Епідемія грипу минула. Двох студентів довелося відправити в лікарню, а ще Суррендра Харду врятував життя одному хворому першачку з неоковирним іменем Пітер Землерийсон.

Рейчел до безтями закохалася в молодого білявого кур’єра з супермаркету «Ей-енд-Пі». Вона цілісіньку ніч розповідала Луїсу про те, як апетитно випиналися ззаду його джинси.

— Може, він просто напхав туди туалетного паперу? — спитала вона.

— А ти спробуй ущипнути. Якщо він закричить, то там не папір, — відповів Луїс, і Рейчел сміялася, ледь живота не надірвала.

Блакитний мороз лютого змінився дощами і сльотою березня, вибоїнами на дорогах та помаранчевими попереджувальними знаками про ожеледицю. Глибоко особисте, пронизливе горе Джада Крендала, яке, за словами психологів, починається через три дні після смерті рідної людини і тримається від чотирьох до шести тижнів, поступово минало, як і сезон лютого холоду, який мешканці Нової Англії називають глибокою зимою. Та час плине, змінюючи людські почуття, як кольори веселки. Пекуче горе стає м’якшим; ця печаль перетворюється на скорботу, а скорбота обертається спогадом — увесь процес займає від шести місяців до трьох років.

Настав день першої стрижки Ґейджа, і Луїс помітив перше темне пасмо у його волоссі. Він пожартував з цього приводу, та глибоко в душі стало трохи сумно.

А потім прийшла весна.

Луїс Крід зрозумів, що останній по-справжньому щасливий день у його житті був 24 березня 1984 року. До подій, які впали на його родину непідйомним каменем, залишалося ще шість тижнів, і за весь цей час не сталося зовсім нічого, що могло б порівнятися яскравістю і силою вражень з тим весняним днем. Луїс припускав, що, навіть якби тих жахливих подій не сталося, він би все одно назавжди запам’ятав той день. Щиро гарний — гарний від початку і до кінця, — як трапляється дуже рідко. Таких деньків у житті будь-якої людини назбирається заледве місяць, у кращому разі. Луїсові часом здавалося, що Бог, попри всю свою мудрість, куди щедріше роздає людям страждання, аніж втіху.

Тим днем була неділя. Він залишився вдома глядіти Ґейджа, а Рейчел з Еллі поїхали на закупи. Вони поїхали з Джадом на його старому гуркотливому пікапі «IH-59», але не тому, що їхній власний «універсал» заглох, а лишень через те, що старому подобалася їхня компанія. Рейчел спитала Луїса, чи дасть він собі раду з Ґейджем, і Луїс відповів ствердно. Він був радий бачити, що дружина вирішила нарешті кудись вибратися. На його думку, після тривалої менської зими в Ладлоу Рейчел просто необхідно було ходити на прогулянки, чимось займатися. Поки що вона ні на що не скаржилася, та Луїсові часом здавалося, що дружина нудиться від сидіння в чотирьох стінах.

Ґейдж прокинувся близько другої дня. Усе тіло йому свербіло, і він явно був у поганому настрої. Він недавно відкрив для себе «кризу двохрічного віку» і тепер був злим на весь світ. Луїс здійснив пару спроб розвеселити малюка, та Ґейдж не звернув на них жодної уваги. На додачу до всього кишечник малого поганця виробляв таке, що Луїсу вельми не сподобалося: чоловік запримітив у його калі мармурову кульку Еллі. Малюк міг задихнутися. Луїс вирішив, що кульки доведеться прибрати — усе, до чого торкався Ґейдж, опинялося у нього в роті, — але подібне рішення, яким би правильним і похвальним воно не було, ніяк не розважить дитину в час відсутності матері.

Луїс слухав, як весняний вітер кружляв навколо будинку, кидаючи яскраві плями — то сонця, то тіні — на поле місіс Вінстон. Він раптом згадав про повітряного змія, «Стерв’ятника», якого купив знічев’я шість чи сім тижнів тому, коли повертався додому з університету. А шпагат він купив? Слава Богу, так!

— Ґейдже, — покликав Луїс. Малюк якраз знайшов під диваном зелений, кольору дитячих шмарклів, олівець і заходився щось зосереджено вимальовувати в одній із улюблених книжок Еллі. «Чудово, це щось новеньке, щоб підживити вогонь вічної війни між братом і сестрою», — подумав Луїс і позеленів. Якщо Еллі побачить, що Ґейдж таки встиг помалювати її «Чудовиськ», перш ніж Луїс забрав у нього книжку, вона розлютиться і… Луїс згадав, який унікальний скарб знайшов нещодавно в Ґейджевому підгузку.

— Со? — жваво відповів Ґейдж. Він уже доволі добре говорив, як на свій вік; на думку Луїса, малий був кмітливий.

— Хочеш погуляти?

— Хош гуяти! — схвильовано погодився Ґейдж. — Хош гуяти. Демосівки, тать?

