– То що, двадцять років? – зрештою спитав Довсон.

Він питався про шлюб, але вона так розгубилася, що не одразу зрозуміла.

– Майже. А ти як? Колись одружувався?

– Гадаю, мені не судилося.

Вона роздивлялася його поверх склянки.

– То як, досі насолоджуєшся вибором?

– Радше тримаюся на самоті.

Вона сперлася на стільницю, не впевнена, як саме розуміти його слова.

– Де зараз мешкаєш?

– У Луїзіані, під Новим Орлеаном.

– Як тобі там?

– Так собі. Доки не повернувся сюди, не розумів, наскільки те місце нагадує дім. Тут більше сосен, там більше іспанського моху, а поза тим – жодної різниці.

– За винятком крокодилів.

– Точно, за винятком крокодилів, – він скромно посміхнувся. – Твоя черга. Де тепер твій дім?

– У Даремі. Лишилася там, коли вийшла заміж.

– А сюди приїздиш пару разів на рік, аби матір навідати?

Вона кивнула.

– Коли тато був живий, то вони самі приїздили, в нас же діти. Та коли він помер, стало важче. Мама ніколи не любила водити, тому я змушена їздити до неї.

Зробивши ковток, вона кивнула у бік столу:

– Я сяду, гаразд? Ноги стомилися нестерпно.

– Звісно, сідай. А я постою, в літаку насидівся.

– Вона взяла склянку й рушила до столу, відчуваючи на собі його погляд.

– Що робиш у Луїзіані? – спитала вона, сідаючи.

– Я зводар на нафтовій платформі, тобто допомагаю бурильникові. Заводжу бурову штангу в підіймач, упевнююся, що всі з’єднання тримаються як треба, слідкую за насосами, аби працювали як належить. Розумію, що усе це далеко від тебе, бо ти, певно, ніколи й не бачила платформи, й усі ці штуки важко пояснити, треба показувати.

– Це так не схоже на ремонт авто…

– Це тільки так здається, насправді, схоже. Я в основному маю справу з двигунами й машинами. А у вільний час, трапляється, ремонтую автомобілі. Той фастбек ганяє, як новий.

– Він досі в тебе?

Довсон широко усміхнувся:

– Люблю його.

– Не просто любиш. Закоханий у нього. Тебе від нього було й за вуха не відтягти. Мені-от частенько не вдавалося. Дивно, що ти в гаманці не носиш його фото.

– Ношу.

– Серйозно?

– Та ні, жартую.

Вона засміялася, як колись давно – легко, невимушено, щиро.

– І давно ти на платформах?

– Чотирнадцять років. Починав різноробом, тоді вислужився до трудяги, а тепер, бач, зводар.

– Різнороб, трудяга, зводар?

– Ну, в нас там на платформах в океані власна мова, – він неуважно колупав борозенку на старій стільниці. – А ти як? Працюєш? Ти ж хотіла бути вчителем?

Аманда зробила ще ковток і кивнула:

– Провчила рік, а тоді народився Джаред, мій старший, і я вирішила лишитися вдома з ним. А тоді Лін народилася, а тоді… було кілька метушливих років, багато чого сталося, і батько тоді помер, тяжко було.

Вона спинилася, розуміючи, як багато розповідає, і що зараз не час згадувати про Беа. Вона випросталася й рівним голосом продовжила:

– За кілька років після того народилася Анет, а тоді вже й до роботи повертатися не було сенсу. Але останніми роками я багато часу працюю волонтером у лікарні Університету Дюка. А ще допомагаю їм знаходити спонсорів. Іноді тяжко, але мені це дає відчуття, що моя діяльність комусь потрібна, що я роблю щось корисне.

– Скільки років твоїм дітям?

Вона перераховувала, загинаючи пальці:

– У серпні Джаредові буде дев’ятнадцять, він саме скінчив перший курс коледжу. Лін сімнадцять, вона цього року йтиме до випускного класу. Анет дев’ять, вона саме закінчила третій клас. Чудове безтурботне базікало. А от старші зараз в тому віці, коли вони впевнені, що знають усе, а я – нічогісінько.

– Тобто, іншими словами, вони такі ж, якими колись були ми?

Вона обдумала його слова, обличчя її набуло мрійливо-тужливого виразу.

– Може, й так.

Довсон замовк і став роздивлятися пейзаж за вікном, й Аманда простежила за його поглядом. Плесо річки потемніло, віддзеркалюючи свинцеве небо. Старий дуб на березі виглядав майже так само, як колись, а поміст зігнив, від нього лишилися самі колоди.

