У якусь мить йому здалося, ніби він ковзає в темряві над самим краєм урвища. Крізь чорну пітьму він бачив незнайомця, якого доля переплутала з ним і штовхала в безодню. Глибінь розверзлася, щоб проковтнути одного з двох: або його, або того другого.

Нарешті свідомість Жана Вальжана проясніла цілком, і він зрозумів: його місце на каторзі було вільне, воно чекало на нього завжди, хай би там як він себе поводив, бо, пограбувавши малого Жерве, він сам підписав власний вирок. Потім він сказав собі: «Але тепер я маю заступника, якогось там Шанматьє, і якщо він житимє на каторзі в моїй подобі, а я на волі – як пан Мадлен, то мені більш немає чого боятися, отож я не повинен перешкоджати, щоб люди опустили на голову Шанматьє камінь неслави, котрий, як і надгробний камінь, опустившись, уже ніколи не підійметься».

З гарячковою поквапністю Жан Вальжан запалив свічку.

«І справді, чого мені тепер боятися? Чого я забиваю собі голову думками? Я врятований. Усе скінчено. Віднині буде замуровано останні двері, крізь які в моє життя могло вдертися минуле. Замуровано назавжди! Цей Жавер, який вистежував мене так довго, цей жахливий мисливський пес, що вічно робив наді мною стійку, тепер узяв хибний слід. Він знайшов свого Жана Вальжана і віднині дасть мені спокій. І це сталося без моєї участі! Я тут ні при чому. Зрештою, якщо хтось і опинився в біді, я не винний. Така воля провидіння. Чи маю я право перешкоджати йому? Як, я ще й невдоволений? Хіба я не досяг нарешті мети, про яку стільки мріяв? Адже я тепер у повній безпеці. Так захотів сам Бог. Я нічого не зможу вдіяти проти Божої волі. А чому Бог цього захотів? Щоб я міг продовжувати почате, щоб я й надалі творив добро. Отже, вирішено: нехай усе буде, як є. Нехай здійсниться промисел Божий!»

Так говорив Жан Вальжан, звертаючись до власної совісті і дивлячись у чорне провалля, яке розверзлося перед ним. Він підвівся зі стільця і став ходити по кімнаті.

«Годі, – сказав він собі, – рішення ухвалено, і не варто більш про це думати».

Проте він не відчув ніякої радості.

Він запитав у самого себе, яке ж таке рішення він ухвалив. І признався собі, що те рішення просто жахливе. Лишити все «як є», звіритися на «промисел Божий» і дозволити, щоб здійснилася страхітлива помилка долі й людей, – та це ж останній ступінь лицемірної підлоти!

Уперше за вісім років бідолаха відчув гіркий присмак поганої думки і поганого вчинку.

І він плюнув з огидою.

Далі він суворо запитав себе, що ж означали його слова: «Хіба я не досяг мети?» Він погодився, що його життя таки справді мало мету. Але яку мету? Приховати своє ім’я? Одурити поліцію? Невже заради такого дріб’язку він зробив усе те, що зробив? Невже не мав він перед собою іншої – високої, благородної мети? Врятувати не шкуру, а свою душу. Стати чесним і добрим. Бути справедливим – хіба це не те, до чого він завжди прагнув? Хіба не цього хотів від нього єпископ? Він сподівається зачинити двері в своє минуле? Таж він, навпаки, розчиняє їх навстіж, зробивши негідний вчинок! Він знову стає злодієм, найогиднішим з усіх! Він краде в іншої людини життя, спокій, її місце під сонцем! Він стає вбивцею! Він уб’є жалюгідного бідолаху, прирікши його на ту жахливу повільну смерть, яка зветься каторгою! І навпаки, виказавши себе, врятувавши того чоловіка – жертву страшної помилки, – він воскресне духовно й навіки розпрощається з пеклом, звідки вийшов! Отже, йому слід їхати в Аррас і врятувати вигаданого Жана Вальжана, виказавши справжнього! Гай-гай! Це буде найбільшою його жертвою, найгіркішою перемогою, але він повинен зробити цей останній вирішальний крок. Сумна доля! Стати праведним в очах Бога він може, тільки зганьбивши себе перед людьми!

– Ну що ж, – сказав він. – Вирішено. Я виконаю свій обов’язок! Я врятую того чоловіка!

Він навіть не помітив, що вимовив ці слова вголос.

