Пані Тенардьє кривдила Козетту, і Епоніна й Азельма стали кривдити її теж. У такому віці на світ дивляться очима матері.

Минув рік, потім другий.

У селі подейкували: «Ці Тенардьє – добрі люди. Живуть вони не заможно, а ще й виховують дитину, яку їм підкинуто».

Усі думали, що Козеттина мати забула про своє дитя.

Тим часом Тенардьє невідомо якими шляхами пронюхав, що дитина не має законного батька, тож мати не може відверто визнати її. І він зажадав п’ятнадцять франків на місяць, погрожуючи, що інакше відішле дівчинку матері. Фантіна стала надсилати по п’ятнадцять франків.

Дитина росла, і зростали її страждання.

Поки Козетта була зовсім маленька, з неї знущались, як хотіли, хазяйські дочки. Коли вона підросла, цебто вже з п’ятьох років, то стала в домі служницею.

«У п’ять років, – скажуть нам. – Неймовірно!» Та ба, це правда. Байдуже до страждань людини, суспільство виявляє таку саму байдужість до її віку. Хіба нещодавно не засудили такого собі Дюмолара, бандита, який, згідно з офіційними документами, «рано осиротівши, уже з п’ятьох років сам заробляв собі на прожиток і почав красти».

Козетту примушували підмітати в кімнатах, на подвір’ї, на вулиці, мити посуд, навіть носити клунки. Тенардьє тим більше не церемонилася з малою, що мати стала нерегулярно надсилати гроші. Вона заборгувала за кілька місяців.

Якби через три роки Фантіна повернулася до Монфер-мея, вона не впізнала б своєї дитини. Козетта, така весела й рожевощока, коли вперше з’явилась у цьому домі, стала худа й бліда. Вона вічно щулилася від страху. «Потайна!» – казали Тенардьє.

Несправедливість зробила її злою, а лихо – негарною. Гарними лишилися тільки очі, в яких застиг невимовний сум.

Серце стискалося бачити це бідолашне дитя, якому не було й шістьох років, коли зимового ранку воно підмітало вулицю, тремтячи від холоду під своїм убогим лахміттям і ледь утримуючи величезну мітлу в маленьких, почервонілих від морозу рученятах.

В селі її прозвали Жайворонком. Народ, який любить образні вислови, наділив саме таким прізвиськом крихітне створіння, не більше за пташеня, тремтяче й налякане, яке вставало раніше від усіх і ще вдосвіта з’являлося на вулиці або в полі.

Тільки цей бідолашний жайворонок ніколи не щебетав.

Що ж сталося з матір’ю, тією самою, котра, як вважали в Монфермеї, покинула свою дитину?

Залишивши Козетту в Тенардьє, вона пішла далі своєю дорогою і дісталася до Монтрея-Приморського.

Це було, як ми вже згадували, 1818 року.

Близько десятка літ минуло відтоді, як Фантіна покинула батьківщину. За цей час Монтрей-Приморський змінився. Поки Фантіну все глибше засмоктували злидні, її рідне місто багатіло.

Років два тому в місцевій промисловості відбулася зміна, яка призвела до справжнього перевороту в житті цього провінційного містечка.

З незапам’ятних давен промисловість Монтрея-Примор-ського спеціалізувалася на виробництві імітацій англійського чорного бурштину та англійських оздоб із чорного скла. Ця місцева промисловість завжди ледь животіла через брак необхідної сировини. Коли Фантіна повернулася в Монтрей-Приморський, у виробництві «чорного скла» відбулася нечувана зміна. Наприкінці 1815 року в місті оселився нікому доти не відомий чоловік, якому спало на думку замінити в процесі того виробництва гумілак на деревну смолу.

Ця невеличка зміна різко зменшила вартість сировини, а це, у свою чергу, дозволило: по-перше, підняти платню робітникам – вигода для краю; по-друге, поліпшити якість виробів – вигода для споживача; і, по-третє, продавати товар дешевше, водночас потроївши прибуток, – вигода для промисловця.

Отак одна цікава знахідка дала аж три результати.

Менш ніж за три роки винахідник удосконаленого процесу забагатів – і це добре; крім того, він збагатив усіх навколо себе – а це ще краще. Він з’явився звідкись іздалеку. Ніхто не знав, хто він такий, де жив і що робив раніше.