– Стільки спогадів, Амандо, – тихо промовив він.

Може, то був його голос, може, інтонація, та раптом від цих слів у ній щось клацнуло, наче десь далеко хтось повернув ключа у замку.

– Знаю, – зрештою відповіла вона й замовкла на деякий час, обійнявши себе, і шум холодильника був єдиним звуком у кухні. Верхнє світло жовтаво підсвічувало стіни, на які падали їхні невиразні тіні. – То коли ти їдеш?

– Мій літак у понеділок уранці. А ти?

– Навіть раніше. Обіцяла Френкові повернутися ввечері в неділю. Як спитати мою матір, то ліпше б мені було лишитися в Даремі. Вона казала, що їхати на цей похорон – погана ідея.

– Чому?

– Бо Так їй не подобався.

– Радше, я їй не подобався.

– Та вона тебе ніколи не знала, – мовила Аманда. – Вона не дала тобі шансу. Завше ліпше знала, як мені жити. А чого мені хотілося – її не турбувало. І хоч тепер я доросла людина, вона й досі намагається диктувати мені, що робити. Аніскілечки не змінилася.

Вона провела пальцем по краплинах на склянці й продовжила:

– Кілька років тому я мала дурість сказати їй, що заходила до Така, і вона відреагувала, наче це якийсь страшний злочин. Вона вичитувала мені увесь день, допитувалася, чому, допитувалася, про що ми говорили, лаяла мене, як малу. І з того часу я більше нічого їй не казала. Брехала, що ходила по магазинах, що з Мартою снідала на пляжі. Марта – то моя колишня сусідка з гуртожитку, вона тепер живе в Солтер-Пас, ми іноді телефоном спілкуємося, та я давненько її не бачила. Не хочу чути материних питань, і тому просто не кажу їй правди.

Довсон перемішував чай, розмірковуючи над тим, що вона тільки-но сказала, споглядаючи, як вихор у склянці поволі стихає.

– Коли сюди їхав, то не міг не згадувати про батька, про його постійне бажання контролювати геть усе. Я не маю на увазі, що в нього є щось спільне з твоєю матір’ю, але, може, це в неї просто така манера оберігати тебе від помилок.

– Хочеш сказати, що навідатися до Така – то була помилка?

– Не в Такові річ, а в тобі. Що ти хотіла знайти тут? Що ти хотіла почути від нього? Лише ти знаєш відповідь.

Вона відчула нестримне бажання захиститися й не встигла його подолати: даючи йому волю, впізнала манеру відстоювати свою думку, яка колись була для них спільною. Хтось із них казав щось, що ставило під сумнів рішення другого, і тоді вони сперечалися. Вона й не знала, як скучила за цими дискусіями. Не через самі суперечки – через довіру, яку вони означали, через пробачення, яким усе неминуче завершувалося. Бо вони завжди пробачали одне одному.

Якась частина в ній підозрювала, що він просто перевіряє її, але пропустила його зауваження. Натомість, несподівано для самої себе, вона нахилилася до столу, й слова полинули з неї майже самі по собі:

– Маєш плани на вечерю?

– Не маю жодних. А що?

– У холодильнику є стейки, якщо ти схочеш поїсти тут.

– А як же твоя матір?

– Скажу їй, що пізно виїхала.

– Упевнена, що це хороша ідея?

– Ні. Я зараз ні в чому не впевнена.

Довсон пошкрябав склянку великим пальцем, пильно вдивляючись в Амандине лице.

– Гаразд, – кивнув він. – Нехай будуть стейки. Якщо тільки вони не зіпсувалися.

– Їх привезли в понеділок, – відповіла вона, пригадуючи, що казав їй Так. – Гриль на задньому дворі, якщо ти його розпалюватимеш.

Уже через мить він вийшов, та його присутність відчувалася, навіть коли вона витягла з сумочки мобільного.

Коли вугілля дало жар, Довсон повернувся всередину, щоби взяти в Аманди стейки, які та вже намастила жиром й заправила. Проштовхнувшись крізь двері, він побачив, як вона розгублено заглядає в розчинений буфет, тримаючи в руці бляшанку свинини з бобами.

– Як справи?

– Я саме намагаюся знайти бодай щось до стейків, але не це, – мовила вона, показуючи бляшанку, – та вибір невеликий.