— Га? — перепитав Джад.

— Пробачте, сер. Так чи ні?

— Гадаю, що йму, — знову прохрипів Джад.

Зависла довга пауза, під час якої телефоністка перекладала говірку янкі англійською. Нарешті пролунало:

— Дякую. Продовжуйте, мем.

— Джаде, ви не бачили сьогодні Луїса?

— Сьогодні? Не можу сказати, що так, Рейчел. Але сьогодні вранці я був у Брюері на закупах, а потім весь день прововтузився в саду за будинком. А що?

— Не хвилюйтеся, ймовірно, нічого. Просто Еллі в літаку наснився поганий сон. Я, як могла, заспокоїла її.

— В літаку? — голос Джада здригнувся. — А де ви, Рейчел?

— У Чикаго, — повідомила вона. — Еллі та я прилетіли з моїми батьками сюди на деякий час.

— А Луїс з вами не полетів?

— Він збирається прилетіти сюди під кінець тижня, — відповіла Рейчел, і їй було важко стримуватися. Щось у Джадовому голосі їй дуже не подобалося.

— Це він вам запропонував полетіти в Чикаго?

— Ну… так. Джаде, що трапилося? Щось трапилося, правда ж? І ви щось про це знаєте.

— Напевно, вам слід переповісти мені, що снилося Еллі, — після тривалої паузи сказав Джад. — Я хотів би послухати.

Поговоривши з Рейчел, Джад накинув легкого плаща — день видався хмарним, та й вітер зривався — і перейшов через дорогу до будинку Луїса. Він на мить зупинився, щоб перевірити, чи не їде яка вантажівка. В усьому цьому винні вантажівки. Срані вантажівки.

От тільки це неправда.

Старий відчував, як його притягувало «Кладвишче домажніх тварин» — і те, що було за ним. Раніше поклик був м’якою, спокусливою колисковою, яка обіцяла оманливий затишок і неймовірну силу. Але тепер цей голос виповнився низькими, зловісними нотами — став загрозливим і жорстоким. «Не втручайся, ясно?»

Та він не міг не втручатися. Надто вже велика провина лежала на ньому. Він відповідальний за все це.

Він бачив, що «Хонда Цівік» Луїса зникла з гаража. Стояв лише великий запилений «універсал» «форд», яким, вочевидь, давно не користувалися. Джад спробував відчинити задні двері, і ті легко піддалися.

— Луїсе? — покликав він у порожнечу.

Джад чудово знав, що Луїс не відповість, та йому було необхідно зруйнувати важку тишу, яка панувала в будинку. Чортова старість невпинно нагадувала про себе — руки й ноги ставали важкими й незграбними, спина пеком пекла вже після двох годин роботи в саду, а ліве стегно боліло так, наче хто ввігнав туди шнековий бур.

Він методично обійшов будинок, вишукуючи недобрі прикмети; найстаріший у світі домушник, з похмурим гумором подумав він сам про себе і продовжив огляд. Джад не знайшов нічого, що могло його стривожити: охайно відставлені коробки іграшок для «Армії Спасіння», одяг маленького хлопчика за дверима, у прикомірку та під ліжком. Єдине, що трохи напружило, — це ліжечко Ґейджа, яке знову стояло в його кімнаті. У будинку не було жодних прикмет непоправного лиха, та він весь дихав холодною порожнечею, немов чекав на… на щось.

«Мо’, мені тре’ проїхатися до цвинтаря „Привітний краєвид“? Гляну, чи нічого там не відбуваєть си. Мо’, навіть стріну Луїса Кріда. Запрошу його на гостину або ще куди».

Та небезпека крилася не в Бенгорі, на цвинтарі «Привітний краєвид». Ні, небезпека була тут, у будинку, а також за ним.

