Посміхаючись, Тардіф запалив їхні цигарки.

«Бог беріг його для траси № 15, докторе Тардіф», — подумав Луїс тепер.

— Рейчел, а якби в нього таки була гідроцефалія й операція не допомогла б… Чи могла б ти любити його?

— Що за дивне питання, Луїсе!

— Ти б могла?

— Звісно. Що б не трапилося з Ґейджем, я б усе одно його любила.

— Навіть якби він був розумово відсталим?

— Так.

— А ти б не хотіла здати його в спеціальний заклад?

— Ні. Гадаю, ні, — повільно відповіла вона. — З тією зарплатою, яку ти маєш зараз, ми могли б дозволити собі… справді хороше місце… Та я б усе одно хотіла, аби він краще лишився з нами… Луїсе, чому ти запитуєш?

— Я все ще думаю про твою сестру, Зельду, — мовив він. Луїс був досі вражений її бадьорістю. — Намагаюся зрозуміти, чи змогла б ти пройти через таке ще раз.

— Але ж це було б не те саме. Ґейдж був… Ґейдж — це Ґейдж. Він же наш син. От і різниця. Гадаю, це було б складно, але… А ти хотів, щоб його тримали в спеціальному закладі? Як у психлікарні Пайнленда?

— Ні.

— Давай спати.

— Хороша ідея.

— Я от-от провалюся в сон, — сказала Рейчел. — Хочу лишити весь цей день позаду.

— Хай буде так, — мовив Луїс.

Через певний час вона сонно прошепотіла:

— Ти маєш рацію, Луїсе… просто сни і марення…

— Так. — Він поцілував її в мочку вуха. — А тепер спи.

«Це було схоже на пророцтво».

Він довго крутився в ліжку і, доки не заснув, бачив, як вигнута кістка місяця глипала на нього крізь вікно.

Наступний день попри хмарне небо видався, на диво, теплим, і Луїс весь спітнів, відправляючи багаж Рейчел та Еллі й отримуючи через комп’ютер їхні квитки. Він вважав даром сам той факт, що міг чимось займатися. Та в глибині душі щеміло болісне порівняння з тим, як він востаннє відправляв родину в Чикаго — на День подяки.

Еллі виглядала відстороненою і трохи дивною. Того ранку Луїс неодноразово кидав погляд на дочку і щоразу бачив на її обличчі вираз зосередженого міркування.

«Приятелю, ти перемудрив з конспірацією», — сказав він собі. Вона нічого не мовила, коли їй повідомили, що вони всі разом поїдуть до Чикаго (спочатку полетять вони з мамою, а татко згодом до них приєднається), можливо, навіть на все літо, Еллі лише продовжила їсти свій сніданок — «Какаових ведмедиків». Після сніданку вона мовчки піднялася до себе, вдягла сукенку і черевики, які приготувала для неї Рейчел. Дівчинка взяла фотографію з Ґейджем з собою в аеропорт і тихенько сиділа в пластмасовому кріслі у нижньому залі очікувань, поки Луїс стояв у черзі за квитками, а гучномовець поважно повідомляв про прибуття та відліт літаків.

Містер та місіс Ґолдман з’явилися хвилин за сорок до відльоту. Охайний Ірвін Ґолдман (звісно, він ні на мить не спітнів) був попри шістдесятиградусну спеку в кашеміровому пальто. Він пішов до приймального віконця «Евіс» розбиратися щодо машини, Дорі Ґолдман залишилася сидіти з Рейчел та Еллі.

Луїс та Ірвін Ґолдман приєдналися до решти одночасно. Луїс дуже боявся дешевої репризи: «Мій-сину… мій-сину», але його помилували. Ґолдман вдовольнився млявим потиском руки і пробурмотів: «Здоров». Його швидкий, збентежений погляд у бік зятя лише підтвердив ранкові підозри Луїса: минулої ночі Ірвін був п’яним.

Вони піднялися ескалатором нагору та сіли в зоні відльоту. Розмовляли між собою не дуже багато. Дорі Ґолдман нервово стукала пальцями по своєму примірнику нового роману Еріки Йонг[139], але книжку не відкривала. Вона все кидала стурбовані погляди на фото в руках Еллі.

Луїс запропонував дочці сходити з ним до книжкової крамниці, взяти їм щось почитати в літаку.

Еллі знову зосереджено на нього глянула. Луїсу це не подобалося. Він починав нервувати.

— Ти слухатимешся діда з бабою? — спитав він її, коли вони трохи відійшли.

