У перші дні свого ув’язнення Жан Вальжан тремтів і плакав; на волю він вийшов цілком незворушний. Коли його посадили, він був у розпачі; коли випустили – в душі його була ніч.

Що ж відбувалося в тій душі?

Спробуймо розповісти про це.

Жан Вальжан не знав грамоти, проте недоумкуватим він не був. У ньому горів первісний вогник розуму. Нещастя роздмухало той вогник, і він загорівся яскравіше. Жан Вальжан поринав у роздуми і коли тяжко працював – з ланцюгом на шиї, під палючим сонцем каторги та палицями наглядачів, – і коли лежав на дощаних тюремних нарах.

Він настановив себе суддею.

І спершу почав судити самого себе.

Він погодився, що винний і заслуговує покарання. Можливо, йому дали б ту хлібину, якби він попросив. Хай там як, а треба було чекати – або на заробіток, або на милостиню; звісно, нелегко чекати, коли тебе мучить голод, але хіба часто помирають від голоду? Адже людина влаштована так, що може мучитися дуже довго, не помираючи. Отже, він мав терпіти, і для тих малят це було б ліпше; він таки утнув велику дурницю, подумавши, що крадіжкою можна врятуватися від злиднів; він ступив на стежку ганьби, і він справді винний.

Тоді Жан Вальжан запитав себе:

А чи один він винен у цій фатальній історії? Чи справедливо, що він, трудівник, залишився без роботи й без шматка хліба? Чи не занадто жорстоко його покарано? Чи з винуватця він не перетворився на жертву? Адже суспільство, користуючись своїм правом сильного, само вчинило страхітливий злочин проти нього, невиправдано жорстоко караючи його протягом дев’ятнадцятьох років. Чи справедливо з боку суспільства бути скнарою, коли йдеться про роботу й хліб для вбогої людини, і бути надміру щедрим, коли йдеться про покарання?

Поставивши собі такі запитання, він почав судити суспільство й виніс йому вирок.

Він осудив його на свою ненависть.

Він склав на нього відповідальність за свою недолю і пообіцяв собі, що коли-небудь поквитається з ним. Він дійшов висновку, що не можна рівняти ту шкоду, яку заподіяв він, і шкоду, заподіяну йому. Жан Вальжан зрозумів, що суспільство поставилось до нього як до ворога, й глибоко обурився.

Адже він не бачив від людей нічого доброго. Відколи померла мати, відколи доля розлучила його з сестрою, він не чув приязного слова, не бачив доброзичливого погляду. Його тільки били, тільки карали. Витерпівши безліч страж-дань, він поступово упевнився, що життя – війна, в якій йому судилося бути вічно переможеним. Він не мав іншої зброї, крім ненависті. Він поклав вигострити свою ненависть на каторзі і взяти її із собою, коли вийде на волю.

Малоосвічені ченці відкрили в Тулоні школу для каторжників, де навчали найнеобхіднішої грамоти тих, хто мав до цього охоту. Жан Вальжан пішов до школи в сорок років і навчився писати, читати, рахувати. Йому здавалося, що, здобуваючи освіту, він мовби гартує свою ненависть.

Тут варто згадати, що він був наділений великою фізичною силою. Ніхто на каторзі не міг із ним у цьому зрівнятися. Коли треба було попустити канат або крутити корбу, Жан Вальжан замінював чотирьох чоловіків. Він міг утримувати на спині таку величезну вагу, що товариші прозвали його Жан Домкрат. Якось лагодили балкон Тулонської ратуші, й одна з чудових каріатид Пюже7, які підтримують той балкон, відкололася від стіни й мало не впала. Жан Вальжан підставив під каріатиду плече й підтримував її, аж поки на місце події збіглися будівельники.

Він був дужий, але водночас і спритний. Деякі каторжники, вічні мрійники про втечу, постійно розвиваючи силу і вправність, зрештою домагаються досконалого володіння м’язами. Видертись на прямовисну стіну, спираючись на виступи, майже непомітні для людського ока, було завиграшки для Жана Вальжана. А там, де стіна утворювала кут, він мов чарами підіймався до висоти третього поверху – напружуючи спину і підколінки, упираючись ліктями й підборами в нерівності кам’яного мурування. Іноді йому вдавалося отак видертись до самого даху в’язниці.

