1804 року пан Мірієль служив кюре в Бріньйолі. Він був уже старий і жив самотою.

Десь під час коронації Наполеона він приїхав у своїх церковних справах до Парижа. Серед інших впливових осіб він зробив також візит кардиналові Фешу. Одного дня імператор, приїхавши до свого дядька, звернув увагу на достойного кюре, що чекав у приймальні. Помітивши на собі сповнений цікавості погляд старого, Наполеон обернувся й гостро запитав:

– Чого ви, чоловіче добрий, так на мене дивитесь?

– Ваша величносте, – відповів Мірієль, – ви бачите перед собою чоловіка доброго, а я – великого. Обидва ми можемо мати від цього користь.

Того ж таки вечора імператор запитав у кардинала, як звуть старого кюре, і незабаром Мірієль із подивом довідався, що його призначено діньським єпископом.

Пан Мірієль приїхав у Дінь зі своєю сестрою Батистіною – старою дівою, молодшою від нього на десять років.

Їхню єдину служницю, ровесницю Батистіни, звали Маглуар.

Панна Батистіна була жінка висока, бліда, тендітна, лагідна.

Маглуар була метушлива бабуся – сива, товста, завжди заклопотана. Вона весь час відсапувалась – через те, що надто метушилась, і через свою астму.

Коли пан Мірієль приїхав у Дінь, його оселили в єпископському палаці з усіма почестями, передбаченими імператорським указом, що ставив єпископа в суспільній ієрархії відразу після маршала. Його негайно навідали мер та голова суду, а він, зі свого боку, зробив візити головному збирачеві податків і префектові.

Після цього місто стало чекати, як же поведеться його новий духовний пастир.

Єпископський палац у Діні, збудований на початку минулого століття монсеньйором Анрі Пюже, доктором богослов’я Паризького університету – він став тутешнім єпископом 1712 року – був справжньою великопанською оселею. Усе тут вражало розкішшю: покої єпископа, салони, кімнати, просторе подвір’я, криті галереї під аркадами у старовинному флорентійському стилі, великий сад із чудовими деревами.

Поруч із єпископським палацом стояла лікарня. Вона містилась у вузькому й присадкуватому одноповерховому будинку з невеликим садочком.

Через три дні по приїзді єпископ навідав лікарню. Відбувши візит, він запросив доглядача до себе.

– Пане доглядач, – звернувся він до нього, – скільки у вас нині хворих?

– Двадцять шість, ваша превелебносте.

– Я теж нарахував саме стільки, – сказав єпископ.

– Ліжка, – провадив доглядач, – стоять тісно впритул.

– Я теж це помітив.

– Палати у нас – зовсім малі кімнатки, і провітрювати їх важко.

– Так я й подумав.

– А наш садочок надто малий, і коли випадає сонячний день, тим, хто одужує, нема де гуляти.

– Так здалося й мені.

– Якщо спалахує пошесть – цього року ми мали тиф, а два роки тому сипняк – число хворих досягає сотні, і тоді ми опиняємося в безвихідному становищі.

– Це спало на думку й мені.

– Що ж тут удієш, ваша превелебносте? – сказав доглядач. – Треба миритися.

Ця розмова відбулася в їдальні нижнього поверху.

Єпископ помовчав якусь мить, а тоді рвучко обернувся до співрозмовника.

– Скільки, на вашу думку, ліжок поміститься в оцій залі?

– В їдальні вашої превелебності? – вигукнув приголомшений доглядач.

Єпископ окинув залу поглядом і, здавалося, подумки зробив якісь підрахунки.

– Тут поміститься двадцять ліжок, – сказав він, мовби сам до себе. І провадив, підвищивши голос: – Ось що я вам скажу, пане доглядач. Тут явно сталася помилка. У вас двадцять шість хворих, і вони туляться в п’ятьох-шістьох маленьких кімнатках. Нас тільки троє, а місця нам виділено на шість десятків персон. Сталася помилка, я вам кажу. Ви зайняли моє приміщення, а я – ваше. Поверніть мені мій будинок. Ваша оселя – тут.

Наступного дня двадцять шість хворих бідняків перебралися в дім єпископа, а єпископ оселився в будиночку лікарні.

