Доки до його життя не увійшла Аманда Кольє.

Хоч вони були знайомі з дитинства – в окрузі Памліко була всього одна школа, до якої обоє ходили, – лише в перший рік навчання в старших класах вони вперше обмінялися парою слів. Він завжди вважав її красунею, і не він один. Вона була популярною – такою дівчиною, яка ніколи не опинялася сама за столом у їдальні і навколо якої постійно крутилися хлопці в надії на увагу. Вона не тільки була президентом класу, а ще й чирлідеркою[3]. На додачу родина її була заможною, тож для Довсона вона лишалася недосяжною, як телезірка. Він жодного разу не заговорив до неї, допоки їх не поставили в пару на лабораторній із хімії.

Пораючись із пробірками й готуючись до контрольних разом з Амандою, Довсон дійшов думки, що вона зовсім не така, якою він собі її уявляв. Здавалося, їй було байдуже, що вона Кольє, а він Коул, і цього він аж ніяк не очікував. Сміх її був різким, нестримним, а коли вона посміхалася, то в її посмішці проглядав неначе натяк на бешкетництво, наче вона знала щось таке, про що ніхто більше не здогадувався. Волосся в неї було кольору густого меду, а очі зігрівали блакиттю літнього неба, і часом, сидячи разом із ним над хімічними рівняннями, вона легенько торкалася його руки, вимагаючи уваги, і тоді відчуття її доторку лишалося з ним до кінця дня. Після школи він працював у гаражі, постійно ловлячи себе на думках про неї. Лише навесні він зумів зібрати усю свою сміливість докупи, аби пригостити її морозивом, і з наближенням кінця навчального року вони стали проводити разом усе більше часу.

Тоді був 1984-й, і Довсонові було сімнадцять. Наприкінці літа він зрозумів, що закохався, а коли повітря стало зимнішати й зів’яле осіннє листя задолувало червоно-жовтими веремійками, він остаточно упевнився, що хоче прожити із нею життя, як би дико це не звучало. Наступного року вони були разом, поступово зближуючись, намагалися проводити одне з одним стільки часу, скільки взагалі було можливо. З Амандою йому було легко лишатися самим собою. З Амандою він нарешті відчував рівновагу – уперше в житті. І навіть зараз той останній рік разом був часто єдиним, про що він міг думати.

Точніше, Аманда залишалася єдиною, про кого він міг думати.

Довсон зайняв місце в літаку. Йому випало сидіти біля віконця приблизно посередині салону, а місце поряд із ним займала молода жінка – рудоволоса, довготелеса, висока, трішки за тридцять. Не його тип, але доволі симпатична. Вона ненароком сперлася на нього, шукаючи ременя безпеки, й вибачливо посміхнулася.

Довсон кивнув, але, відчуваючи, що ще один крок назустріч – і бесіди не оминути, відвернувся до вікна і став спостерігати, як від літака відходив багажний візок, подеколи поринаючи у спогади про Аманду. Він пригадував, як того першого спільного літа вони купалися у Ньюс і якими гладенькими були на доторк їхні тіла, коли вони зачіпали одне одного, або як вона нишкла на верстаті, поки він чаклував у Таковому гаражі над своїм фастбеком, – як вона обіймала свої коліна, а він тільки й думав про те, що ладен був вічність дивитися на неї, коли вона отак сиділа. У серпні, коли він нарешті вивів авто з гаража, вони поїхали на море. Лежачи на рушниках, вони розмовляли про улюблені книжки, про кіно, яке їм подобалося найбільше, про таємниці й про спільне майбутнє, і їхні пальці так тісно перепліталися.

Бувало й так, що вони сварилися, і в такі миті Довсон відкривав для себе її запальну суть. Незгоди ці були зазвичай нетривалими, але траплялися частенько. Диво полягало в тому, що як би швидко не розгорялися пожежі між ними, стихали вони не менш швидко.

Іноді вони сперечалися через дрібниці – однією з характерних рис Амандиного характеру була відчайдушна впертість – і вони певний час яро скозувалися, не доходячи хоч якоїсь згоди. І навіть коли вона спромагалася по-справжньому його розлютити, він все одно не міг не відчувати захвату від її щирості – щирості, корінь якої був у тому, що їй було зовсім не все одно, і вона була єдиною такою людиною в його житті.