Жан Вальжан розмовляв мало й зовсім не сміявся. Тільки щось надзвичайне могло раз або двічі на рік змусити його зареготати моторошним сатанинським сміхом каторжника. Вигляд у нього був завжди такий, ніби він пильно роздивляється щось жахливе.

Крізь хворобливу уяву людини малорозвиненої, людини, чиї розумові нахили все життя пригнічувались, він неви-разно відчував на собі якийсь страхітливий тягар. Повзаючи в густій темряві, він часом підводив голову, дивився вгору і з жахом та гнівом бачив, як громадиться на ньому, здіймаючись у неозору височінь, крута гора, де звалені на одну купу закони, суспільні упередження, люди, події, і та дивовижна піраміда – та сама, яку ми називаємо цивілізацією, – тяжко гнітила і страхала його. У тій потворній і ворухливій купі то зовсім близько, то на недосяжній височині він раптом бачив або людей, або якісь речі, освітлені яскравим світлом: наглядача з кийком, жандарма з шаблею, архієпископа в осяйній митрі, імператора в блискучій короні. Але те далеке сяйво, замість розвіяти навколо нього ніч, робило її ще похмурішою, ще чорнішою. Усі ті закони, суспільні упередження, події, люди, речі, рухаючись у тому складному й таємничому русі, який нав’язує цивілізації Бог, водночас топталися по ньому з незворушною жорстокістю і невблаганною байдужістю. Душі, скинуті на самісіньке дно нещастя, безталанні люди, загублені в глибинах, куди ніхто вже й не заглядає, відчувають, як розчавлює їх усією своєю вагою людське суспільство, таке нещадне й страхітливе для тих, хто опиняється внизу.

Про що ж думав Жан Вальжан, який був саме в такому становищі?

Якби зернятко проса, що потрапило під млинове жорно, могло мати якісь думки, воно міркувало б так само, як Жан Вальжан.

Усе це – дійсність, населена примарами, фантазії, населені реальними образами, – зрештою привело його в особливий душевний стан, який неможливо описати словами.

Іноді, в самому розпалі своєї каторжної праці, він раптом зупинявся й починав думати. Те, що сталося з ним, начебто не мало ніякого сенсу. Він казав собі: «Мабуть, я сплю». Він дивився на наглядача, який стояв за кілька кроків, і той здавався йому привидом. Та раптом привид оперізував його кийком.

Природа майже не існувала для нього. По суті, Жан Вальжан не помічав ні сонця, ні чудових літніх днів, ні блакитного неба, ні прохолодних квітневих світанків. Я не певен, чи знав він, що таке полегкість на душі.

На завершення можна відзначити, що внаслідок дев’ятнадцятирічного ув’язнення Жан Вальжан, колишній безневинний підрізальник дерев із Фавероля, а тепер грізний каторжник із Тулона, став здатен на погані вчинки двох різновидів: по-перше, він міг учинити щось лихе раптово, не думаючи, спонукуваний інстинктом помсти за сподіяне йому зло; по-друге, він був здатен на лихий учинок, ретельно продуманий і обміркований, пропущений крізь своє сумління – викривлене сумління людини, яка не знала в житті нічого, крім горя. В основі всіх його думок і вчинків лежала ненависть до людського закону.

Така ненависть, коли її розвиток не урветься внаслідок якогось нещасливого випадку, з часом переходить у ненависть до суспільства, потім – у ненависть до людського роду, а далі – в ненависть до всього живого і зрештою знаходить вияв у нездоланному бажанні робити шкоду всім без розбору, будь-якому живому створінню, нехай навіть най-невиннішому. Отже, паспорт небезпідставно характеризував Жана Вальжана як «людину дуже небезпечну».

З кожним роком його душа ставала все зашкарублішою. Зашкарубле серце – сухі очі. Коли Жан Вальжан вийшов із каторги на волю, минуло дев’ятнадцять років відтоді, як він пролив останню сльозу.

Та ось настала дивовижна мить, і Жан Вальжан почув неймовірні слова: «Ти вільний!» Здавалося, сліпучий промінь світла раптово осяяв його повиту мороком душу. Але цей промінь дуже скоро потьмянів. Спершу Жан Вальжан був приголомшений відчуттям волі і повірив у нове життя. Та незабаром він побачив, що таке воля для людини з жовтим паспортом.