І в ту мить, поки Аманда дивилась на нього крізь роки, він несподівано усвідомив, чому Так вимагав його повернення додому.

Ані він, ані вона не могли поворухнутися чи промовити бодай слово, доки спантеличення поступово переростало у впізнавання. Першим, що спало на думку Довсонові, було те, наскільки живою вона була в порівнянні із його спогадами про неї. Її волосся вигравало на вечірньому сонці золотавою міддю, а блакитні очі навіть здалеку заворожували глибиною. Та що довше він роздивлявся, то більше помічав відмінностей. Риси її обличчя втратили м’якість юності. Вилиці виступали гостріше, очі, обрамлені тоненькими зморшками, здавалися більш запалими. Та він бачив, що час поставився до її краси більш ніж поблажливо: з часу їхньої останньої зустрічі вона остаточно перетворилася на зрілу, дивовижно красиву жінку.

Аманда, зі свого боку, теж намагалася усвідомити, кого бачить перед собою. Пісочна сорочка по-простому заправлена у випрані-перевипрані джинси, і таке вбрання підкреслювало його досі стрункі стегна й широкі плечі. Посмішка його лишилася такою ж, як колись, а волосся він тепер носив довшим, ніж в юності, і на його скронях вона помітила сиві пасма. Його темні очі лишилися такими самими неможливо виразними, якими вона їх пам’ятала, але тепер у його погляді вона могла простежити обачність, притаманну тим, чиє життя виявилося важчим, аніж вони сподівалися.

– Амандо? – зрештою запитально мовив він, рушивши в її напрямку.

У його голосі їй почулося здивування, та звук її імені на його вустах допоміг остаточно впевнитися, що все це відбувається насправді, що він був справжнім. Він тут, думалося їй, це справді він, і доки відстань між ними скорочувалася, вона відчувала, як роки відлущуються й опадають із неї, хоч і неможливо було це уявити. Коли він нарешті наблизився до неї, то розкрив обійми, і вона миттю опинилася в них – так само природно, як колись давно. Він притис її до себе, тримав її, наче коханку, якою вона колись для нього була, і вона притислася до нього, і здавалося, що їй знов вісімнадцять.

– Здрастуй, Довсоне, – прошепотіла вона.

Вони довго стояли так у променях пізнього сонця, міцно обіймаючи одне одного, і на мить йому здалося, що вона тремтить. Коли вони нарешті розімкнули обійми, вона майже фізично відчула невисловлену ним емоцію.

Тепер вона роздивлялася його зблизька, і викресані роками зміни стали помітнішими. Тепер він був мужчиною: обличчя його стало обвітреним й засмаглим, як у тих, хто багато часу перебуває на сонці, а волосся порідшало лише трішечки.

– Що ти тут робиш? – запитався він, торкнувши її за руки, наче намагаючись пересвідчитися, що вона справді є.

Питання повернуло її до тями, їй пригадалося, ким вона стала, і вона відступила на крок.

– Гадаю, те саме, що й ти. Коли ти приїхав?

– Тільки-но, – мовив він і здивовано згадав про імпульс, що спонукав його рушити до Така просто зараз. – Не можу повірити, що ти тут. Ти виглядаєш… приголомшливо.

– Дякую, – відповіла вона й відчула, як її щоки мимоволі спалахнули. – Як ти знав, що я тут?

– Я не знав. Просто відчув потребу негайно їхати сюди, і от побачив твоє авто перед будинком. Обійшов садибу і…

Тут він затнувся, і вона закінчила:

– І тут я.

– Ага, – кивнув він, вперше глянувши їй у вічі. – І тут ти.

Енергійність його погляду нікуди не поділася, і вона ще раз відступила: їй здалося, що відстань трохи зніме напруження, і вона сподівалася, що він правильно зрозуміє її жест. Вона рушила до будинку.

– Плануєш тут зупинитися?

Він глянув на будинок і тоді відповів:

– Не тут. Матиму кімнату в готелі. А ти?

– Поїду до матері, – і, помітивши запитальний вираз його обличчя, пояснила: – Татка не стало одинадцять років тому.

– Співчуваю, – мовив він.

Вона кивнула у відповідь і замовкла, і йому пригадалося, що саме так вона колись мала звичку закривати тему розмови. Коли вона подивилася у бік гаража, Довсон зробив крок у тому напрямку:

– Ти не проти? Сто років тут не бував.

