Цікаво, думав він, хто з родичів мешкає там досі. Коли Довсон нарешті поїхав геть, окрім батька там лишалися дід, четверо дядьків, троє тіток і шістнадцятеро двоюрідних братів та сестер. Тепер, коли двоюрідні повиростали, в них, мабуть, понароджувалися власні діти, тож Коулів стало ще більше. Дізнаватися точну їх кількість Довсон не мав жодного бажання. Може, він там і виріс, та ніколи не був частиною цього всього, як і частиною Орієнтала. Можливо, справа була в матері, бо Довсон аж ніяк не був схожий на своїх родичів. Єдиний із численних кузенів він пристойно вчився й ніколи не зчиняв бійок у школі. Він не торкався ні пляшки, ні наркотиків, і коли був підлітком, то намагався триматися подалі від братів, коли ті виїжджали до міста на пошуки кримінальних пригод – брехав їм, що залишиться наглядати за перегонкою чи допомогти розбирати авто, яке вкрав хтось із родичів. Він тримався тихо і намагався привертати до себе якомога менше уваги.

Із його боку така поведінка була ризикованою. Коули були бандою негідників і злодіїв, та це не означало, що їм бракувало клепки, і Довсон на рівні інстинктів розумів, що йому треба приховати власну інакшість у будь-який спосіб. Він був чи не єдиною дитиною в школі, яка вчилася аж так добре, щоби навмисне провалювати контрольні. Він навчився чинити так, щоби чвертні чи семестрові оцінки виглядали гірше, аніж могли б. Він знав, як непомітно випорожнити бляшанку пива до того, як хтось зненацька проштрикне її ножем, і коли він ховався за роботою, аби тільки уникнути спілкування із братами, то часто працював до глупої ночі. Ця тактика деякий час рятувала його, проте згодом вибудувана ним барикада перестала витримувати тиск. Хтось із учителів повідомив за чаркою горілчаному братові батька, що Довсон найкращий учень у класі. Тітки та дядьки стали помічати, що він єдиний із братів у перших тримається в рамках закону. У сім’ї, де вірність традиціям і послух були найвищими цінностями, він був не таким, як усі, і в цьому вони вбачали найстрашніший його гріх перед ними.

Через це його батько казився від люті. Довсон потерпав від побоїв змалечку – батько був великим шанувальником ременя – та коли йому виповнилося дванадцять, батько став його бити з особистої ненависті. Батько бив його доти, доки вся спина і груди Довсона не чорніли від синців, а потім через годину повертався й брався за обличчя й ноги. Вчителі знали, що відбувається, але, побоюючись за власні сім’ї, нічого не робили. Шериф робив вигляд, що не помічав синців і рубців, коли зустрічав Довсона дорогою зі школи. Решта родини не бачила в побоях проблеми. Ейбі й Дикий Тед, його старші брати, не раз нападали на нього й лупцювали не менше за батька: Ейбі – бо вважав, що Довсон наривався, Дикий Тед – просто задля задоволення. Ейбі, високий і міцний, з кулаками завбільшки з дитячу голову, був агресивним і нестриманим, але розумнішим, аніж здавався. А от Дикий Тед народився лютим. У дитсадку він ледве не заколов іншого малого олівцем у бійці за бісквітний батончик, а в п’ятому класі відправив до лікарні однокласника, за що його врешті вигнали. Ходили чутки, що Тед іще підлітком забив на смерть якогось наркомана. Тому Довсон розумів, що найліпше – просто не відбиватися. Натомість він навчився прикриватися від ударів доти, доки брати не знуджувалися, чи не втомлювалися, чи і те, й інше.

Незважаючи на усе це, до сімейної справи Довсон не долучився, і чим далі, тим більше упевнювався, що ніколи не долучиться. З часом він зрозумів: що більше він кричатиме, то сильніше його битимуть, і тому навіть рота не розтуляв. Батько полюбляв насильство, але ж він був ще й задиракою, а Довсон знав, що задираки лізуть битися лише тоді, коли заздалегідь упевнені в перемозі. Він знав, що настане день, коли він матиме достатньо сил, аби вдарити у відповідь, аби більше не боятися батька. І коли на нього сипалися часті, наче град, удари, він намагався уявити, яких зусиль коштувало матері віднайти у собі сміливість розірвати усі зв’язки з цим кублом.

