Довсонів літак сів у Нью-Берні пізно по обіді – сонце вже здолало більшу частину свого шляху до обрію. Він винайняв авто, доїхав до Бріджтона, перетнувши Ньюс, і виїхав на 55-ту магістраль. По обох боках, подалі від дороги, тяглися ряди фермерських будинків, між якими подекуди траплялися закинуті чи зруйновані тютюнові комори. Рівнинний краєвид мерехтів у світлі пообіднього сонця, і йому здавалося, що за всі ці роки, що минули з часу його від’їзду – а може, й років за сто, – тут не змінилося анічогісінько. Він проїхав Ґрентсборо й Елайнз, Бейборо й Стонвол – містечка, що були меншими навіть за Орієнтал, і враз усвідомив, що округ Памліко був загубленою в часі місциною, наче забута сторінка в закинутій книзі.

Це був також і дім, і хоч більшість спогадів про цей дім завдавали болю, та ж саме тут він знайшов Така, свого єдиного друга, і саме тут він зустрів Аманду. Одна за одною скресали в його пам’яті знайомі з дитинства орієнтири, радіо в авто було вимкнене, і він мимоволі взявся розмірковувати про те, ким міг би стати, якби не Аманда й Так. Та ще більше його хвилювало питання: яким було би його життя, якби доктор Девід Боннер не вийшов на пробіжку пізнього вечора 18 вересня 1985 року.

Доктор Боннер перебрався до Орієнтала у грудні попереднього року: привіз із собою дружину й двох малих дітей. У місті вже багато років не було жодного лікаря: попередній вийшов на пенсію й поїхав до Флориди 1980-го, і з того часу окружна рада марно шукала когось йому на заміну. Місто потребувало лікаря, та незважаючи на купу заохочень, пристойного кандидата було важко знайти: ніхто не хотів жити в застійному провінційному містечку. На щастя, Мерилін, дружина доктора Боннера, народилася тут і, подібно до Аманди, вважалася ледве не королівською особою. Батьки Мерилін, Беннети, мали за містом величезні сади, де росли яблука, персики, виноград, голубиця[4], і коли Девід Боннер закінчив ординатуру, то перебрався до жінчиного рідного міста й розпочав там практику.

Роботи одразу стало хоч греблю гати. Утомлені пацієнти, які раніше змушені були сорок хвилин труситися в авто до Нью-Берна, щодня вишиковувалися у чергу під дверима його кабінету, проте Боннер розумів, що багато на цьому не наживе. Це просто було неможливо у маленькому містечку бідної округи, хоч би скільки в нього було пацієнтів і хоч якими були б родинні зв’язки. Ніхто в місті не знав, що сади Беннетів давно закладено, і в перший же день, коли Боннер перебрався до Орієнтала, тесть підступив до нього з проханнями про позику. З того часу він допомагав батькам дружини, і жити в містечку було настільки дешево, що таке навантаження не завадило йому придбати просторий котедж на березі Сміт-Крік. До того ж дружина була щаслива повернутися додому: вона вважала Орієнтал ідеальним місцем для дітей, і значною мірою мала в цьому рацію.

Доктор Боннер був великим шанувальником свіжого повітря. Він займався серфінгом, плавав, ганяв на велосипеді й бігав. Усі швидко звикли до того, як він буквально біжить по Брод-стріт з роботи додому. Бувало й так, що він не міг зупинитися й вибігав дорогою аж на околиці. Люди сигналили, махали руками, викрикували привітання, а Боннер кивав на ходу, навіть не збивши крок. Іноді, пропрацювавши до пізнього вечора, він вибігав, коли спадали сутінки, і саме так трапилося 18 вересня 1985 року. Він вийшов із дому, коли вже вечоріло. Докторові Боннеру не спало на думку, що дорога може й досі бути слизькою після пообіднього дощу, який достатньо довго змочував асфальт, аби масний дорожній бруд вийшов на поверхню, проте був недостатньо сильним, аби змити його на узбіччя.

Він вийшов на звичний тридцятихвилинний маршрут, але додому того вечора не повернувся. Коли зійшов місяць, Мерилін занепокоїлася і, попросивши сусідів посидіти із дітьми, сіла в авто й поїхала на пошуки чоловіка. Просто за поворотом на виїзді з міста, який затуляла купка дерев, вона побачила карету «швидкої», авто шерифа й невеликий натовп. Там вона дізналася, що її чоловік загинув від удару вантажівки: водій не впорався з кермом, і його занесло.

