– Сядьте, – сказав суддя. – А ви, підсудний, стійте.

Привели Шенілдьє, довічного каторжника, – про це свідчила його червона куртка й зелена шапка. Чоловік років п’ятдесяти – жвавий, зморшкуватий, нахабний – він здавався кволим і хирлявим, проте в його погляді відчувалася страшна сила.

Голова суду звернувся до нього з тими самими словами, що й до Бреве.

Шенілдьє вибухнув сміхом:

– Ще б пак не впізнати! Таж ми п’ять років були прикуті до одного ланцюга. Чого дивишся на мене вовком, друзяко?

– Сядьте, – сказав голова суду.

Судовий пристав привів Кошпая. Цей колишній пастух у Піренеях став розбійником і нині відбував довічну каторгу.

Голова суду запитав у нього, як і в тих двох, чи впізнає він чоловіка, який стоїть перед ним.

– Це Жан Вальжан, – мовив Кошпай. – Ми ще називали його Жан Домкрат – такий він був сильний.

Показання трьох свідків, явно щирі й неупереджені, викликали серед публіки глухий гомін, який щодалі наростав. Підсудний слухав їх із тим подивом на обличчі, який прокурор вважав умисними хитрощами. Жандарми, що стояли поруч із Шанматьє, чули, як він крізь зуби кинув услід першому свідку: «Знайшовся один!» Другому він сказав уже голосніше, з майже задоволеним виглядом: «Ну й спритник!» А третьому гукнув: «Брехня!»

– Підсудний, ви все чули, – звернувся до нього голова суду. – Що ви скажете?

– Я вже сказав – брехня! – відповів Шанматьє.

Гомін у залі посилився. Було ясно, що чоловік на лаві підсудних приречений.

– Закличте публіку до тиші, – сказав голова суду. – Я закриваю дебати.

У цю мить пролунав чийсь гучний голос:

– Бреве, Шенілдьє, Кошпай, погляньте сюди!

Усі, хто почув той голос, заціпеніли – стільки в ньому було горя й розпачу. Всі голови повернулись туди, звідки він пролунав. Чоловік, який сидів позад суду серед привілейованих осіб, звівся на ноги, штовхнув дверцята в перегородці, що відокремлювала суд від публіки, і вийшов на середину зали. Голова суду, прокурор і ще з двадцятеро людей упізнали його й хором вигукнули:

– Пан Мадлен!

То був справді він. Лампа на столі в секретаря суду освітлювала його обличчя. Він був блідий і злегка тремтів. За годину, яку він тут просидів, волосся в нього стало зовсім біле.

Усі погляди прикипіли до нього.

Перш ніж голова суду або прокурор змогли вимовити бодай слово, перш ніж жандарми встигли ворухнутись, чоловік, якого поки що всі називали паном Мадленом, швидко підійшов до свідків Кошпая, Бреве та Шенілдьє:

– Ви не впізнаєте мене? – запитав він.

Усі троє остовпіли і тільки заперечливо похитали головами. Кошпай, перелякавшись, по-військовому віддав честь. Мадлен обернувся до суду і сказав лагідним голосом:

– Панове присяжні, відпустіть підсудного на волю. Пане голова, звеліть заарештувати мене. Чоловік, якого ви шукаєте, не він, а я. Мене звуть Жан Вальжан.

Ніхто з присутніх у залі не зважувався дихнути. Здивоване перешіптування змінилося мертвою тишею.

Голова суду й прокурор обмінялися швидким поглядом.

– Чи є тут лікар? – з натяком у голосі запитав суддя.

Тоді заговорив прокурор:

– Панове присяжні, дивний випадок, який щойно відбувся, може викликати тільки почуття глибокого смутку. Усім відомо про високі чесноти шановного пана Мадлена, мера Монтрея-Приморського. Якщо в залі знайдеться лікар, то ми приєднуємося до прохання голови суду оглянути Мадлена і відпровадити його додому.

Мадлен не дав прокуророві закінчити.