Розповідали, що коли він прийшов до міста, у нього було зовсім мало грошей, кількасот франків, не більше.

Саме на цьому мізерному капіталі, використаному для здійснення надзвичайно вдалого задуму, він і побудував свій добробут, а також добробут усього краю.

Розповідали, ніби в той день, коли він, нікому не відомий і бідно вдягнений, з дорожнім мішком за спиною і сучкуватою палицею в руці, прийшов у Монтрей-Приморський – це було в грудні, надвечір, – у ратуші несподівано спалахнула пожежа. Цей чоловік кинувся у вогонь і, ризикуючи життям, урятував двох дітей, які виявилися дітьми жандармського капітана. Через те нікому не спало на думку вимагати в нього паспорт. Згодом стало відомо, що звати його дядечко Мадлен.

Це був чоловік років п’ятдесяти, завжди замислений і дуже добрий. Ото й усе, що можна було сказати про нього.

Завдяки швидкому розвитку промисловості, яку він так чудово вдосконалив, Монтрей-Приморський став осередком жвавої ділової активності. Іспанія, яка купувала багато чорного бурштину, щороку замовляла тут величезну кількість товару. У торгівлі цими виробами Монтрей-Приморський почав майже складати конкуренцію Лондону й Берліну. Дядечко Мадлен отримував такі прибутки, що вже на другий рік зміг побудувати велику фабрику, де були дві просторі майстерні: одна – для чоловіків, друга – для жінок. Кожен злидар міг розраховувати там на роботу і шматок хліба. Від чоловіків дядечко Мадлен вимагав сумлінного ставлення до праці, від жінок – порядної поведінки, від тих і тих – чесності.

Отож його поява стала справжнім даром провидіння для міста і краю. Раніше тут усе хиріло; тепер кожен жив здоровим трудовим життям. Безробіття й нужда зникли. Не було такої кишені, в якій би не знайшлося бодай трохи грошей, і радість завітала до найубогіших осель.

Дядечко Мадлен брав на роботу всіх, хто до нього просився. Він вимагав тільки одного: «Будь порядним чоловіком! Будь чесною жінкою!»

Як ми вже сказали, Мадлен досить швидко нажив багатство, але – дивна річ як на фабриканта – здавалося, це для нього не головне. Він більше піклувався про інших, ніж про самого себе. Було відомо, що на 1820 рік він поклав у банк Лаффіта на своє ім’я шістсот тридцять тисяч франків; але перш ніж відкласти собі ці шістсот тридцять тисяч, він витратив понад мільйон на потреби міста та на бідняків.

Лікарні бракувало коштів – він утримував там на свої гроші десять ліжок. Монтрей-Приморський ділиться на верхнє місто і нижнє. Нижнє місто, в якому він жив, мало одну школу – жалюгідну розвалюху. Він збудував там дві школи: одну для хлопчиків, другу для дівчаток. На свої кошти він заснував сирітський притулок, яких тоді на всю Францію були одиниці, і касу допомоги для старих робітників та калік. У новому кварталі, що виріс навколо його фабрики, він відкрив безкоштовну аптеку.

У перші часи, коли він тільки починав свою діяльність, зазвичай люди казали: «Цей чоловік хоче забагатіти». Коли ж він насамперед подбав, щоб забагатіло місто і край, добрі люди вирішили: «Це шанолюб».

Та ось одного дня 1819 року в місті поширилася чутка, що, враховуючи заслуги дядечка Мадлена, король, за пропозицією префекта, призначить його мером Монтрея-Приморського. Ті, хто оголосив цього чужинця «шанолюбом», вигукнули: «Ну, а що ми казали?» Чутка виявилася небезпідставною. Через кілька днів про призначення було оголошено в урядовій газеті «Монітер». Наступного дня дядечко Мадлен відмовився від цієї честі.

Того самого 1819 року вироби, виготовлені за способом, який винайшов Мадлен, демонструвалися на промисловій виставці; за пропозицією журі король ушанував винахідника орденом Почесного легіону. Знову в містечку зашепотілися. Ага! Он чого він хотів! Ордена! Дядечко Мадлен відмовився від ордена.

Таки справді цей чоловік був загадкою. Добрі люди й тут не розгубилися: «Хай там що, а це авантюрист», – сказали вони.