— Так, — відповіла вона. — Татку, а шкільний наглядач мене зловить? Енді Пасіока каже, що є шкільний наглядач, який ловить прогульників.

— Можеш не хвилюватися через шкільного наглядача, — заспокоїв Луїс. — Я потурбуюся про школу, і наступної осені ти без проблем продовжиш навчання.

— Сподіваюся, восени зі мною все буде гаразд. — сказала Еллі, — Я ж у справжній школі ніколи не була. Тільки у нульовому класі. Не знаю, чим там діти займаються? Може, домашкою?

— З тобою все буде гаразд.

— Татку, а тебе правда так сильно затрахав дідусь?

Луїс зиркнув на дочку.

— Чого, заради всіх святих, ти думаєш, що він мене за… що він мене дратує, Еллі?

Еллі знизала плечима, ніби тема розмови її зовсім не цікавила.

— Коли ти про нього говориш, то здається, що він тебе затрахав.

— Еллі, це вульгарно.

— Вибач.

Вона нагородила його дивним, затуманеним поглядом і відвернулася роздивитися підставки з дитячими книжками — Мерсі Меєр, Моріс Сендак, Річард Скеррі, Беатріс Поттер і старий надійний Доктор Сьюз[140]. «Звідки вони про все дізнаються? Чи, може, їм усе відомо від самого початку? Скільки знає Еллі? Як це на неї впливає? Еллі. Що ти ховаєш за своїм блідим, холодним личком? „Він тебе затрахав?“ Боже!»

— Татку, можна я візьму цю? — Вона тримала в руках доктора Сьюза, книжку, яку Луїс не бачив з часів власного дитинства, — історія про негреня Самбо і те, як одного погожого дня тигри забрали його одяг.

«Боже, а я гадав, що вони вже давно перестали друкувати цю історію», — подумав потьмарено Луїс.

— Звісно, — дозволив він, і вони стали в кінець короткої черги до каси. — Ми з твоїм дідусем любимо одне одного, — Луїс згадав, як мама розповіла йому про жінку, яка дуже хотіла дитину і знайшла її. Він подумав про свою дурну обіцянку ніколи не брехати власним дітям. Луїс відчув, що за останні кілька днів обернувся на вельми багатообіцяльного брехуна, але зараз не дозволяв собі думати про це.

— Ясно, — сказала Еллі і замовкла.

Тиша була Луїсові неприємною. Треба було заговорити, аби порушити її:

— Гадаєш, гарно проведеш час в Чикаго?

— Ні.

— Ні? Це ж чому?

Вона кинула на нього пильний потойбічний погляд.

— Я боюся.

Луїс поклав руки їй на голову.

— Боїшся? Але чого? Ти ж не боїшся літаків?

— Ні, — захитала вона головою. — Я не знаю, чого я боюся, татку. Мені снилося, що ми були на похороні Ґейджа і гробар відчинив труну, а вона була порожньою. Потім мені снилося, що я вдома, зазираю до Ґейджевого ліжечка, а воно також порожнє. Але там бруд.

«Лазарю, вийди сюди».

Тут, уперше за всі ці місяці, Луїс згадав свій сон після смерті Паскоу — сон і те, як він прокинувся з брудними ногами, а низ ліжка був весь у хвойних голках і багні.

У нього на потилиці волосся стало дибки.

— То був лише сон, — запевнив він Еллі, і голос звучав, принаймні для нього, доволі нормально. — Він уже минув.

— Я так хочу, щоб ти полетів з нами, — промовила вона, — або щоб ми зосталися тут. Татку, можна ми зостанемося? Будь ласочка? Я не хочу до дідуся з бабусею… Я просто хочу знову повернутися в школу. Добре?

— Це зовсім ненадовго, Еллі, — сказав він. — Я маю… — він судомно глитнув, — мені треба дещо зробити тут, і я швиденько приїду до тебе. Ми тоді вирішимо, що робити далі.

Луїс очікував заперечень, готувався до спалаху роздратування у звичному для Еллі стилі. Ба більше, він сподівався на них. Але відповіддю йому була тільки холодна тривожна тиша, яка видавалася безмежно глибокою. Він міг і далі розпитувати дочку, але розумів, що її це не обходить. Вона вже й так сказала більше, ніж він хотів би чути.

Невдовзі після того, як вони з Еллі повернулися, почалася посадка. Натовп заворушився, і всі, крім Луїса, приєдналися до черги. Луїс міцно обійняв дружину, палко поцілував її. Вона на мить притислася до нього, потім відпустила, щоб той міг узяти Еллі на руки та чмокнути її в щоку.