Я миттю скочив через теє вікно й ледве його зачинив. Воно тріщало і грюкало об раму — мабуть, шибки так роблять тіко тоді, як діти намагаються вилізти через них серед ночі.
Луїс розсміявся. Сам він не міг пригадати жодного випадку, щоб йому хотілося кудись виходити з дому серед ночі в десятирічному віці. Та навіть якби він і захотів, то добре знав, що рами, тихенькі вдень, обов’язково гучно скрипітимуть серед ночі.
— Я страшився, що моє сімейство подумає, наче до нас пролізли злодії. Та потім заспокоїв си та почув, що тато досі спить без задніх ніг на першому поверсі, у спальні. Я роззирнув і вгледів Стенні Б. Він стояв на нашій доріжці і дивився вгору, хитаючись в усі боки так, неначе надворі був ураганисько, а не легенький вітерець. Гадаю, він би точно не прийшов, якби не упився до бадьористості сови зі срачкою, коли тобі абсолютно чхати, з ким вошкатися. І тут Стенні як зарепетує — хоча сам він, мо’, думав, що шепоче: «Ти злазиш звідти, хлопче, чи мені тя’ зняти?»
«Тссс», — кажу, боячись що тепер-то батько точно прокинеться і добряче мене взує. «Що ти плетеш?» — перепитує Стенні, ще гучніше, ніж раніше. Якби спальня батьків виходила на дорогу, був би я тріпаний. Щастя, що вікна цьої спальні, яка тепера наша з Нормою, виходять на річку.
— Закладаюся, ви прямо-таки злетіли по сходах! — сказав Луїс і уточнив: — А у вас іще є пиво?
Він уже на дві пляшки перебрав свій ліміт, але для цього дня це видавалося абсолютно нормальним. Сьогодні це було навіть обов’язковим.
— Є, і ти знаєш, де воно лежить, — відповів Джад. Він дочекався, доки Луїс знову всядеться на місце, і продовжив: — Ні, я не наважив скористатися сходами, бо довелося б лізти повз спальню батьків. Я миттю спустився по заростях плюща. Було трохи лячно, правду кажу, але я більше ляк мав про свого тата, ніж того факту, що плету серед ночі на «Кладвишче домажніх тварин» зі Стенні Б.
Джад роздавив свій недопалок.
— Ось так ми і рушили вдвох, він і я. Стенні Б. падав з десяток разів, і від нього на милю тхнуло спиртякою. Він смердів так, наче впав у ночви з брагою. Він ніс з собою кайло і лопату. Коли ми дійшли до «Кладвишча», то я гадав, що Стенні зараз віддасть мені струмент і звелить копати яму.
Але, на диво, він навіть трохи протверезів. Він сказав, що нам тре’ йти далі, через бурелом, глибше в ліси — до іншого могильника. Я глянув на Стенні, який десь так нализався, що тепер ледве тримався на ногах, і зауважив йому: «Ви не годні сюдою лізти, Стенні Б., ви ж бо собі шию скрутите».
І тут він каже: «Ні ти, ні я не зломимо собі тут шию. Я йтиму попереду, а ти бери свого пса і неси його». І се направду так і було. Він прослизнув через бурелом м’яко, як шовкова хустина, навіть не позиркнувши долу. А я ніс Спота всю дорогу, хоч він і важив з тридцять п’ять фунтів, коли я самого мав не більша дев’яноста. Хочу сказати, Луїсе, що наступного ранку в мене боліло все тіло і розколювалася голова. Як ся’ маєш нині, Луїсе?
Луїс не відповів нічого, лише кивнув.
— Ми йшли і йшли, — вів далі Джад. — Здавалося, минула ціла вічність. Ліси були похмурішими в ті часи. А ще в них жило багацько птиці, голосів якої часом геть не розібрати. Всюди сновигали тварини. Найчастіше олені, та траплялися й лосі, ведмеді та рисі. За якийсь час мені в голову закралася кумедна думка, що старий Стенні Б. вже давно зник, а я йду в глушину за індіанцем. І зараз цей чорноокий індіанець з розмальованим писком обернеться, люто ошкіриться, стискаючи в руках томагавк — шматок сланцю, причеплений до палиці з ясеневого дерева, — і як схопить мене за горлянку, то й видере все волосся — забере собі скальп. Стенні більш не падав і навіть не оступавсь: він просто прямував з гордо піднятою головою, що тіко підживило мої здогадки. Та коли ми дійшли до Болота маленького бога, він обернувся до мене, і я вгледів, що це все ж таки був Стенні, а не падав він і не оступався, бо страшенно злякався. Так злякався, що аж протверезів.