Довсон чимдуж намагався прискорити процес. Він прив’язував до дерева мішок із ганчір’ям і годинами відпрацьовував удари. Він якнайчастіше тягав важкі камені й деталі двигунів. Він підтягувався, відтискався, робив присідання по декілька разів на день. До тринадцяти років він устиг наростити десять фунтів м’язів, а до чотирнадцяти – іще двадцять. Він вищав, витягувався: у п’ятнадцять він був на зріст майже таким, як батько.

Одного вечора, коли йому минув місяць після шістнадцяти, п’яний як чіп батько наблизився до нього із ременем, та Довсон випередив його й ременя відібрав. Він сказав батькові, що, як той наблизиться до нього ще раз, він його вб’є.

Тієї ночі він не мав куди піти, а тому сховався у гаражі Така. Коли Так уранці знайшов його там, Довсон запитав, чи немає для нього роботи. Старий не мав жодних причин допомагати Довсонові, який не лише був чужою людиною, а ще й належав до родини Коулів. Так витер руки об хустину, що її витяг із задньої кишені, й уважно роздивився хлопця, намагаючись розкусити його наміри перед тим, як дістати пачку сигарет. На той час йому було шістдесят один, і дружина його вже два роки як померла. Коли він заговорив, у його подиху чувся запах спиртного, а голос був хрипким від «Кемелу» без фільтру, що він курив із дитинства. Говірка його, як і Довсонова, була цілковито селюча:

– Ясно, що розбирати ти вмієш. А збирати?

– Так, сер, – відповів Довсон.

– Уроки сьодні є?

– Так, сер.

– То опісля ходи сюди, глянем, що ти там вмієш.

Довсон прибіг після школи і на всі лади показував, що вміє. Увечері, коли робота скінчилася, почалася злива, і коли Довсон нишком прокрався до гаража, щоби сховатися від грози, Так уже чекав на нього.

Так ніяк не прокоментував його появу. Замість того він міцно затягнувся «Кемелом», скоса глянув на Довсона й пішов назад до будинку. Відтоді Довсон жодного разу не ночував у сімейних угіддях. Так не вимагав із нього грошей за оренду, а харчувався Довсон самотужки. Так минали місяці, і він уперше у житті став розмірковувати про майбутнє. Заощаджував як міг, витрачав лише на побитий фастбек з автомобільного кладовища й галонові глеки холодного чаю в кафетерії. Авто він лагодив після роботи, попиваючи чай і фантазуючи про вступ до коледжу, – річ, якої жодний Коул ще не робив. Він розглядав службу в армії чи оренду власного житла, але не встиг він дійти якогось рішення, як несподівано до гаража навідався батько. Привів із собою Дикого Теда й Ейбі. Обидва мали при собі бейсбольні бити, і він розгледів ніж, схований у Тедовій кишені.

– Ану віддай, що заробив, – наказав батько без зайвих церемоній.

– Ні, – відмовився Довсон.

– Знав, що ти так відповіси, пацан. Тому й привів Ейбі з Тедом. Вони виб’ють із тебе грошики, а я їх заберу. А можеш і сам віддати те, що завинив за втечу.

Довсон на це промовчав. Батько длубався зубочисткою між зубів.

– Бач, яке діло: усе, що тре’ зробити, аби перетворити твоє життя на лайно, це просто скоїти злочин у місті. Може, крадіжку, а може, підпал. Хто знає?.. Опісля ми просто підкинемо якісь-то докази, анонімно подзвонимо шерифу, а далі за нас усе зробить закон. Ти тут уночі сам, алібі в тебе не буде, і, думаю, ти просто згниєш у бетонній камері. Та мені на це начхати. То чому би просто не зробити, що тобі кажуть?

Довсон розумів, що то не просто блеф. Із кам’яним обличчям він вийняв гроші з гаманця. Батько перерахував купюри, виплюнув зубочистку й вишкірився:

– Наступного тижня повернуся.

Довсон виживав як міг. Він примудрявся приховати трохи грошей, щоби вистачало на ремонт фастбека й на холодний чай, та більшу частину забирав батько. Він підозрював, що Так про все здогадується, але той жодного разу не висловився на цю тему прямо. Не тому, що боявся Коулів, а тому, що це його не стосувалося. Натомість старий став готувати вечері, які були трішки зарозкішні, щоби з’їсти на самоті. «У мене тут трохи лишилося, якщо ти голодний», – казав він, заносячи тарілку до гаража. Часто він повертався назад до будинку не сказавши ані слова. Такі в них були стосунки, і Довсон поважав їх. Довсон цінував Така. Якось так вийшло, що Так став найважливішою людиною в його житті, і Довсон не уявляв, що це може колись змінитися.