Вантажівка, повідомили Мерилін, належала Такові Гостетлеру. Водій, якого невдовзі звинуватять у ненавмисному вбивстві й створенні аварійної ситуації, що призвела до смертельних наслідків, виявився вісімнадцятирічним хлопцем, який стояв тут же, закутий в наручники.

Звали його Довсоном Коулом.

За дві милі до Орієнтала – і до пам’ятного вигину дороги – Довсон помітив з’їзд на насип, що вів до родинних угідь, і автоматично згадав про батька. Коли Довсон перебував під вартою в очікуванні суду, несподівано прийшов наглядач і повідомив, що до нього прийшли. За хвилину батько вже стояв перед ним, з його рота стирчала зубочистка.

– Тікаєш, зустрічаєшся з тою багатенькою дівчинкою, плани будуєш. І що, помогло? Сиди тепер, – зловісно всміхався його старий. – Гадав, що ти кращий за мене, але ні. Ти такий самий.

Довсон нічого не відповів. Усередині нього накипало щось подібне до ненависті, коли він дивився на батька з дального кутка камери. Тоді він присягнувся, що за жодних обставин не заговорить до батька ніколи в житті.

Суду не було. Всупереч порадам адвоката, Довсон визнав себе винним, і, всупереч порадам прокурора, його було засуджено до максимального терміну за статтею. У Каледонській виправній колонії, що в Галіфаксі, Північна Кароліна, Довсон працював на тюремній фермі, де вирощували кукурудзу, пшеницю, бавовну, сою. Мокрий від поту, він збирав врожаї під пекучим полуденним сонцем чи промерзав до кісток на крижаному північному вітрі, орючи землю. Він листувався із Таком, але за весь час ніхто не приїхав до нього на побачення.

Після звільнення Довсона скерували до Орієнтала відбувати випробувальний термін. Він далі працював на Така й деколи чув, як за його спиною шепотілися відвідувачі автомагазину, куди він ходив на закупи. Він знав, що є вигнанцем, одним із сумнозвісних Коулів, який убив не просто зятя Беннетів, а єдиного в місті лікаря, і відчуття провини переповнювало його. У такі моменти він навідувався до квіткаря в Нью-Берні й потім на міський цвинтар Орієнтала, де було поховано доктора Боннера. Довсон лишав на могилі квіти чи рано вранці, чи пізнього вечора, коли навколо майже нікого не було. Іноді він годину чи дві стояв над надгробком й думав про дружину й дітей Боннера. Це було єдине, заради чого він виходив у люди, і в основному намагався привертати до себе якомога менше уваги.

А от родичам до Довсона досі було діло. Коли батько знов навідався до гаража за грошима, то взяв із собою Теда. У батька був при собі дробовик, у Теда – бейсбольна бита, однак Ейбі з ними не було, і в цьому полягала їхня найбільша помилка. Коли Довсон наказав їм іти геть, Тед відреагував швидко, та недостатньо: за чотири роки роботи на попечених сонцем полях Довсон зміцнів і тепер був готовий до зустрічі з ними. Озброєний ломом, він зламав Тедові носа й щелепу, відібрав у батька дробовика, зламав йому кілька ребер. Коли вони лежали долі, Довсон навів на них дробовика й попередив, що повертатися більше не варто. Тед волав, що уб’є його, батько ж нічого не казав. З того часу Довсон спав із дробовиком і майже нікуди не виходив із Такової землі: він розумів, що тепер вони можуть повернутися будь-якої миті, та життя несподівано позбавило його такої неприємності. Дикого Теда за тиждень забрали й засудили за п’яну різанину в барі. А татко сам чомусь до нього не приходив. Причини Довсона мало турбували. Він дочекався, доки спливе випробувальний термін, тоді замотав дробовика в промащене ганчір’я, склав до шабатурки й закопав під дубом, що ріс коло Такового будинку. Далі він поклав до багажника речі, попрощався із Таком і виїхав на магістраль, що вела до Шарлотт. Там він влаштувався механіком, а після зміни ходив на вечірні курси зварювання до місцевого коледжу. Звідти Довсон перебрався до Луїзіани, де влаштувався на переробний завод, а вже звідти – на нафтові платформи.