Друге повідомлення, трохи докладніше, ми взяли з «Жур-наль де Парі» за те саме число.

«Колишній каторжник на ім’я Жан Вальжан нещодавно став перед судом присяжних у Варі за обставин, які не могли не привернути уваги. Цей злочинець зумів одурити пильність поліції; він змінив прізвище й навіть став мером одного з наших маленьких міст на півночі Франції. Він відкрив у тому місті досить велике підприємство. Та зрештою його було викрито й заарештовано, завдяки невсипущій пильності прокурорського нагляду. Цей негідник жив із повією, яка померла від переляку в ту саму мить, коли його заарештували. Наділений геркулесівською силою, він зумів утекти з-під арешту; але днів через три-чотири поліція затримала його в Парижі в ту мить, коли він збирався сісти в диліжанс, який ходить між столицею і селищем Монфермей (департамент Сена-й-Уаза). Ходять чутки, ніби він скористався своїми трьома чи то чотирма днями на волі, щоб забрати значну суму, вкладену до одного з наших провідних банків. Ту суму оцінюють у шістсот—сімсот тисяч франків. Якщо вірити обвинувальному акту, він заховав гроші в тільки йому відомому місці, і вилучити їх не пощастило. Вищеназваний Жан Вальжан був осуджений судом присяжних у Варі за збройне пограбування, жертвою якого став вісім років тому один малий хлопчина-савояр. Цей бандит відмовився від захисту. Зусиллями прокуратури було доведено, що Жан Вальжан здійснив пограбування за співучастю цілої банди злодіїв. Його визнали винним і засудили до смертної кари. Від подачі касаційної скарги злочинець відмовився. У своєму невичерпному милосерді король пом’якшив вирок, і страту замінили на довічні примусові роботи. Жана Вальжа-на відправлено на тулонську каторгу».

На каторзі Жанові Вальжану змінили номер. Тепер він став номером 9430.

Щоб уже більше до цього не повертатися, відзначмо: разом із Мадленом зникло й процвітання Монтрея-Приморського. Здійснилося все те, що він і передбачив у ту ніч, коли його мучили сумніви. Пан Мадлен був душею міста, і коли цієї душі не стало, усе швидко покотилося до занепаду. Фабрику закрили, будівлі перетворилися на руїни, робіт-ники розбрелися хто куди. Не стало організатора, і між майстрами почалися чвари; спосіб виробництва стали міняти, якість виробів різко впала, отже, зменшився збут, знизилася заробітна платня, майстерні простоювали, і зрештою настав повний крах. Убогим більше нізвідки було чекати допомоги. Все зникло, мов розвіялося за вітром.

Як ми вже знаємо, прокурор на суді твердив, ніби після втечі з-під першого арешту Жан Вальжан блукав у околицях Монфермея; так от, через якийсь час після тих подій люди в цьому селі помітили, що дорожній сторож на прізвисько Довбня чогось учащає до лісу. Ходили чутки, ніби той Довбня колись був на каторзі, через те поглядали на нього косо.

Отож було помічено, що від якогось часу Довбня ще завидна кидав роботу по впорядкуванню відданої під його нагляд дорожньої дільниці між Ганьї та Ланьї і йшов зі своєю киркою в ліс. Його не раз зустрічали надвечір у хащах або на пустельних галявинах – здавалося, він шукав чогось. Такі зустрічі явно дратували Довбню, і він щоразу намагався сховатись. Було очевидно, що в цьому криється якась таємниця.

Потім блукання Довбні до лісу припинились, і в селі перестали про це балакати. Та кількох людей і далі мучила цікавість. Серед них були шкільний учитель і шинкар Те-нардьє, який приятелював з усіма й анітрохи не вважав принизливим для себе водитися з Довбнею,

– Він був на каторзі? – казав Тенардьє. – Ну то й що? Одному Богові відомо, хто там тепер і кому там судилося бути.

Одного вечора шкільний учитель сказав, що рано чи пізно правосуддя зацікавиться, чого б то Довбні було нишпорити в лісі, і, мовляв, куди він дінеться, заговорить, а надто як піддадуть його тортурам, скажімо, катуватимуть водою.

– Ану покатуймо його вином, – запропонував Тенардьє.

Отож якось вони спробували підпоїти старого дорожнього сторожа. Довбня пив багато, а розмовляв мало. Але Те-нардьє і шкільний учитель знову й знову вперто розпитували його, і ось що вони зрозуміли з небагатьох туманних слів, які злетіли з уст Довбні.

Одного ранку, йдучи на роботу, той побачив у кущах лопату й кирку – здавалося, хтось умисне їх там заховав. Він тоді подумав, що то лопата й кирка старого на прізвисько Шість-Нещасть, який доставляв у Монфермей воду. Але ввечері того самого дня він побачив, як із дороги зійшов і попрямував у найгустіші хащі «один чоловік не з тутешніх, але йому, Довбні, добре знайомий. «Товариш по каторзі», – витлумачив Тенардьє. Довбня відмовився назвати його ім’я. Той чоловік ніс у руках щось квадратне, схоже на ящичок або скриньку. Довбня так здивувався, що йому не зразу спало на думку простежити, куди подався його «знайомець». Коли він до цього додумався, минуло хвилин сім-вісім, знайомець зник у гущавині, стояла вже ніч, і Довбня не зміг його відшукати. Тоді він вирішив почекати на узліссі. Було місячно. Через дві або три години Довбня побачив, як той чоловік вийшов із кущів. Скриньки в його руках уже не було, натомість він ніс кирку й лопату. Довбня й не подумав підходити до нього, бо той був утричі дужчий, ніж він, та ще й з киркою в руках і міг убити небажаного свідка, який його впізнав. Але лопата й кирка наштовхнули Довбню на здогад; він побіг до куща, повз який ішов уранці, – ні лопати, ні кирки там уже не було. Отож він подумав, що його знайомець, заглибившись у ліс, вирив десь киркою яму, поклав туди скриньку і закопав яму лопатою. Труп у тій скриньці не помістився б, отже, в ній були гроші. Після того Довбня й почав свої пошуки. Він оглянув, обстежив весь ліс, копав скрізь, де земля була нещодавно зрушена. Але марно.

Більш ніхто про це в Монфермеї не згадував.

Наприкінці жовтня того самого 1823 року жителі Тулона побачили, як до їхнього порту ввійшов корабель «Оріон», що дістав під час шторму пошкодження й потребував ремонту.

Хоч «Оріон» і був пошарпаний бурею, його поява на рейді привабила в порт великий натовп. Бо поява такого корабля – це видовище, а юрба видовища любить.

На «Оріоні» майорів вимпел, який згідно з військово-морським етикетом мають вітати в порту одинадцятьма гарматними пострілами. На кожен постріл корабель відповідає – отже, всього гримить двадцять два постріли.

Лінійний корабель – це яскравий приклад того, як людський геній змагається з могутністю природи.

Лінійний корабель виготовлено водночас із найважчих і найлегших матеріалів, бо йому доводиться долати опір зразу трьох середовищ – твердого, рідкого й повітряного. Він має одинадцять сталевих кігтів, якими чіпляється за граніт на морському дні, і безліч крил, якими ловить вітер. Дихає він крізь жерла ста двадцяти гармат і гордо відповідає грому й блискавці. Океан прагне збити його зі шляху жахливою одноманітністю своїх хвиль, але корабель має душу – компас, який постійно вказує на північ і допомагає йому обрати потрібний напрямок. Темними ночами його ліхтарі замінюють зорі. Проти вітру він має такелаж і вітрила, проти води – дерево, проти граніту – залізо, мідь і свинець, проти темряви – світло, проти неозорого простору – стрілку компаса.

І щоразу, коли така грандіозна машина заходить у гавань, на березі юрмиться тлум цікавих, які самі не могли б пояснити, що їх сюди приваблює.

Отож щодня з ранку до вечора на набережних тулон-ського порту юрмився натовп роззяв, які витріщалися на «Оріон».

«Оріон» уже давно був пошкоджений. На днище налип товстий шар черепашок, від того швидкість корабля вдвічі зменшилась, і рік тому його витягували на сухе, щоб об-шкребти черепашки, але обшкрябування порушило зовнішню обшивку підводної частини; неподалік від Балеарських островів вона тріснула, і корпус почав протікати. Потім на корабель налетів шторм, яким із лівого борту вибило решіт-ку в гальюні, розламало гарматний порт і пошкодило ванти фок-щогли.