідомити, що цей нікчемний прищ посмів…

— Ви сказали їй таке?! — повторив він. — Ви сказали це?!

— Сподіваюся, ти гнитимеш у пеклі, — хрипів Ґолдман, рвучко трясучи головою в такт словам. Із налитих кров’ю карих очей Ірвіна Ґолдмана бризнули сльози. Його лиса голова блищала в приглушеному світлі флуоресцентних ламп. — Ти обернув мою любу донечку на помивачку… вкрав її у мене… і дозволив моєму онуку загинути огидною смертю на сільській дорозі.

Його голос перейшов на істеричний лемент.

— Де ж ти був? Прилип тухесом до стільця, поки малий пустував на дорозі? Думав про свої тупі медичні статейки? Гівно свиняче, чим ти займався? Смердюча ти срака. Дітовбивця! Діто…

Вони стояли там. Вони стояли в глибині Східної зали. Вони стояли там, і Луїс бачив, як піднялася його рука. Він бачив, як рукав піджака зсунувся назад, оголюючи білий манжет сорочки. Він побачив яскравий відблиск запонки. Рейчел подарувала йому комплект на третю річницю їхнього весілля. Вона і припустити не могла, що її чоловік вдягне ці запонки на похорон їхнього тоді ще не народженого сина. Пальці, немов не його, з’єдналися в кулак. Той зіткнувся з ротом Ґолдмана. Луїс відчув, як губи старого розплющилися і поїхали вбік. Нудотне відчуття; наче ти роздавив у кулаку слимака. Жодного вдоволення. За губами тестя він відчув сувору, тверду правильність зубних протезів.