Пан Мірієль не мав ніякого статку, його родина розорилась під час революції. Його сестра мала пожиттєву ренту в п’ятсот франків на рік – цього їй вистачало на особисті видатки. Як єпископ пан Мірієль отримував від держави платню в п’ятнадцять тисяч франків на рік. Того самого дня, коли переселився до лікарні, він раз і назавжди розписав, як витрачати цю суму. Ми наводимо тут пам’ятку, написану його власного рукою.

Пам’ятка для впорядкування моїх домашніх видатків

На семінарію півтори тисячі ліврів Місіонерам сто ліврів

Отцям-лазаристам у Мондідьє.......сто ліврів

Паризькій семінарії чужоземних духовних місій.......двісті ліврів

Конгрегації Святого Духа.... сто п’ятдесят ліврів

Духовним закладам на Святій Землі........сто ліврів

Товариствам сирітської опіки........триста ліврів

Додатково товариству сирітської опіки в Арлі...... п’ятдесят ліврів

На поліпшення умов у в’язницях.....чотириста ліврів

На справу допомоги в’язням і їхнього дострокового звільнення п’ятсот ліврів

На викуп батьків родин, ув’язнених за борги......тисяча ліврів

На допомогу бідним учителям шкіл єпархії.....дві тисячі ліврів

На хлібні гамазеї в департаменті Верхні Альпи...... сто ліврів

Жіночій конгрегації у містах Дінь, Манок і Сістерон на безкоштовне навчання дівчаток із убогих родин.....півтори тисячі ліврів

Біднякам.....шість тисяч ліврів

На мої особисті витрати.........тисяча ліврів

Усього п’ятнадцять тисяч ліврів

За весь час свого перебування в Діні єпископ Мірієль майже нічого не змінив у цьому розпорядку, яким він, так би мовити, «упорядковував свої домашні видатки».

Панна Батистіна прийняла такий розпорядок із мовчазною покірливістю. Для цієї святої жінки пан Мірієль був водночас і братом, і єпископом, другом у житті і наставником у вірі. Вона любила його і водночас глибоко шанувала. Коли брат говорив, сестра не заперечувала; коли він щось робив, вона безмовно погоджувалась. Проте служниця Ма-глуар таки трохи побурчала. Єпископ, як ми бачили, залишив собі тільки тисячу франків на рік. Разом із пенсією Батистіни це складало тисячу п’ятсот франків, на які й жили ті дві літні жінки і старий чоловік.

А коли в Дінь навідувався якийсь сільський кюре, монсеньйор єпископ ще й знаходив, чим почастувати його, завдяки суворій ощадливості Маглуар і розумному господарюванню сестри.

Одного дня – а він був у Діні вже місяців три – єпископ сказав:

– І все ж таки мені бракує коштів!

– Ще б пак! – вигукнула Маглуар. – Адже ви навіть не зажадали гроші, які має надати вам департамент для витрат на карету та роз’їзди по єпархії. Колишні єпископи користувалися цими грішми.

– Ага! – сказав Мірієль. – Ви маєте слушність, пані Маглуар.

І він написав відповідне клопотання.

Через якийсь час його прохання було розглянуто, і генеральна рада проголосувала виділити річну суму в три тисячі франків, занісши її до такої статті витрат: «Асигнування панові єпископу на власний екіпаж, поштові карети і пастирські відвідини».

З цього приводу місцеві буржуа зчинили були неабиякий галас, звинувачуючи єпископа в жадібності.

Зате служниця Маглуар щиро зраділа.

– Оце добре, – сказала вона Батистіні. – Його превелебність спершу подбав про інших, настав час подумати й про себе. Свої благодіяння він уже впорядкував. Тепер маємо три тисячі ліврів на власні потреби. Нарешті!

Того ж таки вечора єпископ написав і віддав сестрі ось яку пам’ятку:

Гроші на утримання карети й пастирські відвідини

На м’ясний бульйон для лікарняних хворих....... тисяча п’ятсот ліврів

Товариству сирітської опіки в Ексі........двісті п’ятдесят ліврів

Товариству сирітської опіки в Драгіньяні...............двісті п’ятдесят ліврів

На дітей-підкидьків п’ятсот ліврів

На сиріт п’ятсот ліврів

Усього три тисячі ліврів

Такий був бюджет єпископа Мірієля.

Що ж до побічних єпископських прибутків – зі шлюбних оголошень, з хрестин, з проповідей, з освячення церков або каплиць, з вінчань, – то його превелебність дуже охоче брав гроші в багатих, щоб цілком віддавати їх біднякам.