– Дякую вам, пане прокурор, – сказав він лагідно й водночас рішуче, – але я не збожеволів. Зараз ви в цьому переконаєтеся. Ви щойно мало не припустилися трагічної помилки – відпустіть того чоловіка! Повірте – я кажу вам правду. Я зробив усе, що міг. Я сховався під чужим ім’ям; я забагатів, і мене призначили мером. Я хотів знову стати чесною людиною. Та, мабуть, це неможливо. Я справді обікрав його превелебність єпископа Діньського; я справді пограбував малюка Жерве. Отож слушно вам тут сказали, що Жан Вальжан був лихим чоловіком. Можливо, провина за це лежить не тільки на ньому. Річ у тім, панове присяжні, що каторжника виховує каторга. Поміркуйте над цим, якщо хочете. Колись я був бідним селянином, тупим, майже недоумкуватим – каторга змінила мене. Я був недорозвиненим – я став лихим; я був чурбаком – я став розжареною головешкою. Згодом мене врятувала доброта людська – так само, як раніше мене згубила людська суворість. Але пробачте, вам не зрозуміти, про що я кажу. У моєму каміні ви знайдете в попелі монету, яку я вкрав сім років тому в малюка Жерве. Мені більш немає чого додати. Заарештуйте мене. О, Господи! Пан прокурор хитає головою, і всі ви думаєте: «Пан Мадлен збожеволів». Ви не вірите мені! Шкода! Не засудіть принаймні цього невинного чоловіка! Подумати лишень! Ці троє не впізнали мене! Хотів би я, щоб тут був Жавер. О, той би не став вагатися!

Він рвучко обернувся до каторжників:

– Ну а я вас упізнав зразу! Бреве, пам’ятаєш свої картаті шлейки, які ти носив на каторзі?

Бреве здригнувся від подиву й окинув того, хто говорив зляканим поглядом. А той провадив:

– Шенілдьє, на правому плечі у тебе глибокий опік.

– Справді, – сказав Шенілдьє.

– Кошпаю, у тебе на згині ліктя лівої руки випалено порохом дату: перше березня тисяча вісімсот п’ятнадцятого року. Це день, коли імператор висадився в Кані. Закоти-но рукав.

Кошпай закотив рукав, усі погляди прикипіли до його оголеного ліктя. Жандарм підніс лампу: дата справді була там.

Бідолаха обернувся до публіки й до присяжних з усмішкою, яку навіки запам’ятали ті, хто бачив її. То був посміх торжества, то була усмішка розпачу.

– Тепер ви бачите: я – Жан Вальжан, – сказав він.

Усім стало очевидно, що й справді перед ними Жан Вальжан. Не треба було більш ніяких пояснень, щоб усі як один зрозуміли просту й високу істину: вони бачать людину, котра прийшла виказати себе й урятувати невинного від каторги.

– Я не хочу більше порушувати порядок судового розгляду, – сказав Жан Вальжан. – Мене не затримують, і я піду. Мені треба ще залагодити деякі справи. Пан прокурор знає, куди я їду, і зможе заарештувати мене, коли захоче.

Він попрямував до виходу. Не пролунав жоден голос, не звелася жодна рука, щоб йому перешкодити. То була та незбагненна мить, коли тисячі розступаються перед однією людиною. Він пройшов крізь натовп дуже повільно. Невідомо, хто відчинив йому двері, та коли він до них підійшов, вони були відчинені. Вже на порозі він обернувся й сказав:

– Пане прокурор, я у вашому розпорядженні.

А тоді обернувся до публіки:

– Ви всі, певно, вважаєте мене гідним жалості, правда? І все ж таки я радий, що не вчинив інакше, хоч і волів би, щоб цього зі мною не сталося.

Він вийшов, і двері зачинилися за ним у той самий загадковий спосіб, як і відчинились.

Менш ніж за годину вердикт присяжних повністю виправдав підсудного на ім’я Шанматьє. Відразу випущений на волю, той пішов приголомшений, думаючи, що всі люди побожеволіли, і не розуміючи в усьому цьому нічогісінько.

Розвиднялося. Фантіна всю ніч металась у гарячці, проте її безсоння було сповнене щасливих видінь; над ранок вона задрімала. Сестра Симпліція, яка не відходила від хворої, скористалася з її сну, щоб приготувати для неї нову порцію хінної настоянки. Черниця вже кілька хвилин була в лікарняній аптеці і придивлялась у світанковій сутіні до пляшечок і порошків. Раптом вона обернулась – і скрикнула від несподіванки. Перед нею стояв Мадлен. Він увійшов зовсім нечутно.

– Це ви, пане мер! – вигукнула сестра.

– Як почуває себе ця бідолашна? – тихо запитав він.

– Зараз непогано. Але вчора ми так тривожились!

Вона розповіла йому, що Фантіні було зовсім зле, але тепер їй краще, бо вона думає, що пан мер поїхав до Мон-фермея по її дитину. Сестра не наважилася розпитувати пана мера, але з його вигляду зрозуміла, що він їздив не туди.