Сам Так колись підсумував: З Кларою завжди було добре.
З плином часу сталося те, чого Аманда до того й уявити собі не могла: Так став її найближчим другом – може, через інтимність його розповідей, а може, через гнітюче відчуття самотності, яке в ній зростало протягом років. Саме з ним вона ділилася болем, завданим смертю Беа, на його ґанку вона нарешті могла випустити назовні спрямовану на Френка злість, йому вона оповідала про свої страхи за майбутнє дітей. Вона розповіла йому навіть про глибинне, все менш уявне відчуття, що колись у житті вона несамохіть не туди звернула, що все мало би бути не так. Вона переказувала йому історії прибитих горем батьків й неможливо оптимістичних дітей, які траплялися їй у дитячому онкоцентрі, і він, здавалося, розумів, яке полегшення їй дає робота, хоча зрідка щось казав. Здебільшого він просто тримав її руку в своїх вузлуватих, заплямованих мастилом долонях, й від його мовчання, просякнутого розумінням, їй ставало легше. Під кінець він став для неї найріднішим, їй здавалося, що тільки він, Так Гостетлер, знає її справжню ліпше, ніж усі теперішні знайомі чи рідні.
Та тепер її друга не стало, і вона вже скучила за ним. Окинувши поглядом Стінґрей, вона замислилася, чи знав Так, що це буде його останнє авто. Прямо він їй нічого не казав, але зараз, озираючись назад, вона розуміла, що він здогадувався, скільки йому лишилося. У свій останній візит вона отримала від нього ключі від будинку: він підморгнув і пожартував: «Не згуби, бо доведеться шибки бити, аби зайти». І вона просто вкинула ключа до кишені, не надавши цьому якогось великого значення, бо того вечора він говорив й цікавіші речі. Вона згадала, як порпалася в шухлядах й буфеті у пошуках складників для вечері, а Так сидів за столом, курив, а далі несподівано спитався:
– Ти яке вино п’єш, червоне чи біле?
– По-різному, – відповіла вона, перебираючи бляшанки. – Буває, що за вечерею випиваю трохи червоного.
– Я там маю трохи червоного вина, – повідомив він, – там-от, у тій шафці.
Вона обернулася:
– Хочете, щоби я відкоркувала?
– Та я з ним ніколи не дружив. У мене оно пепсі й горішки, – й збив попіл до покоцаної чашки. – А ще в мене завше є свіжі стейки. Щопонеділка мені їх різник привозить. Там-от, на верхній поличці в льодовику. А гриль на задньому дворі.
Аманда ступила крок до холодильника:
– То що, стейк вам засмажити?
– Та ні. Я їх не одразу їм, десь, може, серед тижня.
Аманда вичекала мить, не певна, куди він хилить:
– То ви просто так це все повідомляєте?
Коли він кивнув і замовк, Аманда списала це на втому й вік. Зрештою, вона засмажила для нього яєчню з беконом, потім прибрала в будинку, а Так сидів у кріслі біля каміну з ковдрою на плечах й слухав радіо. Мимоволі вона помітила, яким сухеньким і зморшкуватим він став, наскільки меншим здавався від того міцного жилавого чоловіка, яким вона колись його знала. Перед тим як піти, вона поправила йому ковдру на плечах, гадаючи, що старий задрімав. Дихання його було важким, наче до кожного подиху йому доводилося докладати зусиль. Вона схилилася й поцілувала його в щоку.
– Люблю я вас, Таку, – мовила вона пошепки.
Він трохи посунувся, наче уві сні, та коли вона повернулася йти, то почула, як він зітхнув і пробурмотів:
– Мені тяжко без тебе, Кларо.
Це були останні слова, які вона від нього чула. У них чулися біль і самотність, і вона враз усвідомила, чому Так стільки часу дозволяв Довсону жити в себе. Такові насправді теж було самотньо.
* * *
Після короткої телефонної розмови з Френком – Аманда просто хотіла повідомити, що добре доїхала, але встигла розчути в його репліках знайому напиту розслабленість й швидко попрощалася – вона подякувала долі, що діти мали власні справи на цих вихідних.
На верстаті вона знайшла гаражну течку й взялася міркувати, що тепер робити з авто. У течці швидко знайшовся запис про те, що Стінґрей належав захисникові команди «Кароліна-Гарікенз», й вона зазначила собі, що про це треба поговорити з Таковим юристом. Відклавши течку, вона упіймала себе на думках про Довсона. Він також був частиною її таємниці. Розповісти Френкові про Така – означало розповісти й про Довсона, втім, цього вона хотіла найменше. Так завжди знав, що саме Довсон є справжньою причиною її візитів, особливо на початку. Він не мав нічого проти, бо сам як ніхто інший розумів, як багато означають спогади. Іноді, коли сонце сідало і його скісні промені, пробиваючись крізь тент, затоплювали двір лійкими пізньо-літніми сутінками, вона майже відчувала присутність Довсона біля себе і тому розуміла, що Так був далекий від божевілля. Як і дух Клари, дух Довсона відчувався повсюди.
