Еллі глянула на нього похмурим поглядом Сивілли.

— У тебе такі холодні губи, — зауважила вона. — Чом це так, татку?

— Я не знаю, — слова застрягли у нього в горлі. — Будь слухняною, гарбузику.

— Я не хочу їхати, — повторила вона так тихо, що тільки Луїс і міг почути її крізь човгання і бурмотіння пасажирів. — А ще я не хочу, щоб їхала мама.

— Еллі, годі, — сказав Луїс. — З тобою все буде гаразд.

— Зі мною все буде гаразд, — повторила вона. — А з тобою, татку, що буде з тобою?

Черга рушила. Люди йшли вниз до воріт 727. Рейчел потягла Еллі за руку, і та якусь мить опиралася, затримуючи чергу. Вона впилася поглядом у батька, і Луїс пригадав, як минулого разу дочка нетерпляче примовляла: «Ходімо-ходімо-ходімо…»

— Татку?

— Іди, Еллі. Будь ласка.

Рейчел глянула на Еллі і вперше побачила цей її темний задумливий погляд.

— Еллі? — спитала вона здивовано і, як здалося Луїсу, налякано. — Ти затримуєш чергу, крихітко.

Губи Еллі тремтіли. Вона стала білою як стіна. Дівчинка дозволила вивести себе крізь ворота. Вона озирнулася на нього, і Луїс побачив абсолютний жах у її очах. Він помахав доньці.

Еллі не відповіла.

Коли Луїс вийшов з терміналу Бенгорського міжнародного аеропорту, холодний, липкий серпанок вкрив його свідомість. Він раптом збагнув, що має на меті довести справу до кінця. Його розум, достатньо гострий, аби пройти через роки навчання в медичній школі, виживаючи на одній стипендії та дріб’язку, який дружина заробляла, розносячи каву з тістечками з п’ятої до одинадцятої ранку шість днів на тиждень, проаналізував проблему і розклав її на окремі компоненти, неначе це був черговий іспит — найскладніший у його житті. І скласти його він мав, без сумніву, на відмінно.

Луїс під’їхав до Брюера, невеликого міста по інший від Бенгора бік ріки Пенобскот. Припаркувався через дорогу від магазину будматеріалів «Вотсонс».

— Я можу чимось допомогти? — запитав продавець.

— Так, — відповів Луїс. — Мені потрібен важкий ліхтар — один з тих, квадратних, — і щось, чим би можна було його накрити.

Продавець був сухоребрим курдуплем з високим лобом і гострими очима. Він посміхався, та його осміх був не надто приємним.

— Збираєшся побраконьєрити, друзяко?

— Перепрошую?

— Хочеш підстрелити вночі пару оленів?

— Зовсім ні, — відказав Луїс без посмішки. — У мене нема ліцензії на полювання.

Продавець підморгнув йому і розсміявся.

— Тобто «не лізь у мої справи», еге? Ну, дивись: такий великий ліхтар нормально не прикриєш, та можна взяти шматок повсті й прорізати посередині отвір. Тоді промінь стане, як у кишенькового ліхтарика.

— Звучить непогано. Дякую.

— Прошу. Бажаєте щось іще?

— Так, — мовив Луїс. — Мені потрібні кайло, лопата та заступ. Лопата з коротким руків’ям, а заступ — з довгим. Мотовильник доброї мотузки вісім футів завдовжки. Пара робочих рукавиць. Шматок брезенту, десь вісім на вісім футів.

— Усе це у нас є, — повідомив продавець.

— Мені треба викопати відстійник, — вигадав Луїс. — Виходить, що я порушую якісь там територіальні приписи, а сусід у мене ще та наволоч. Не знаю, чи допоможе мені приховування ліхтаря, та, думаю, спробувати варто. Мені це може влетіти в добрячий штраф.

— О-о, — протягнув продавець. — То ви б краще купили прищепок для носа.

Луїс вимушено розсміявся. Покупки обійшлися йому в п’ятдесят вісім доларів і шістдесят центів. Він заплатив готівкою.

Коли ціни на пальне підскочили, Кріди все менше використовували «універсал». У нього полетіли підшипники, та Луїс постійно відкладав ремонт на потім. Частково це пояснювалося тим, що він не хотів розлучатися з двома сотнями доларів (а саме стільки він вартував), тим більше що це був зайвий клопіт. А тепер, коли він справді міг би використати великого старого динозавра, не наважувався сісти за кермо. «Цівік» був бюджетним автомобілем з прозорою стінкою багажника, і Луїса напружувала ідея їхати через Ладлоу з кайлом, лопатою та заступом. Зір у Джада Крендала гострий, та й макітра ще добре варить. Він одразу зрозуміє, що до чого.