Він казав мені тоді все, що я казав тобі минулої ночі: про птахів, про вогні Святого Ельма і що мені не треба зважати на те, що я чую і бачу. А головне, казав він, не одповідати, як щось до тебе заговорить. А тоді ми рушили через багнисько. Я дещо там угледів; не розповідатиму що, скажу лишень, що з того часу я там був п’ять разів і більше ніколи не стрічав те, що тоді, коли мені було десять. Та вже й не стріну, Луїсе, бо моя вчорашня оказія до індіанського могильника була останньою.
«Я ж не вірю в усю цю маячню, правда? — подумки запитав Луїс сам себе. Три банки пива допомагали йому вірити, що він критично оцінює ситуацію. — Я ж не вірю в усі ці побрехеньки старого француза про індіанський могильник, дух Вендіго та тварин, які повертаються до життя? Заради Бога, кіт просто знепритомнів, машина його вдарила й оглушила — ось і все. Це все бурмотіння божевільного старого, і не більше».
От тільки це було не так, Луїс знав, що це було не так, і навіть три банки пива не могли знищити це знання, як не змогли б і тридцять три.
Черч справді був мертвим. А ось тепер він живий. І щось у ньому змінилося, зламалося. У всьому коті було щось докорінно хибне. Щось сталося.
Джад вважав, що він повернув борг, от тільки лікування в могильнику мікмаків — не найкраща терапія, і погляд старого підтверджував, що він і сам це розуміє. Луїс подумав про те, що побачив — чи гадав, що побачив, — у Джадових очах минулої ночі. Ту шалену радість. І здалося йому, що рішення старого відвести Луїса з котом Еллі тієї ночі було не лише його власним рішенням.
«Та якщо не його, то чиїм же ще?» — гарячково запитував мозок Луїса. Відповіді не було, тож Луїс відсунув незручне питання на задвірки свідомості.
— Я поховав Спота і збудував курган, — вів далі Джад. — І коли все було зроблено, Стенні Б. заснув. Я мав потрусити його, щоб хоч трохи зіп’яти на ноги. Та коли ми зійшли вниз тими сорока чотирма сходинками…
— Сорока п’ятьма, — промимрив Луїс.
Джад кивнув.
— Еге ж, сорок п’ять. Так от, коли ми спустилися, Стенні йшов прямо і не хитався, неначе знову протверезів. Ми перейшли через болото, ліси та бурелом, і ось я вже знову був біля своєї хижі. Мені виділося, що майнуло годин з десять, та, по правді, все ще стояла повна темрява.
«І що си тепера буде?» — запитав я у Стенні. «Чекай, і сам побачиш», — буркнув той і знову пішов, падаючи й спотикаючись. Він, мабуть, спав тоді на стайні. Так стало, що мій пес Спот пережив Стенні Б. на два роки: цей ярига мав проблеми з печінков, і ось 4 липня 1912 року двоє малих знайшли посеред дороги його закляклий труп.
А я тієї ночі знову заліз до себе по плющу і заснув, тільки-но голова торкнула подушки.
Наступного ранку я прокинувся не раніше дев’ятої від того, що мене кликала мама. Тато працював на залізниці, тож він пішов ще о шостій ранку. — Джад на хвильку змовк. — А мамця не просто мене кликала: вона верещала.
Джад підійшов до холодильника і витягнув по пляшці пива «Міллер» собі й Луїсу. Відкрив їх об ручку комода. У світлі лампи його обличчя здавалося жовтим, як нікотин. Він випив півпляшки пива, відригнув і глянув у бік кімнати, де спала Норма. Тоді знову повернувся до Луїса.
— Мені складно говорити про це, — мовив він. — Я багато разів прокручував це у своїй голові, та ніколи нікому не розповідав. Інші також знали, та не говорили про це зі мнов, як і про секс. Я розмовляю про се з тобов, бо тварина твоя змінила си. Вона не конче стала небезпечною, але… іншою. Ти сам вгледів се?
Луїс пригадав, як Черч незграбно скочив на сидіння унітаза, його лапа мертво звисала з краю ванни. Пригадав ті тупі тьмяні очі, які вдивлялися у його власні.
І врешті кивнув.
— Коли я спустився, моя мама забилася в куток комори між ящиком для льоду та столом. На підлозі валялося щось біле — то були штори, які вона хотіла повісити.
А в дверному прорізі стояв Спот, мій пес. Він весь був у багні. Шерсть на його животі злиплася, була брудною і бридкою. Він просто стояв там — не гарчав і не гавкав, — та було втямки, що се саме він загнав маму в куток, хтів він то чи ні. Вона була нажахана, Луїсе. Не знаю, як ти ставишся до своїх батьків, та я своїх дуже любив. І розуміння того, що я так перелякав свою маму, стерло всю радість від того, що Спот вернувся. Я навіть не здивувався, що він був там.