Хоч вона знала, що немає сенсу фантазувати про те, яким було би її життя, якби вони з Довсоном лишилися разом, останнім часом в неї виникла потреба повертатися сюди частіше. І що частіше вона приїздила, то насиченішими ставали її спогади, то інтенсивніше якісь давно забуті події й відчуття виринали з глибин пам’яті. Тут так просто можна було пригадати, яку силу вона почувала у собі, коли Довсон був поряд, якою красунею, якою неповторною особистістю він робив її. Кришталево ясно вона усвідомлювала тут, що Довсон був єдиним, хто справді розумів її. Проте особливо яскраво вона пам’ятала, яким повним, всеосяжним було її кохання до нього і яку безоглядну пристрасть відчував він навзаєм.
У якийсь незбагненний спосіб Довсон пробудив у ній віру в те, що для них усе можливо. Блукаючи захаращеною майстернею, вдихаючи запах бензину й мастила, якими досі було просякнуте повітря, вона відчувала, як тисне на неї вага сотень вечорів, проведених тут нею. Вона торкнулася верстата, на якому сиділа годинами, спостерігаючи за Довсоном, що схилився над розкритим капотом свого фастбека, подекуди повертаючи щось за допомогою мутрового ключа, і пальці його були чорні від мастила. Навіть тоді в його обличчі не було нічого від ніжної хлоп’ячої наївності, яку вона помічала в однолітках, а коли мотузяні м’язи його передпліччя скорочувалися від того, що він брав черговий інструмент, вона бачила в ньому зародок чоловіка, яким він потроху ставав. Як і всім в Орієнталі, їй було відомо, що батько постійно лупцював його, і коли він працював без сорочки, на його спині виднілись шрами, безсумнівно, залишені пряжкою ременя. Вона не була впевнена, чи Довсон сам про них ще пам’ятає, й від цього їй чомусь ставало ще болісніше дивитися на них.
Він був високий і стрункий, темне волосся пасмами спадало на чоло, прикриваючи його майже чорні очі, і вже тоді їй було ясно, що з роками він ставатиме тільки красивішим. Він був зовсім не схожий на решту Коулів, і якось вона спитала, чи схожий він на свою матір. У той момент вони сиділи в його автівці, і патьоки дощу стікали вітровим склом. Голос його майже завжди звучав м’яко, як і Таків, і тримався він спокійно. «Не знаю, – відповів він їй тоді, витираючи пару зі скла, – батько спалив усі її фото».
Наприкінці першого спільного літа вони поїхали до невеличкого річкового доку після заходу сонця. Він чув, що має бути метеорний дощ, і, розстеливши ковдру, вони лежали й спостерігали, як зоряні голки прорізають вирій. Вона розуміла, що якби батьки дізналися, де вона й з ким, то страшенно лютували б, та в той момент для неї ніщо так не важило, як метеори в небі й тепло його тіла поряд. Він обіймав її так, наче не міг уявити життя без неї.
Чи усі перші кохання такі? Чомусь вона сумнівалася в цьому. Навіть зараз те життя здавалося їй реальнішим за будь-яке інше. Іноді вона засмучувалася від думки про те, що більше ніколи в житті не відчує нічого подібного, і згодом життя вичавило з неї усі сильні почуття – вона аж надто ясно зрозуміла, що самого тільки кохання майже завжди недостатньо.
І все одно, коли тепер вона дивилася з гаража на Таків двір, то не могла відігнати від себе думку про те, чи відчував Довсон щось подібне удруге, чи був він щасливим. Вона боялася, що його або посадили знов, або він удався до наркотиків, або навіть помер, хоча такі речі аж ніяк не пасували тому Довсону, котрого вона колись знала. Частково через це вона не зважувалася розпитувати про нього Така: вона боялася того, що може почути у відповідь, і мовчання старого тільки зміцнювало її здогади. Вона надавала перевагу непевності лиш через те, що це давало їй змогу пам’ятати його таким, яким він колись був. Хоча іноді їй хотілося дізнатися, що він відчував, коли згадував про той рік, коли вони були разом, чи кохався він у спогадах про те спільне, що в них було, чи взагалі згадував про неї.