Раптом Луїс збагнув, що не було жодної потреби повертатися в Ладлоу. Він проїхав через міст Чемберлена до Бенгора і винайняв місце у мотелі «Говарда Джонсона» на Одлін-роуд — і знову біля аеропорту, і знову біля цвинтаря «Привітний краєвид», на якому лежав його син.

Луїс зареєструвався під іменем Ді Ді Рамона[141] і заплатив за кімнату готівкою. Спробував покемарити, бо розумів, що перспектива відпочинку до завтрашнього ранку йому не світить. Як написали б у якомусь вікторіанському романі, цієї ночі на нього чекала пекельна робота — найстрашніша за все життя.

Та його мозок просто відмовлявся вимикатися.

Він лежав на стандартному мотельному ліжку під банальною мотельною картиною, на якій зображено мальовничі кораблі та доки біля мальовничої старої пристані на тлі не менш мальовничої новоанглійської бухти. Луїс не роздягався — хіба що черевики зняв; руки поклав за голову. Гаманець, дріб’язок і ключі лежали на нічному столику біля нього. Почуття липкого холоду не минуло. Луїс почувався відрізаним від своєї родини, від місць, до яких уже встиг звикнути, і навіть від роботи. Цей мотель міг розташовуватися будь-де у світі — в Сан-Дієго, Далуті, Бангкоку чи Шарлотті-Амалії. І в той же час він був поза простором і часом. У Луїсовому мозку коли-не-коли зринала парадоксальна думка: перш ніж знову зустрітися зі знайомими людьми та місцями, він побачить свого сина.

План поступово визрівав у його свідомості. Луїс розглядав його з різних точок зору, обмацував з усіх боків, перевіряв, чи немає ніде промахів чи слабких місць. Він відчував, що балансує на тонкій линві понад безоднею божевілля. Безум огортав його; м’яко тріпотів крильми, як пугач — нічний мисливець із золотими очима. Луїс усе глибше й глибше занурювався у вир сюрреалістичного жаху.

У його голові злинуло відлуння голосу Тома Раша: «Холодні руки смерті торкають хижо нас, ти вкрала мою маму, гряде уже мій час»[142].

Божевілля. Воно всюди. Наближається, переслідує.

А він балансував на тонкій линві логіки — розбирав свій план.

Сьогодні, об одинадцятій вечора, він розкопає синову могилу, витягне тіло з труни, загорне його в шматок брезенту та покладе в багажник «Цівіка». Поставить труну на місце і знову засипле могилу. Далі поїде до Ладлоу, витягне тіло Ґейджа з багажника… і піде на прогулянку. Так, йому доведеться піти на прогулянку.

Якщо Ґейдж повернеться, є два можливі варіанти розвитку подій. За одним з них, Ґейдж повернеться собою. Можливо, трохи загальмованим, повільним або навіть розумово відсталим (у найпотаємніших куточках душі Луїс сподівався, що Ґейдж повернеться повністю, таким, як при житті, — така ж можливість існувала, правда?), але все одно це буде його син, син Рейчел, брат Еллі.

В іншому разі, з глибини лісів з-за будинку прийде чудовисько. Луїс уже навіть не заперечував, що можуть існувати чудовиська чи там демони — безтілесні потвори з потойбіччя, котрі захоплюють воскреслі тіла, душі з яких уже відлетіли.

У будь-якому разі, вони з сином будуть сам на сам. І Луїс…

Я поставлю йому діагноз.

Так. Це те, що він має зробити.

«Я поставлю діагноз не лише його тілу, а й душі. Візьму до уваги наслідки травми, про яку він може пам’ятати або ні. Зважаючи на те, що стало з Черчем, можна сподіватися на легку або значну загальмованість. Я оціню можливість реінтеграції Ґейджа в нашу родину за період від двадцяти чотирьох до сімдесяти двох годин. Якщо ментальні втрати будуть надто великими — або він повернеться в тому стані, що Тіммі Бетерман, злою почварою, — то я вб’ю його».

Луїс ретельно обдумав обидва варіанти.