Джад вийшов і знову перейшов через дорогу, цього разу — в напрямку дому. Він витягнув шестипляшковий блок пива з холодильника та поніс його у вітальню. Сів навпроти вікна, що виходило на будинок Крідів, відкоркував пиво та запалив цигарку. День уже схилявся за обрій, і, як часто бувало останніми роками, мозок старого пірнув у глибокий вир пам’яті. Якби він знав хід думок Рейчел, то міг би їй відповісти, що її викладач психології, певно, мав рацію, але на схилі літ здатність пам’яті стирати зайві спогади поступово псується, як і все решта в спорохнявілому тілі, і давноминулі місця та обличчя пригадуються з лячною точністю. Вицвілі спогади вражають ясністю, вигорілі барви знову сяють буйством кольору, голоси скидають із себе полуду часу та набувають початкового звучання. І тоді наступає… Ні, не інформаційне перенавантаження, сказав би він йому. Ймення тому — старість. Джад знову пригадав бугая Лестера Моргана Генретті, його налиті кров’ю очі. Тварюка кидалася на все, що потрапляло до її поля зору, на все, що рухалося. Навіть на дерева, коли вітер ворушив листочки. Перш ніж Лестер здався та таки вбив бугая, Генретті у своїй шаленій люті поламав кожне дерево на своєму пасовищі, його роги були розтрощені, а з голови стікала кров. Коли Лестер застрелив Генретті, то тремтів від жаху — так само як і Джад зараз.

Він пив пиво та палив. Денне світло втрачало барви. Він не вмикав світло. Поступово кінчик його цигарки перетворився на червоний вогник у темряві. Він сидів, пив пиво та стежив за під’їзною доріжкою Крідів. Старий гадав, що, коли Луїс повернеться додому, де б він там зараз не був, треба буде обов’язково заскочити до нього та поговорити. Щоб переконатися, що Луїс не намислив собі нічого такого, що може обернутися на лихе.

Джад відчував м’який поклик незвіданої, лиховісної сили, що гніздилася в тому диявольському місці. Вона простягала до нього свої липкі мацаки з-під товщі кам’янистої тверді, де були зведені всі ті кургани.

«Не втручайся, старий. Не втручайся, а то дуже, дуже пошкодуєш». Той голос був подібним до млосного туману, що виповзав із розкритої могили.

З усіх сил намагаючись не помічати його, Джад сидів, палив і пив пиво. Він чекав.

Поки Джад Крендал сидів у кріслі-гойдалці та видивлявся його з вікна, а Рейчел та Еллі проїжджали шлагбаум перед домом Ґолдманів (Рейчел безперервно хрускотіла пальцями, намагаючись відігнати зростаючий страх, а Еллі була білою мов крейда), Луїс жував великий, позбавлений будь-якого смаку обід у «Їдальні Говарда Джонсона». Їжі було вдосталь, і вся вона нагадувала картон — якраз те, чого зараз бракувало його організму. За вікном швидко темніло. Машини, що проїжджали повз, ніби обмацували його фарами. Він копався в їжі. Стейк. Печена картопля. Ядуче зелена квасоля на гарнір. Трикутник яблучного пирога з кулькою морозива зверху. Кулька вже почала трохи танути та стікала на тарілку. Він їв за столиком у кутку, пильнуючи людей, котрі заходили і виходили, — може, він когось знає? Якщо чесно, то Луїс дуже сподівався, що хтось зі знайомих до нього таки підійде. Зустріч, безсумнівно, призведе до запитань — «Де Рейчел? Що ти тут робиш? Як ти?» — і питання, ймовірно, потягнуть за собою ускладнення. А що, як він шукав саме ускладнень? Можливості втекти?

По правді, подружня пара, яку він таки знав, зайшла до кафе, якраз коли він доїдав яблучний пиріг і допивав другу чашку кави. Роб Грінел, бенгорський лікар, і його красуня дружина Барбара. Луїс чекав, що вони звернуть на нього увагу, помітять, що він сидить за столиком для одного в кутку, але офіціант відвів їх до столика в дальньому кінці зали, і Луїс остаточно втратив їх з виду. Хіба що вряди-годи миготіла сивіюча чуприна Грінела.

Луїсові принесли рахунок. Він підписав його, вказав номер кімнати під підписом і вийшов через бічні двері.

Вітер надворі піднявся до майже штормового. Шарпкий і неприємний, він змушував дивно гудіти телефонні дроти. Луїс не бачив жодної зірки, але відчував, як хмари зі скаженою швидкістю неслися над головою. Чоловік постояв трохи на вулиці, сховав руки до кишень, а обличчя підставив під вітрові потоки. Він повернувся, піднявся до себе в кімнату і ввімкнув телевізор. Було надто рано, щоб займатися чимось серйозним, а присмерковий вітер уже повнився передчуттям неприємностей. Луїс нервував.

Він дивився телевізор чотири години — вісім тридцятихвилинних комедійних програм. Луїс збагнув, що він уже давно не дивився телевізор так довго без перерви. Йому спало на думку, що колись, у старшій школі, вони з друзями називали усіх цих героїнь ситкомів дівчатами-динамо.