Потім підійшла Рейчел. Її саквояж і сумочка висіли на одній руці, а сумка для підгузків Ґейджа — на іншій. На сумці великими літерами було надруковано: «СКОРО Я БУДУ ДОРОСЛИМ ХЛОПЧИКОМ» — повідомлення, яке швидше мало тішити батьків, аніж маля, яке ці підгузки носить. Дружина нагадувала професійного фотографа, який виконав бридке і виснажливе замовлення.
Луїс протиснувся між дітьми і поцілував її в губи.
— Привіт.
— Привіт, док, — посміхнулася вона.
— Виглядаєш дуже змученою.
— А я і є змученою. До Бостона ми долетіли без проблем. На інший літак ми пересіли також без проблем. І навіть злетіли без проблем. Та як тільки літак піднявся над містом, Ґейдж глянув униз, сказав «Гально, гально» і одразу ж почав блювати.
— О Боже…
— Мені довелося одразу нести його в туалет, переодягати, — розповіла вона. — Не думаю, що це в нього якась інфекція… Мабуть, просто від літака знудило.
— Поїхали додому, — поквапив Луїс. — Я там готую «чилі».
— Чилі! Чилі! — з радісним полегшенням репетувала Еллі йому на вухо.
— Чівві! Чівві! — репетував Ґейдж у друге вухо, тим самим урівноважуючи силу звукової атаки.
— Уперед, — скомандував Луїс. — Давайте заберемо ваші валізи, та ходімо.
— Татку, а як там Черч? — запитала Еллі, коли вмостилася. Луїс чекав на це запитання, проте його здивувала стурбованість личка Еллі та тривожна зморшка між її блакитними очима. Луїс насупився і зиркнув на Рейчел.
— На вихідних вона погано спала, прокидалася з криком, — спокійно пояснила Рейчел. — Їй снилися кошмари.
— Мені наснилося, що Черча збила машина, — додала Еллі.
— Гадаю, вона просто з’їла забагато сандвічів з індичкою, — сказала Рейчел. — У неї ще й напад діареї був. Луїсе, нехай її мозок трохи відпочине, і давайте нарешті заберемося з аеропорту! За останній тиждень я надивилися стільки аеропортів, що мені вистачить на п’ять років уперед.
— З Черчем усе гаразд, сонечку, — повільно мовив Луїс.
Дійсно, все гаразд. Він цілими днями пролежує в будинку і витріщається на мене своїми дивними тьмяними очима — неначе хтось витрусив з нього всі зародки котячого інтелекту. Він просто неймовірний. На ніч я викидаю його надвір мітлою, бо мені гидко до нього торкатися. Я вимітаю його — і він іде. А одного ранку, Еллі, я відчинив двері і побачив, що він тримає мишу — чи те, що від неї лишилося. Він повитягував з гризуна кишки і смачно ними поснідав. До речі, про сніданок. Мені того ранку і шматок не ліз в горло. Одним словом…
— З ним усе гаразд.
— О, — зітхнула Еллі, і зморшка між очима в неї розгладилася. — Це добре. Бо коли мені наснився той сон, я була певна, що його більше немає.
— Правда? — запитав Луїс і посміхнувся. — Часом сни бувають такими дивними, так?
— Шнииии! — вигукнув Ґейдж. Малий був на стадії папуги — Еллі також таке проходила. — Шнииии! — повторив хлопчик і добряче смикнув батька за волосся.
— Ходімо, народ! — сказав Луїс, і вони дружно рушили до багажного відділення.
Вони вже майже дійшли до «універсала» на парковці, як Ґейдж знову промовив своє загадкове «Гально, гально» і цього разу обгидив усього Луїса, який, до речі, сьогодні був у нових трикотажних штанях, зарезервованих спеціально для зустрічі родини в аеропорту. Мабуть, «гально» — це було кодове слово малого, яке означало: «Вибачайте, зараз я буду блювати. Краще відійдіть».
Зрештою з’ясувалося, що це таки інфекція.
Дорога від Бенгорського аеропорту до їхнього дому в Ладлоу тягнулася сімнадцять миль. За час поїздки в Ґейджа почали проявлятися ознаки підвищеної температури, малий впадав у дрімоту. Луїс заїхав у гараж і краєм ока побачив Черча, який прошмигнув біля стінки. Хвіст кота стояв трубою, а його дивні очі не спускали погляду з машини. Він зник у променях призахідного сонця, і вже за мить Луїс помітив випатрану мишу біля стосу з чотирьох літніх шин. Йому треба було терміново прибрати її, доки Рейчел з дітьми не зауважила. Нутрощі миші огидно рожевіли в напівтемряві гаража.
