— Трохи мертвими?

— Так, — підтвердив Джад. — Трохи мертвими. Наче вони були… десь… і повернулися, але не повністю. Луїсе, твоїй дочці не варто знати, що її кота збила на смерть машина, а потім він вернувся. Звісно, ти, мо’, скажеш, що дитину не присилуєш щось второпати, як вона сама не знає, що це тре’ зрозуміти. Крім тих випадків…

— Крім тих випадків, коли можна зробити це, — мовив Луїс швидше самому собі, а не Джадові.

— Так, — погодився Джад. — Часом можна. Мо’, вона й усвідомить, що прийняття смерті лежить там, де закінчується біль і починаються спогади. Не кінець життя, але кінець болю. Не розповідай їй цього всього, вона сама все зрозуміє. І якщо вона хоч трохи скидається на мене, вона й далі любитиме свого кота. Він не стане шаленим, не кусатиметься чи щось таке… І вона любитиме його. Але дійде певних висновків… І зітхне з полегшенням, коли кіт врешті помре.

— То от чому ви відвели мене туди, — здогадався Луїс. Йому стало трохи краще. Зараз принаймні було якесь пояснення. Щоправда, розмите, воно більше задовольняло логіку нервових закінчень, ніж раціональної свідомості, та все ж у такій ситуації він готовий був прийняти і його. Тепер можна забути вираз обличчя Джада тієї ночі — вираз темного, лиховісного тріумфу.

— Так, це… — рвучко, раптово Джад прикрив обличчя долонями. На якусь мить Луїс подумав, що сусіда пронизав раптовий біль, і вже стурбовано підвівся, як побачив конвульсивні порухи грудної клітини — старий намагався не розплакатися.

— Так, але це не єдина причина, — промовив він здавленим голосом. — Я зробив це ще й з тих же міркувань, що і Стенні Б., і Лестер Морган. Лестер відвів туди Лінду Лавеск’ю після того, як її песика збила машина. Не повіриш, він повів її туди навіть після того, як всадив ту кляту кулю в макітру свого божевільного бугая! Попри все повів туди, повів! — Джад майже стогнав. — І що ж ти з цим поробиш?

— Джаде, про що ви говорите? — стривожено запитав Луїс.

— Лестер і Стенні вчинили це з тієї ж причини, що і я. Ти робиш се тому, бо воно тримає тебе. Бо індіанський могильник — секретна місцина, а секретом хочеться поділитися; ти тільки й чекаєш нагоди, яка видасться тобі достатньо поважною, аби зробити се… — Джад відвів руки від обличчя і пильно подивився на Луїса. Очі старого світилися прадавнім болем. — Тоді ти просто йдеш туди і знову це робиш… Потім вигадуєш якісь причини… Тобі навіть здається, що це хороші причини… Та в більшості випадків ти се робиш, бо хочеш. Або мусиш. Тато не відвів мене туди тому, що лише чув про ту місцину, але сам там не бував. А Стенні Б. бував… Тому й привів туди мене… І через сімдесят років… Тепер…

Джад скрушно похитав головою і прокашлявся.

— Послухай, Луїсе. Бугай Лестера був єдиною твариною, яка стала справді небезпечною. Чув іще, що цуца Лавеск’ю якось покусала поштаря, а в інших тваринок трохи псувався характер… Але Спот завжди був хорошим псом. Так, від нього тхнуло землею, скільки б я його не мив, — але він усе одно був хорошим псом. Мама більше ніколи до нього не торкалася, та він не завдавав нікому шкоди. Але, Луїсе, якщо ти вирішиш прямо зараз застрелити кота, я і слова тобі не скажу.

Те місце… воно не відпускає тебе… І ти готовий вигадувати найправедніші у світі причини, аби знову туди піти. Та я міг припуститися помилки. Це все, що я можу сказати тобі. Лестер також міг помилитися, як і Стенні Б. Хай йому грець, я ж не Бог! А повертати мертвих до життя — це все ж таки трохи гратися в Бога, як гадаєш?

Луїс розкрив рота і знову його закрив. Те, що спало йому на думку, звучало б дуже жорстоко: «Джаде, я пройшов через усе це не для того, щоб знову вбити сраного кота».

Джад допив своє пиво й викинув бляшанку в смітник.

— Гадаю, це все. Я все сказав.

— Можна я дещо запитаю? — поцікавився Луїс.

— Думаю, так.

— А чи ховали там коли-небудь людей?

Рука Джада конвульсивно здригнулася, і дві пляшки пива впали зі столу; одна з них розбилася.