– Звісно, ні. Давай.

Дивлячись, як він іде повз неї, Аманда відчула, як її плечі розслаблено опустилися: вона й не помітила, що увесь цей час тримала їх трохи напруженими. Він зазирнув до тісного захаращеного гаражного кабінету, провів долонею по верстату й іржавій монтувалці. Не кваплячись, він вбирав у себе обшиті вагонкою стіни, балки стелі, сталеву діжу в кутку, до якої Так зазвичай зливав зайве мастило. Гідравлічна підойма й шафа для приладдя стояли вздовж стіни, а перед ними – звалені купою покришки. Електричний піскоструминник й зварювальне обладнання прилаштувалися під стіною, протилежною до верстата. Запилений фен притулився в кутку біля розпилювача, електричні лампи звисали зі стелі просто на дротах, а по всіх можливих поверхнях були рівним шаром розкладені різноманітні запчастини.

– Усе виглядає, як колись, – зрештою вимовив він.

Досі тремтячи, намагаючись дотримуватися пристойної відстані, вона слідом за ним зайшла глибше до гаража:

– Можливо, усе й справді, як колись. Він завжди ретельно слідкував, щоб усе лежало на місці, особливо під кінець. Гадаю, він просто відчував, що пам’ять вже не та.

– Як подумати, скільки років йому було, то не віриться, що він до останнього працював із автомобілями.

– Він уже був не такий швидкий. Один-два автомобілі на рік, та й то лиш тоді, коли точно знав, що впорається. Жодних серйозних реставрацій, капремонтів, нічого такого. Оце перша машина, яка тут трапилася мені за останній рік.

– Так говориш, наче часто приїздила до нього.

– Та ні. Раз на декілька місяців, може. Але був час, коли ми довгенько не спілкувалися.

– Він у листах жодного слова про тебе не писав, – подумав уголос Довсон.

– Мені про тебе теж, – знизала вона плечима.

Він кивнув й знов перевів погляд на верстат. Скраю, охайно складена, лежала одна з Такових бандан, і, піднявши її, Довсон тицьнув пальцем у стільницю:

– Глянь, ініціали, які я колись вирізьбив, досі тут. І твої теж.

– Знаю, – відказала вона. Під ними – і про це вона також пам’ятала – було ще й слово «назавжди». Вона схрестила руки на грудях і всіляко намагалася не роздивлятися його рук. Обвітрені й міцні, це були руки робітника, хоча водночас виглядали шляхетно, навіть витончено.

– Не вірю, що його не стало, – промовив він.

– Розумію.

– Ти казала, що пам’ять у нього була вже не та?

– Тільки на різні дрібниці. Якщо згадати, скільки йому було й скільки він курив, то я би сказала, що в нашу останню зустріч він виглядав незвично здоровим.

– Коли це було?

– Може, наприкінці лютого.

Він рушив до «Стінґрея».

– А про це ти щось знаєш?

Вона заперечно похитала головою:

– Знаю тільки, що він її лагодив. Там на верстаті течка з замовленнями й коментарями Така, та я можу розрізнити лиш ім’я замовника. Вона там-от.

Довсон знайшов бланк замовлення й ознайомився з ним, а тоді вже став роздивлятися автомобіль. Аманда спостерігала, як він підняв капот, нахилився, аби роздивитися усе зблизька, як сорочка при цьому натяглася на його міцних плечах… і відвернулася, аби він не помітив, що вона звернула увагу. За хвилину він звернув погляд на пакунки, що були розкладені на верстаті. Заглянувши до кожного з них й кивнувши їх вмістові, він насупився.

– Дивно, – нарешті сказав Довсон.

– Що саме?

– Це була аж ніяк не реставрація. Тут скоріше просто треба було двигуна налагодити і таке інше, дріб’язок – карбюратор, зчеплення, те-се. Гадаю, він просто чекав, доки запчастини надійдуть: із такими старими машинами це звична штука, доводиться чекати.

– І що це значить?

– Серед іншого, це те, що власник отак просто сісти й поїхати звідси не зможе.

– Тоді скажу юристові, нехай сам вирішує це з власником.

Вона змахнула волосся з чола й додала:

– Усе одно маю з ним бачитися завтра.