Лише Так міг зрозуміти, що таке особливе Аманда бачила в Довсоні. І хоч спершу вони старалися приховати свої стосунки, та Орієнтал був невеличким містечком, і люди рано чи пізно стали шепотіти за їхніми спинами. Друзі й подруги одне за одним відцуралися від неї, і те, коли про все дізнаються батьки, було лише справою часу. Він Коул, вона Кольє, і це була достатня причина непокоїтися. Спочатку батьки сподівалися, що в Аманди це минеться, що це просто підліткове бунтарство. Потім вони намагалися закрити очі на ці стосунки. Але коли їхній арсенал стриманості вичерпався, життя Аманди вельми ускладнилося. Батьки відібрали в неї водійські права, заборонили користуватися телефоном. Восени її тижнями тримали під домашнім арештом і забороняли виходити надвір у вихідні. Довсона жодного разу не запросили до неї додому, а того єдиного разу, коли Амандин батько заговорив до нього, Довсон почув на свою адресу слова «нікчемний білошкірий покидьок». Мати благала Аманду припинити ці стосунки, а в грудні батько остаточно припинив розмовляти з дочкою.

Ворожість оточення тільки зближувала їх, і коли Довсон став наважуватися брати її за руку при людях, вона чимдуж трималася за нього, наче кидала усім виклик. Та Довсон не був наївним: як би сильно він не любив Аманду, він нікуди не міг подітися від розуміння, що за проведений разом час доведеться платити. Здавалося, весь світ був проти них. Коли його батько дізнався про Аманду, то став розпитувати про неї, приходячи до сина по зароблені гроші. І хоч відкритої загрози в його питаннях не було, саме тільки її ім’я у вустах цієї людини пробуджувало в Довсоні цілком фізичне відчуття огиди.

У січні Аманді виповнилося вісімнадцять. Батьки були настільки розлючені через її стосунки із Довсоном, що ледь не вигнали її з дому. До того їй було байдуже, що вони там собі думали, – чи принаймні так вона казала Довсону. Іноді після чергового скандалу із батьками вона посеред ночі тікала з дому через вікно своєї кімнати й прямувала до гаражу. Часто він чекав на неї, однак бувало й так, що прокидався від того, що вона вмощувалася поряд із ним на матрацсі, який він розкладав на підлозі гаражної контори. Тоді вони разом ішли до струмка, і Довсон обіймав її, коли вони всідалися на найнижчій з гілок старезного віргінського дуба. Кефалі, вистрибуючи з води, виблискували боками у світлі місяця, Аманда переказувала суперечку із батьками, часто ледве стримуючи сльози, але пом’якшувала деталі, аби не образити його. Він був їй за це вдячний, та насправді добре знав, що саме про нього думали її батьки. Однієї ночі, коли вона розплакалася особливо сильно і сльози суцільним потоком лилися її щоками після чергової баталії, він м’яко зауважив, що для неї буде ліпше, якщо вони припинять зустрічатися.

– То ти цього хочеш? – прошепотіла вона тоді надламано.

Він міцніше обійняв її, притиснувши до себе.

– Я просто хочу, щоб ти була щаслива, – прошепотів він.

Тоді й вона міцно притислася до нього, обіймаючи його за плечі. І в той момент він дужче, ніж будь-коли, ненавидів себе й своє походження.

– Я найщасливіша із тобою, – тремтливо відповіла вона.

Тої ночі вони вперше кохалися. І протягом наступних двадцяти років, ба, навіть більше, він беріг у собі ті її слова й спогади про ту ніч, знаючи, що вона тоді говорила правду про них обох.

Літак сів у Шарлотті, і Довсон, закинувши торбину й чохол із костюмом на плече, попрямував крізь термінал. Він не звертав уваги на те, що відбувалося навколо, бо єдиним, про що міг думати, були спогади про те їхнє останнє спільне літо. Тієї весни вона отримала звістку про вступ до Університету Дюка – вона про це мріяла з дитинства. Перспектива від’їзду й відірваність від сім’ї й друзів тільки підсилили їхнє бажання проводити якомога більше часу удвох. Вони годинами лежали на пляжі, каталися на авто із увімкненим на повну радіо або просто гуляли довкола Такового гаража. Вони божилися, що її від’їзд майже ніяк не вплине на них і що або він їздитиме до Дарема, або вона навідуватиметься до нього. Аманда була упевнена, що якимось чином у них все має вийти.