Останнє речення означало: «Де мої кросівки, тату?» Луїса завжди вражала мова Ґейджа, і не тому, що була милою, а тому, що йому здавалося, буцімто всі діти схожі на емігрантів, які вчать іноземну мову: легковажні, проте вельми старанні. Він знав, що діти можуть відтворити будь-який звук, на який тільки здатен людський мовленнєвий апарат: і носові звуки, які псують нерви тим, хто береться за французьку, і гортанні рохкання та клацання австралійських бушменів, і різкі, дзвінкі приголосні німецької. У міру вивчення англійської мови вони втрачають цю здібність, і Луїс про себе відзначив (і то не вперше), що дитинство — це час забування, а не навчання.

Ґейджеві кросівки врешті було знайдено. Вони виявились під диваном. А ще Луїс був переконаним, що в родинах, де є маленькі діти, диван у вітальні з часом починає випромінювати сильне, містичне електромагнітне поле, яке притягує до себе усілякий мотлох: кришки від пляшок, заколки, олівці сопливих кольорів та старі номери журналу «Вулиця Сезам» з крихтами між сторінками.

Светр Ґейджа був не під диваном, а валявся на сходах. Його «редсокську» бейсболку, без якої він відмовлявся виходити на вулицю, знайти було найважче, бо вона лежала там, де ніхто в принципі не дивився, — на місці.

— Куди дьом, тать? — компанійськи спитав Ґейдж, беручи батька за руку.

— Ми йдемо на поле місіс Вінстон — запускатимемо повітряного змія, друже.

— Жмія? — з сумнівом перепитав Ґейдж.

— Подобається? Зажди трохи, малий.

Вони прийшли в гараж. Луїс знайшов ключі, відкрив маленьку комірчину і ввімкнув світло. Трохи попорпався там і швидко знайшов «Стерв’ятника». Він усе ще був у пакеті, з приклеєним цінником. Луїс купив його десь у середині лютого, коли душа відчайдушно просила хоч крихти надії.

— Та?.. — спитав Ґейдж. Так він вимовляв: «Що ти там таке робиш?»

— Це повітряний змій, — пояснив Луїс, витягуючи іграшку з пакета.

Ґейдж зацікавлено спостерігав, як тато розмотує «Стерв’ятника». Птах розправив крила — п’ять футів цупкого пластику. Його налиті кров’ю вибалушені очі дивилися з маленької голови, яка трималася на голій, рожевій шиї.

— Птака, — залементував Ґейдж. — Татку, птака. У нас птака.

— Ага, це птах, — погодився Луїс, засовуючи палички в кишеню на звороті повітряного змія. Він знову поліз до комори на пошуки п’ятиста футів шпагату, який він купив того ж таки дня. Луїс озирнувся через плече і пообіцяв Ґейджу: — Тобі сподобається, хлопче.

Ґейджу сподобалося.

Вони принесли змія на поле місіс Вінстон, і Луїс підняв його у вітряне пізньоберезневе небо, хоча востаннє запускав його, коли йому було… скільки? Дванадцять? Невже відтоді минуло цілих двадцять три роки? Боже, як це страшно.

Місіс Вінстон була майже однолітком Джада, але здоров’я мала значно гірше. Вона жила в цегляному будиночку на краю поля, яке, як йому якось розповів Джад, називали Вінстоновим з давніх-давен. Старенька виходила надвір дуже рідко. За будинком поле закінчувалося і починався ліс, який спершу вів до «Кладвишча домажніх тварин», а потім до могильника мікмаків за ним.

— Жмій летить, тать! — кричав Ґейдж.

— Ага, дивись, як красиво! — промичав Луїс у відповідь. Він був дуже схвильований, гучно сміявся. Чоловік розмотував шпагат; той нагрівся і почав пекти йому пальці. — Дивися на «Стерв’ятника», Ґейдже. Він вишукує стерво.

— Стерво шука! — вигукнув Ґейдж і голосно, радісно засміявся. Сонце викотилося з-за товстої сірої весняної хмари, і температура ніби враз піднялася на п’ять градусів. Вони стояли в яскравому, нереальному теплі майже квітневого сонця, під ногами шелестіла мертва трава, а над ними здіймався все вище в небесну блакить «Стерв’ятник». Його туго напнуті крила тремтіли на вітрі, тремтіли, як і тоді, коли Луїс був маленьким хлопчиком. Луїс відчував, як піднімається вгору, як стає птахом, як дивиться на світ з висоти, вивчає його істинні обриси, які тільки картографи бачать у своїх снах. Поле місіс Вінстон, помережане білою павутиною нерозталого снігу, мало вигляд гігантського паралелограма, обв’язаного по боках кам’яними стінами. А за ним звивалася тонким шнурком дорога долиною ріки. Налиті кров’ю очі «Стерв’ятника» бачили це все. Вони бачили річку, і вона видавалась сірою стрічкою сталі, якою пливли крижини; вони бачили Хемпден, Ньюбург та Вінтерпорт з кораблями в доках; можливо, вони бачили закутаний у дим «Сент Реджис Мілл», що в Бакспорті; чи навіть край землі, де води Атлантичного океану розбивалися об голі скелі.