Він привів до ладу свої рахункові книги і вкинув у вогонь паку боргових розписок від дрібних торговців, що перебували в скрутному становищі. Потім написав листа і запечатав його в конверт; якби хтось був у кімнаті, то прочитав би на конверті таку адресу: «Панові Лаффіту, банкірові, вулиця д’Артуа, Париж».

Поклавши листа в кишеню разом із гаманцем, у якому було кілька банкнот, він знову почав ходити по кімнаті.

Перед його зором і далі яскраво світилися слова: «Іди й зізнайся! Викажи себе!» Він відчував, що знову стоїть перед вирішальним випробуванням; що єпископ позначив першу фазу його нового життя, а той Шанматьє – другу.

Тим часом його знову опанувало гарячкове збудження, і тисячі думок пролітали крізь його мозок.

В якусь мить він подумав, що, можливо, надто близько бере всю цю історію до серця, що, зрештою, той Шанматьє не вартий такої уваги – адже він справді вчинив крадіжку.

Але він відповів собі: «Якщо той чоловік і справді украв кілька яблук – це щонайбільше місяць тюрми, і звідси ще далеко до каторги. Та чи й справді він украв? Чи це доведено? Навряд щоб проти Жана Вальжана суд вимагав доказів. Королівські прокурори завжди вважають: каторжник – значить, злодій.

Потім майнула інша думка: а може, коли він викаже себе, судді візьмуть до уваги некорисливість його вчинку і зважать на те, що протягом останніх сімох років він жив бездоганно і дуже багато зробив для краю? Може, вони врахують усе це й помилують його?

Але таке припущення швидко розтануло, й він гірко усміхнувся, подумавши, що крадіжка сорока су в малого Жер-ве зробила його рецидивістом, і згідно з буквою закону він буде засуджений на довічні примусові роботи.

Він відігнав від себе будь-які ілюзії, відвернувся від земного і став шукати розради в іншому. Сказав собі, що мусить виконати свій обов’язок; що, виконавши його, він не стане нещаснішим, бо коли дозволить, щоб усе лишилось, як є, коли й далі буде мером у Монтреї-Приморському, то його високий авторитет і добрі діла, його милосердя, багатство і популярність, його доброчесність матимуть присмак злочину. В той час як віддавши себе в жертву, перебуваючи на каторзі, в кайданах, у залізному нашийнику, в зеленій шапці, змучений тяжкою працею, він прилучиться до небесної благодаті!

Кров стугоніла йому у скронях. Він усе ходив і ходив. Видзвонило північ – спочатку на дзвіниці, потім і на ратуші.

Йому стало холодно. Він розтопив у каміні, але не здогадався зачинити вікно.

Тим часом його знову опанувало заціпеніння, і він ніяк не міг пригадати, про що думав перед тим, як пробило північ. Нарешті це йому вдалося.

«А! – подумав він. – Я вирішив виказати себе».

І тут він згадав про Фантіну.

«Як же я забув? А що ж станеться з цією бідолашною?»

І нові сумніви ще невблаганніше почали терзати його.

Фантіна виринула в його маячні, наче промінчик світла, і все навколо нього змінило вигляд.

– Таж я досі думав тільки про себе одного! – вигукнув він. – Як мені зручніше: промовчати чи виказати себе, чи бути урядовцем, шанованим і гідним зневаги, чи каторжником, зневаженим і гідним пошани, – усюди я, тільки я і більше ніхто! Яке себелюбство, о Господи! А якщо я бодай трохи подумаю і про інших? Найвища святість – це турбота про ближнього. Ану, поміркуймо! Припустімо, я викажу себе. Тоді Шанматьє випустять на волю, а мене знову зашлють на каторгу. А потім? Що станеться тут? Що станеться з краєм, з містом, з фабрикою, з усім цим убогим людом? Адже я дав їм засоби для прожитку, я підклав поліно у вогонь і вкинув кусень м’яса в чавунець повсюди, де тільки в’ється дим із печі. Я створив достаток. До мене тут не було нічого. Я надихнув життям, розворушив і збагатив увесь цей край. Якщо не стане мене, тут не стане душі. Без мене тут усе піде прахом. А ця жінка, яка стільки вистраждала, така доброчесна у своєму падінні, жінка, що їй я, сам того не знаючи, завдав стільки лиха! А дитина, яку я пообіцяв привезти! Якщо я зникну, мати помре. Дитина залишиться сиротою. Так буде, коли я викажу себе. Ну, а коли не викажу? Поміркуймо, що буде, коли я не викажу себе.

Поставивши таке запитання, Жан Вальжан замовк, охоплений нерішучістю; та це тривало недовго, і він спокійно відповів собі: