— Я розумію, — докинув Луїс. — Коли я побачив Черча зранку… це видалося мені… — він замислився на мить. Абсолютно природним? Саме ці слова спали йому на думку, та це були неправильні слова. — Наче так і мало бути.

— Так. — Джад запалив цигарку, його руки тремтіли. — І моя мама вгледіла мене, досі в білизні, і кричала: «Нагодуй свого пса, Джаде! Нагодуй і забери звідси, він забруднить мені штори!»

Я знайшов якесь їдло та покликав його. Спершу він не відгукнувся, неначе не знав свого імені, і тоді я подумав, що це просто інший пес, який скидається на Спота, ось і все…

— Так! — вигукнув Луїс.

Джад кивнув.

— Та коли я покликав його вдруге і втретє, він підійшов. Він смикнувся в мій бік, і я вивів його на ґанок, і здалося, що він не вийшов крізь двері, а просто випав крізь них. Пес накинувся на недоїдки та зжер їх. Ото тоді мені вперше стало лячно — я почав торопати, що сталося. І все ж я став на коліна й обійняв Спота, бо дуже радів з того, що він вернувся. А потім він лизнув мене в щоку і…

Джада пересмикнуло, і він допив своє пиво.

— Луїсе, його язик був холодним. Неначе мене торкнули дохлою рибиною.

На мить вони обидва замовкли. Тоді Луїс попросив:

— Продовжуйте.

— Коли він наїв си, я дістав велику стару балію, яку ми тримали на задньому подвір’ї спеціально для нього, і вирішив його помити. Спот завжди ненавидів купатися. Ми з татом мали разом тримати його, та й то по справі ми були мокрі, як хлющі, тато гучно лаявся — а Спот сидів і дивився на нас із винуватим виглядом, собаки так уміють. А варто було нам його викупати, як він тут же знову стрибав у багнюку, вимазувався з голови до кінчика хвоста і біг у хату, бруднити скатертини і простирадла, які мама щойно випрала. Ну а мама тоді репетувала, що колись таки пристрелить клятого собацюру.

Але тої днини Спот тихо сидів у балії і пустив мені себе вимити. Він зовсім не рушів. І мені це не сподобалося. Це було наче… наче миєш шмат м’яса. Я дістав старого рушника і витер пса насухо. Я міг розгледіти місця, де його поранили сплутані дроти, — там бракувало шерсті, а на шкірі виднілися виямки. Так виглядають рани років через п’ять після загоєння.

Луїс кивнув. За часи своєї лікарської практики він не раз бачив подібне. Рани ніколи не загоюються до кінця. Як могили, які не засипати до краю, подумалось йому.

— А потім я побачив його голову. Там була ще одна виямка, вже заросла білою шерстю. Якраз біля вуха.

— Там, куди поцілив ваш батько, — здогадався Луїс.

Джад кивнув.

— Джаде, застрелити людину чи тварину не так легко, як здається. Самовбивці-невдахи, які овочами валяються по лікарнях або вже повністю очуняли, часто навіть не здогадуються, що куля може пробити черепну коробку і вийти з іншого боку, не зачепивши мозок. У мене в практиці був випадок, коли один довбень вистрелив собі в праве вухо і помер через те, що куля потрапила в яремну вену з іншого боку голови. Траєкторія тієї кулі нагадувала якийсь заплутаний туристичний маршрут.

Старий посміхнувся і кивнув.

— Пам’ятаю, читав щось таке в одній із Норминих газет, «Стар» або «Енквайєр». Та якщо мій дедьо казав, що Спот мертвий, то так воно і було.

— Гаразд, — мовив Луїс. — Якщо ви кажете, що так і було, то так воно й було.

— Чи був кіт твоєї дочки мертвим?

— Я був переконаний, що так, — відповів Луїс.

— Тобі ж краще знати. Ти лікар.

— Ви кажете це, наче «тобі ж краще знати, Луїсе, ти ж Бог». От тільки я не Бог. А там було темно.

— Звісно ж, там було темно. От тіко його голова безпорадно звисала зі зламаної шиї, а коли ти намагався підняти його, то він примерз до землі, Луїсе, — звук був такий, наче ти скотч від аркушу відривав. З живими так не буває. Ти перестанеш гріти лід своїм тілом лиш тоді, коли вмреш.

У сусідній кімнаті годинник пробив десяту тридцять.

— А що сказав ваш батько, коли повернувся й побачив пса?

— Я чекав батька на доріжці біля нашої хати, перебираючи брудні камінці. Я почувався, як завжди в тих випадках, коли накоїв капостей. І готувався дістати прочуханки. Він зайшов у двір близько восьмої вечора, у своєму комбінезоні й кашкеті. Ти, мо’, бачив такі.

Луїс кивнув і позіхнув, затуливши рота долонею.

— Еге ж, уже пізно, — мовив Джад. — Треба кінчати.

— Ні, ще не пізно, — заперечив Луїс. — Я просто трішки пива перебрав. Джаде, продовжуйте. Я хочу це почути.

— У тата була бляшанка з-під сала, у якій він брав з собою обід. От він заходить у ворота, розмахує порожньою бляшанкою і щось собі насвистує. Уже сутеніло, але навіть у тьмяному світлі він роздивився мене. «Джадкінсе, привіт! — гукнув він звичним тоном. — А де твій…»

І тут із темряви вийшов Спот. Він не біг до тата з усіх лап, як раніше, радіючи, що бачить його. Пес спокійно йшов, поволі розмахуючи хвостом, а тато випустив з рук бляшанку і відступився. Ні, він не тікав, та продовжував задкувати, поки не вперся спиною в паркан. Коли пес стрибнув на нього, тато схопив його за лапки й утримував на відстані — як ручки дами, з якою ти збираєшся танцювати пристойний танець. Він довго дивився на Спота, а потім на мене і сказав лише: «Його тре’ помити. Він тхне землею, в якій ти його поховав». А потім зайшов до будинку.

— І що ж ви робили? — запитав Луїс.

— Ще раз вимив його. Він знову просто сидів у балії і ніяк не реагував. А коли я зайшов у будинок, мама вже пішла спати, хоча ще не було й дев’ятої. Тато сказав: «Джадкінсе, маю до тя’ розмову». Я сів біля нього, і вперше за все життя він говорив зі мною, як із дорослим чоловіком. Як зараз пам’ятаю: кімната повнилася пахощами жимолості й диких троянд. — Джад Крендал зітхнув. — Я завше хтів, щоб він розмовляв зі мною саме так. Але нічого хорошого в цьому не було. Увесь сьогоднішній вечір, Луїсе, мене переслідує враження, що я дивлюся на себе самого в дзеркалі, в якому видиться інше дзеркало. І нема кінця-краю цій чудернацькій галереї свічад. Це, мо’, знову як із розмовами про секс.

— Ваш батько все зрозумів.

— Звісно. «Джаде, хто тебе туди відвів?» — запитав він. І я все йому розповів. Він лише кивнув, наче й так здогадувався. Як я потім взнав, у ті часи в Ладлоу чи то шестеро, чи то осьмеро людей знали про те кладовище. Та тільки Стенні Б. був достатньо знавіснілий, аби піти туди.

— Джаде, а ви не запитували тата, чому він сам не відвів вас туди?

— Питався, — зітхнув Джад. — Під час тієї довгої розмови я питався про це. Та він відповів, що то лихе місце. Воно ніколи не приносило добра ні самим мертвим тваринам, ні людям, котрі їх любили. Він запитав у мене, чи любитиму я Спота таким, як він став. І знаєш, Луїсе, я не одразу зміг відповісти. Важливо, щоб я розповів тобі про свої почуття, бо рано чи пізно ти запитаєш у мене, чому я повів тебе туди з котом твоєї дочки, якщо то не дуже ловка справа. Чи не так?

Луїс кивнув. А як же поставиться Еллі до Черча після повернення?

Це весь час турбувало його під час гри в рокетбол зі Стівом Мастертоном.

— Мо’, я зробив так тому, що дітям потрібно знати, що іноді ліпше прийняти смерть, — напружено мовив Джад. — Твоя Еллі цього не знає. Мо’, тому, що і твоя дружина не завжди се розуміє. Скажи мені у вічі, що то не так, — і я облишу це питання.

Луїс розкрив рота, та потім закрив.

А Джад продовжував говорити далі, тепер уже значно повільніше, неначе вони перестрибували з купини на купину на Болоті маленького бога.

— Я роками бачу, як таке трапляється, — озвався старий. — Гадаю, я вже розповідав тобі про бугая Лестера Моргана, бугая-чемпіона на прізвисько Генретті. Ідіотське ім’я для бугая, як гадаєш?

Той скопитився від якоїсь виразки, і Лестер тягнув його аж туди на санях. Як він преліз через бурелом — гадки не маю, та кажуть, що, коли ти дуже хочеш це зробити, можливо все. Особливо коли це стосується індіанського могильника.

Генретті, ясна річ, повернувся, та Лестер встрелив його за два тижні. Бугай став злобним, дійсно злобним. Але це єдина тварина, яка по правді стала небезпечною. Більшість з них здаються трохи тупими… трохи загальмованими… трохи…