Луїс швидко вийшов з авто і заштовхнув залишки миші за гору шин. Дві верхні впали і сховали мишу.
— Упс, — сказав він.
— А татко — безрукий, — захихотіла Еллі.
— Так і є, — відповів Луїс гарячково. Він почувався так, неначе от-от сам скаже «Гально, гально» і виблює свій обід.
— А тато — безрукий.
На його пам’яті Черч убив тільки одного щура до свого моторошного воскресіння. Часом він заганяв гризунів у куток, граючись із ними у смертельну гру «кот-миша», та хто-небудь — Еллі, Рейчел чи він сам — завжди втручався і не давав довести справу до кінця. Ну а після кастрації, як він чув, мало який котяра нагородить мишу чимось більшим, ніж зацікавлений погляд, — ну принаймні доти, доки йому дають їжу.
— Так і будеш тут стояти і мріяти чи допоможеш мені з дітьми? — запитала Рейчел. — Лікарю Крід, повертайтеся з Планети Монго[95]. Земляни потребують вас, — її голос звучав роздратовано.
— Вибач, люба, — сказав Луїс. Він витягнув Ґейджа, який був тепер таким гарячим, як вугілля в розпеченій грубі.
Тож тільки трьом з них вдалося скуштувати фірмову страву Луїса — «Чилі з Саутсайту»[96]. Ґейдж розлігся на дивані у вітальні і дивився мультики по телевізору.
Після вечері Еллі покликала Черча. Луїс, який мив посуд, поки Рейчел нагорі розпаковувала валізи, сподівався, що кіт не прийде, — але він прийшов, своєю новою повільною ходою. Він прийшов так швидко, що, здавалося, стежив за ними. Стежив. Саме це слово спало йому на думку.
— Черчу! — гукнула Еллі. — Черчу, привіт!
Вона підхопила кота та обійняла його. Луїс спостерігав за цим краєм ока. Він вишукував залишки їжі на дні раковини, та зараз його руки завмерли. Він бачив, як щастя на обличчі Еллі повільно змінювалося на здивування. Кіт спокійно лежав у неї на руках, притиснувши вуха до голови. Дівчинка і тварина зазирнули одне одному в очі.
Після довгої хвилини — Луїсу вона видалася цілою вічністю — вона поставила Черча на підлогу. Кіт побрів геть, до їдальні, навіть не озирнувшись. «Мучитель маленьких мишей, — подумалося Луїсу. — Господи, що ж ми зробили тієї ночі?»
Він чесно намагався все пригадати, та спогади вже кудись вивітрилися, нечіткі й далекі, як страшна смерть Віктора Паскоу на підлозі лазарету. Він пам’ятав пориви вітру в нічному небі, сяйво білого снігу на чорному полі, яке тяглося до лісу. І все.
— Татку? — голос Еллі був тихий і здавлений.
— Що, люба?
— Черч дивно пахне.
— Правда? — запитав Луїс максимально спокійно.
— Так! — засмучено відповіла Еллі. — Він ніколи так дивно не пахнув. Він пахне як… пахне як… какашка!
— Ну, може, він вступив у щось бридке, сонечку, — припустив Луїс. — Як би він бридко не пахнув, це минеться.
— Дуже на це сподіваюся, — сказала Еллі смішним манірним тоном. І вийшла з кухні.
Луїс знайшов останню виделку і витягнув затичку. Він так і стояв над раковиною, дивлячись у ніч, а мильна вода стікала вниз із гучним пирсканням. Коли звуки у жолобі стихли, чоловік прислухався до виття вітру надворі. Такий дужий і холодний, вітрюган налітав з півночі, приносив із собою зиму. І раптом Луїс зрозумів, що йому страшно, просто по-дурному страшно — так страшно, як коли хмара раптово закриває сонце і починає дріботіти дощ, а тобі нема куди сховатися.
— Сто три? — запитала Рейчел. — Боже, Лу! Ти впевнений?
— Це вірус. — Луїс намагався не помічати звинувачувальних ноток у голосі дружини. Вона була дуже стомлена. У неї був дуже довгий день сьогодні: перелетіти півкраїни з дітьми на руках. Зараз уже була одинадцята година. А день досі не закінчився. Еллі міцно спала у своїй кімнаті. А Ґейдж лежав на їхньому ліжку в напівпритомному стані. Годину тому Луїс дав йому «Ліквіпрін»[97]. — Аспірин зіб’є йому температуру до ранку, люба.