— Господи Ісусе! — вигукнув старий. — Звісно ж, ні! Та хто б насмілив? Не кажи ніколи про таке, Луїсе!

— Мені ж просто було цікаво, — збентежено відповів Луїс.

— Певними речами краще навіть не цікавитися, — відрубав Джад Крендал, і вперше за весь час він здався Луїсові справді старезним, хоровитим, за крок від могили.

І вже потім, удома, Луїс збагнув, що було щось іще в Джадовому вигляді тієї миті.

Неначе старий брехав.

Луїс не розумів, що напився, поки не добрався до гаража.

Надворі блищали зорі й холодно світив місяць. Світла бракувало для тіней, але вистачало, щоб бачити дорогу. Діставшись гаража, він миттю осліп. Десь тут був вимикач, але він, хай йому грець, не пам’ятав зараз де.

Крід пробирався навпомацки; його лякала перспектива розбити коліно, перечепившись об якусь іграшку. Хоча б навіть і через червоноколісний велосипед Еллі. Або Ґейджевого крокодила.

Де ж кіт? Може, він його випустив?

Якимось чином Луїс вільно пройшов вперед і вперся в стіну. Він загнав собі глибоко в руку скалку і вигукнув: «Чорт!» Лайка полетіла в пітьму. Слова лунали втомлено, без злоби. Здавалося, що весь гараж вирішив погратися з ним у хованки. Тепер він не міг зрозуміти не тільки де вимикач, а й взагалі будь-що, навіть грьобані двері на кухню.

Він знову заходився повільно тинятися туди-сюди, рука все ще боліла. Ось як це — бути сліпим. Ці думки нагадали Луїсові про концерт Стіві Вандера, на який вони з Рейчел ходили. Коли? Років шість тому. Здавалося, це було так давно. Рейчел тоді була вагітною Еллі. Двоє хлопців підвели Вандера до синтезатора, проводячи повз дроти, що валялися по всій сцені, щоб він не впав. А потім, коли він мав танцювати з однією зі співачок, вона обережно вивела його на вільне місце. Луїс пам’ятав, що танцював артист добре, але була необхідна рука, яка вивела б його туди, де це можна робити.

«А як щодо руки, яка б вивела мене на кухню?» — подумав Луїс і раптом весь затремтів.

Якщо зараз у темряві до нього простягнеться рука — він кричатиме, і кричатиме, і кричатиме. Він стояв і не ворушився — чекав, коли вирівняється серцебиття. Ну ж бо, казав він собі. Годі цього гівна, годі, годі…

Де ж цей грьобаний кіт?

Крід врізався у задній бампер «універсала», і біль прокотився його тілом. На очах у нього виступили сльози. Луїс застрибав на одній нозі, розтираючи забиту гомілку: він нагадував чаплю. Хоч тепер він принаймні зрозумів, де перебуває, — географія гаража чітко вималювалася в його свідомості. До того ж очі вже призвичаїлися до темряви.

Він залишив кота вдома, згадалося Луїсу. Він не хотів торкатися його, не хотів брати на руки, не хотів…

І тут гаряче, пухнасте тіло Черча, наче болотна трясовина, схопило його за литку. Огидний хвіст удавом обвився навколо ноги, і Луїс закричав; він розкрив рота у дикому лементі.

— Татку! — закричала Еллі.

Вона вибігла з літака і кинулася до нього, проштовхуючись між пасажирами, як футболіст на полі. Більшість з них просто відходили, посміхаючись. Луїс був трохи збентежений її запалом, та все ж відчув, як широка ідіотська посмішка сама наповзає на його обличчя.

Рейчел несла на руках Ґейджа, який, зачувши щасливі верески Еллі, угледів Луїса.

— Тааать! — весело зарепетував малий і почав вовтузитися на матусиних руках. Дружина посміхнулася (трішки стомлено, як відзначив про себе Луїс) і поставила хлопчика на ноги. Він побіг за Еллі: жваво дріботів ніжками по доріжці, вигукуючи: — Таааать! Таааать!

Луїс звернув увагу на новий джемпер Ґейджа — вочевидь, дідусів подарунок. Тим часом Еллі налетіла на батька і видерлася на нього, як на дерево.

— Привіт, татку! — радісно заверещала вона і цмокнула його в щоку.

— Привіт, сонечку, — сказав він і нахилився, щоб піймати ще й Ґейджа. Луїс підхопив його й обійняв обох дітей. — Я так радий, що ви повернулися.