Як лікар, він відчував, що легко зможе вбити Ґейджа, якщо від сина лишиться тільки оболонка, наповнена чужорідною ворожою субстанцією. І ніякі благання та хитрощі не зможуть вплинути на його рішення. Луїс уб’є це створіння, наче щура, який розносить бубонну чуму. І не влаштовуватиме з цього жодних сльозливих мелодрам. Він скористається таблеткою, мабуть, двома чи трьома. Або ін’єкцією, якщо в цьому виникне потреба. У його саквояжі був морфій. Наступної ночі він повернеться на «Привітний краєвид» і знову поховає там прах свого сина, сліпо вірячи, що доля знову буде на його боці, вдруге («Але ж ти навіть не знаєш, чи буде вона з тобою першого разу», — нагадав він собі). Луїс було подумав про значно простішу і безпечнішу альтернативу — «Кладвишче домажніх тварин», але він точно не поховає там власного сина. На те було багато причин. Коли якась дитина закопуватиме там свого улюбленця через п’ять, десять чи навіть двадцять років, то може натрапити на рештки малого. Та головний мотив був значно простішим. «Кладвишче домажніх тварин» розташовувалось… надто близько.

А після повторного поховання він полетів би в Чикаго і приєднався до родини. І ні Рейчел, ні Еллі ніколи б не дізналися про його невдалий експеримент.

А щодо іншого варіанту — на який він сподівався у всій сліпоті батьківської любові, — то вони б з Ґейджем покинули Ладлоу після випробувального періоду, поїхали вночі. Луїс би взяв лише найнеобхідніші папери та ніколи більше не повернувся в це прокляте місце. Вони з Ґейджем поживуть у мотелі — може, навіть у тому, де він зараз лежить.

Наступного ранку він би познімав гроші з усіх рахунків і перевів їх у подорожні чеки «Американ Експрес» («Не їдь без них з дому зі своїм воскреслим сином», — подумав він) та готівку. Вони б з Ґейджем полетіли кудись — ймовірно, у Флориду. Звідти він би зателефонував Рейчел, повідомив, де перебуває, і сказав забрати Еллі та мерщій сідати на літак, не розповідаючи батькам, куди вони їдуть. Луїс вірив, що зміг би переконати її зробити це. «Жодних запитань, Рейчел. Просто приїжджай. Приїжджай прямо зараз. У цю ж мить».

Він скаже, де вони зупинилися. Який-небудь мотель. Рейчел і Еллі винаймуть машину. А коли вони постукають, Луїс підведе до дверей Ґейджа. Мабуть, у купальному костюмчику.

А потім…

Та він не наважувався загадувати так далеко наперед. Натомість повернувся до свого плану і знову проаналізував його від початку й до кінця. Він гадав, що коли все вдасться, то вони почнуть абсолютно нове життя і ніякий Ірвін Ґолдман зі своєю тлустою чековою книжкою їх не відстежить. Ось так усе і буде.

У Луїсовій голові роїлися туманні спогади про те, як вони в’їхали в будинок у Ладлоу. Яким він був стривоженим, втомленим і навіть трохи наляканим. Як йому хотілося гайнути кудись в Орландо і найнятися лікарем у «Світ Діснея». Може, це все й не було аж настільки безглуздо.

Луїс уявив себе там у білому халаті. Як він намагався привести до тями вагітну жінку, в якої вистачило дурощів вилізти на атракціон «Магічна Гора». Звісно ж, вона знепритомніла. Йому вчувався власний голос: «Розійдіться, розійдіться, їй же не буде чим дихати», і тут жінка розплющила очі та вдячно йому посміхнулася.

Доки мозок Луїса виплітав цю не позбавлену приємності фантазію, він заснув. Він спав, коли його дочка прокинулася в літаку десь над Ніагарським водоспадом з криком жаху на вустах від кошмару про безжалісні порожні очі та покручені руки. Він спав, коли перелякана стюардеса кинулася до Еллі дізнатися, що трапилося; він спав, коли вбита горем Рейчел намагалася заспокоїти її; спав, коли Еллі кричала — знову і знову: «Це Ґейдж! Мамо! Це Ґейдж! Це Ґейдж! Він живий! Ґейдж витягнув ножа з татової сумки! Не дай йому дістатися до мене! Не дай йому дістатися до татка!»

Він спав, коли Еллі нарешті заспокоїлася. Вона пригорнулася до мами та вся тремтіла — ані сльозинки в широко розплющених очах. А Дорі Ґолдман думала, як же важко зараз Еллі і як вона схожа на Рейчел після смерті Зельди.

Він спав і прокинувся о чверть на шосту, коли денне світло вже тьмяніло та падала темрява.

«Пекельна робота», — тупо подумав він і підвівся.

Коли рейс 419 «Юнайтед Ейрлайнз» приземлився в аеропорту О’Хара та висадив усіх пасажирів о десятій хвилині на четверту годину, Еллі Крід була в стані тихої істерії, а Рейчел — дуже наляканою. Ніколи відтоді, як вона повела дітей у «Макдональдз» і Ґейдж вдавився картоплею фрі, Рейчел не хотіла так сильно, щоб Луїс був з нею.

Якщо зараз випадково торкнути Еллі за плече, дівчинка підскочить і вдивлятиметься в тебе розширеними від страху сліпими більмами очей, все її тіло битиме пропасниця. Вона була вся немов би переповнена електрикою. Жахіття в літаку самі по собі були вельми поганими, але це… Рейчел просто не знала, як цьому дати раду.

Дорогою до терміналу Еллі заточилася і впала. Дівчинка не підвелася; просто лежала собі на килимі, під ногами людей (сновигаючи туди-сюди, вони дивилися на неї з м’яким співчуттям і відстороненим блиском в очах; усі вони поспішали, ніхто не хотів, щоб їх відволікали), поки Рейчел не підняла її.

— Еллі, що з тобою? — спитала вона.

Та Еллі не відповіла. Вони проминули зал до каруселі з багажем, і Рейчел помітила батька з матір’ю, які чекали на них там. Вона помахала вільною рукою, і вони підійшли.

— Нам сказали не виходити за ворота та чекати на вас, — сказала Дорі. — Ми подумали… Рейчел, що з Еллі?

— Їй погано.

— Мамо, а тут є вбиральня? Мене зараз знудить.

— О Боже! — розпачливо застогнала Рейчел і схопила дочку за руку. З протилежного боку зали був туалет, тож вона швидко повела туди Еллі.

— Рейчел, мені піти з тобою? — спитала Дорі.

— Ні, краще заберіть наш багаж. Ви знаєте, який він. Ми впораємося.

На щастя, вбиральня була порожньою. Рейчел підвела Еллі до кабінки та почала порпатися в сумочці, шукаючи дріб’язок. Потім вона побачила — слава Богу, — що замок однієї з трьох кабінок зламаний. Над ним хтось маркером написав: «СЕР ДЖОН КРЕПЕР БУВ СЕКСИСЬТКОЮ СВИНЕЮ».

Рейчел швидко відчинила двері. Тепер Еллі стогнала та трималася за живіт. Вона двічі тужилася, але блювоти не було; тільки сухі хвилі абсолютного нервового виснаження. Коли вона сказала, що їй уже краще, Рейчел підвела дочку до умивальника і вмила їй обличчя. Еллі була білою як стіна, під очима в неї проступили чорні кола.

— Еллі, що трапилося? Ти можеш пояснити?

— Я не знаю, що трапилося, — відповіла дівчинка. — Я знаю, що щось сталося після того, як татко сказав мені про подорож. Щось трапилося з ним.

«Луїсе, що ти приховуєш? Ти ж приховуєш щось. Я помітила це, навіть Еллі помітила».

Рейчел збагнула, що і сама весь день була знервованою, неначе чекала на удар, який звалить її з ніг. Зараз вона почувалася так, немовби за два чи три дні мали початися місячні: напружена та зморена до краю, готова заплакати чи розсміятися, готова будь-якої миті завити від болю, що мчав її головою, як швидкісний потяг, останні години три.

— Що? — уточнила вона у відображення Еллі в дзеркалі. — Люба, що могло трапитися з татком?

— Я не знаю, — прошепотіла Еллі. — Я бачила сон. Щось про Ґейджа. Чи, може, про Черча? Я не пригадую. Я НЕ ЗНАЮ!

— Еллі, що тобі снилося?

— Мені снилося, ніби я на «Кладвишчі домажніх тварин», — розповідала Еллі. — Паксоу привів мене на «Твариняче кладвишче» і сказав, що татко збирається прийти туди. Він сказав, що має статися щось жахливе.

«Паксоу?» Гостра стріла жаху та непевності пронизала Рейчел. Що це було за ім’я і чому воно здавалося їй таким знайомим? Здається, вона чуло його — чи щось подібне, — але ніяк не могла пригадати, де саме.

— Тобі снилося, що хтось на ім’я Паксоу відвів тебе на «Кладвишче домажніх тварин»?

— Ага, він сказав, що його звуть саме так. А ще… — очі дівчинки раптом розширилися.